Благословенна Подільська земля подарувала світові цілу плеяду відомих діячів у галузях науки і техніки, культури і мистецтва, фольклору і літератури.
Одним із них був відомий український фольклорист, етнограф, краєзнавець, член Спілки журналістів України, багаторічний дослідник життя і діяльності волелюбного українського лицаря Устима Кармалюка, засновник та перший директор музею народного месника в селі Кармалюкове Жмеринського району на Вінниччині, лауреат премії імені Павла Чубинського ("За багаторічну невтомну діяльність у справі збереження історико-культурної спадщини", 1996 р.) та Подільської регіональної премії "За подвижництво у державотворенні" імені полковника Армії УНР Якова Гальчевського (за громадську та історико-краєзнавчу дяльність по утвердженню української державності, 1997), колишній в'язень ГУЛАГу, заслужений донор, справжній патріот України – Володимир Петрович Вовкодав.
Народився наш славний подолянин 15 грудня 1926 року в селі Лозни (нині Летичівського району Хмельницької області) в Кармалюкових місцях. Його прапрадіди – сини козачого роду, славні орачі й сівачі, великі працелюби. Колись Івашка Вовкодав разом з такими ж, як і він, відчайдухами – козаками добралися до милого Поділля, вибрали заховану від лихого ока, зарослу густими лозами місцевість біля села Сахни Багринівської волості Літинського повіту і заснували козацький хуторець, наймення давши йому Лозни.
Саме від Лознів і бере початок великий рід Вовкодавів, великих працелюбів, поважних господарів. Першим вчителям малого Володі був рідний дідусь Прокіп, суворий, але справедливий чоловік. Він вмів чи не найкраще від усіх розповідати допитливому внукові про історію свого краю, вводити в чарівний світ подільської природи, саме від дідуся хлопчик вперше почув про подвиги легендарного Устима Кармалюка. Перед смертю покликав дідусь дорогого онучка Володю та промовив кволо:
"Постій за всіх… Ти ж козацького роду…".
Суть цих слів хлопець зрозумів пізніше… А на долю його покоління випало пройти ще й іспит на виживання у війні.
Після відмінного закінчення Сахнівської семирічки понад усе прагнув вчитися далі. Особливо полюбляв уроки літератури та історії, більше дізнатися про минуле рідного краю. Але, цьому бути не судилося… У життя увірвалася війна. Звістка про неї застала Володимира у Вінниці, коли закінчив восьмий клас. Жив там у батька, який працював на Вінницькому ремонтному заводі. Тужив за рідними Лознами. Там зосталися мати, сестра, брати. З початком війни повернувся у рідне село, допомагав матері по господарству.
Ще в перші дні по виступу радянських військ у селі з'явився галичанин з тих похідних груп. які йшли на схід, щоб будувати Українську незалежну державу. Закликав думати про Україну, її будучність, добробут народу. Тоді ні Володя, ніхто із селян не знав, що представники авангардних груп національного відродження вже діють на окупованих територіях напівпідпільно або й у глибокому підпіллі.
Навесні 1942 року влада почала агітувати молодь на роботу до Німеччини. А пізніше поліцаї стали насильно виловлювати хлопців і дівчат, під конвоєм садити у вагони на Захід. Володя переховувався в родичів то в Літині, то в Сахнах, то в батька у Вінниці. Шість разів з товаришами, не доїжджаючи до Проскурова, тікав він з пульманів – товарних залізничних вагонів.
Підпільну націоналістичну організацію в Сахнах організував Корней Слободянюк, колишній повстанець загону полковника Гальчевського. Спільно з сахнівськими патріотами-активістами Володя вступив до революційно налаштованої організації ОУН-УПА, яка уже воювала проти гітлерівських загарбників та червоного террору та прийняв присягу "Декалог українського націоналіста", десять заповідей якого стали для нього життєвим дороговказом. Він розповсюджував націоналістичну літературу, листівки, виконував різні доручення – був зв'язківцем, допомагав переховувати зброю, рятувався сам і рятував з товарняків однолітків, котрих забирали до Німеччини.
Під кінець березня 1944 року у Сахни повернулася радянська влада. За доносом односельця (бувшого старости) Густеманського 21 квітня чекисти із Летичівського райвідділу НКДБ арештували сімнадцятирічного Володю Вовкодава. Під час обшуку у нього вилучили підшивки окупаційних газет "Вінницькі вісті" та проскурівської "Український голос", контрреволюційні націоналістичні листівки з антирадянськими закликами ОУН, щоденник із записами-роздумами про сталінізм, голодомор, визвольну боротьбу повстанців Орла-Гальчевського протии більшовиків.
Військовий Трибунал Народного комісаріату внутрішніх справ Летичівського районного відділу НКДБ у Вінницькій області після довгих допитів визнав Володимира Вовкодава винним у скоєному злочині за ст. ст. 54-1"А"; 54-2, 54-ІІ УК УРСР.
Від суворого вироку його врятували вчасно подана матір'ю до трибуналу метрика про народження, за якою Володя на той час був ще неповнолітнім та звернення до суду його батька, який просив слідчі органи врахувати при винесенні вироку той факт, що його син ніяких політичних поглядів не має, переслідувався жандармерією і поліцією в період 1942-1943 роки та частково 1944 за зв'язки з партизанами і агітацію проти німецької влади.
Три з половиною місяці чекав Володя винесення вироку. За цей час його було переведено до Вінницької тюрми. 2 листопада 1944 року суд виніс вирок, як зраднику Батьківщини – розстріл, який було замінено каторжанськими роботами терміном не 17 років у далеких Воркутинських таборах з позбавленням громадянських прав протягом 5 років після відбуття покарання. З цього дня він став політв’язнем. Спочатку перебував у тюрмах Летичева, Проскурова, Вінниці, а потім була важка дорога до Воркути, де відбував ув’язнення за любов до України.
У Воркутинських таборах Володимир Вовкодав поневірявся 10 довгих років до смерті Сталіна і Берії. В'язень без імені і права на власне життя. На шапці шматок білої тканини, на якому серія і номер О-602. Такі ж "відзнаки" на спині бушлата та куфайки і на правій штанині. Каторжна праця під землею. Абсолютно знецінене, зневажене людське життя. Серед 300 тисяч в’язнів, які надривали жили для відбудови державної машини, за згадкою Володимира Петровича основною частиною були українці. У неволі вони згуртувалися, допомагали одне одному морально і матеріально, зберігали український дух, рідною мовою, піснею згадували батьківські звичаї. За непокору Вовкодав часто потрапляв до карцеру. Дистрофія, ексудативний плеврит, переламана в шахті права рука і травма голови, побої від конвойників – мітки, що лишила каторга Вовкодаву на все життя.
Так минуло 10 довгих літ каторги… і раптом у 1953-му в’язні почули про смерть Сталіна. Становище каторжан змінилося, а режим було послаблено. На початку червня 1954-го у Воркуті відбулася виїзна сесія Верховного Суду Комі АРСР, що пересудила попередній вирок Вовкодаву, котрого засуджено неповнолітнім. Володю повністю реабілітували…
Досліджуючи біографію краєзнавця, фольклориста В.П. Вовкодава, завідуюча музеєм історії села Кармалюкове Людмила Крайнік відшукала в архіві СБУ Хмельницької області його кримінальну справу на обкладинці якої є напис "Дело № 681 по обвинению Волкодава В.П. в пр. пр. 54-1"А", 54-2, 54-ІІ УК УССР. Начато 12 мая 1944 г. окончено 12 июля 1944г.". Це більше 60 аркушів пожовклого паперу. Сторінки її написані російською мовою більшості від руки. Ось вже 73 роки зберігаються ці документи.
28-річний Володя Вовкодав повернувся на Батьківщину, у своє рідне село Лозни, у материнську хату. Як жити далі? Вирішив, що присвятить своє життя Україні. Яким чином? Тоді ще достеменно не знав. Лиш пам’ятав слова товаришів з каторги: "За тобою все життя буде ця мітка – неблагонадійного для влади…".
Жив у Вінниці в батька, працював робочим у книжкову складі в облкниготорзі. Прагнув навчатися. Закінчив вечірню школу, вступив до медучилища у Вінниці, аби отримати спеціальність. Мріяв про фах педагога, історика або філолога, але хто ж дозволив би викладати на той час людині з минулим засудженого. За знання – охоче приймали добре підготовленого вступника, а розібравшись з біографією – розводили руками: "Для вас місця не має". Заочно навчався в Верхнянському медучилищі на Донбасі та з липня 1959 року працював завідуючим фельдшерсько-акушерським пунктом в с. Шимшиновка Олександрівського району Луганської області. У 1960 році закінчив навчання і одержав диплом за спеціальністю фельдшер та повернувся на рідне Поділля.
Місцем роботи обрав історичне село, батьківщину Устима Кармалюка, завідуючим фельдшерсько-акушерським пунктом. Це була старенька куркульська хата з солом'яною стріхою та глиняною долівкою.
А за кілька років клопотань і праці у селі відкривають перший типовий медпункт з кабінетами, аптекою, новою медапаратурою, дбайливо обсаджений яблунями, липами, тополями… У селі Володимир Петрович знайшов свою долю – акушерку Лідію Микитівну, виростив з вірною дружиною двох синів. Дбав про благоустрій села, йому завдячують жителі відкриттям першого в районі сільського автобусного маршруту Жмеринка-Кармалюкове.
Крім основної роботи Володимир Вовкодав з захопленням вивчав історію, цікавився літературою, зустрічався з багатьма патріотами України. З 1965 року він був активним членом Всеукраїнського товариства охорони пам'яток історії та культури. Налагодив зв’язки з краєзнавцями, літераторами Вінниці, Жмеринки, Летичева, Кам'янця-Подільського, Хмельницького. Брав активну участь в обласних та всеукраїнських історико-краєзнавчих наукових конференціях.
За порадою вчителя зі Жмеринки Михайла Солоненка Володимир Петрович почав збирати в Кармалюковому і довколишніх селах оповідки про народного героя України Устима Кармалюка. Вивчав його життя і діяння, проводив пошукові дослідження місця поховання народного месника, зустрічався із старожилами, фіксував спогади-свідчення нащадків, знайомився з матеріалами досліджень попередніх краєзнавців. Володимиру Вовкодаву все ж таки вдалося знайти місце поховання Устима Кармалюка та встановити пам’ятний знак на могилі народного месника.
Його називали Кармалюківець…. Саме Володимир Петрович ініціював відкриття в селі першого пам’ятника Устиму 1965 року. На його відкриття у вінницьке село прибули патріоти зі всієї України. 1968 року за ініціативою Володимира Вовкодава відбулося відкриття музею народного месника в окремому приміщенні на території середньої школи, де він був директором і який діяв до 1986 року. В цьому ж році в селі було споруджено новий Будинок культури, в якому було виділено приміщення для музею, де він знаходиться по даний час. Невдовзі на місці, де стояла Устимова хата, з'являється гранітний обеліск з гранітною дошкою.
Жителі села завдячують Володимиру Петровичу за відкриття найпершого в районі пам’ятника загиблим воїнам-односельцям. Жмеринські керівники прислухаючись до порад Вовкодава, об’єднують село і містечко – Велику і Малу Жмеринки, подають звернення до Верховної Ради і Жмеринка отримує статус міста обласного підпорядкування.
За наполяганням Володимира Вовкодава відкривають пам’ятник Кармалюку у Летичеві, з'являються пам’ятні стели в селах, де бував Кармалюк. Займався він ще й вивченням родоводу народного месника, вишукував Устимові сліди в далекому Сибіру… А ще допомагав його нащадкам і родичам, які досі проживають у селі, змінити зневажливе прізвище Карман на історичне законне – Кармалюк.
Окреме місце у творчості нашого земляка займає "Кармалюкіана". Доробок літератора, фольклориста з Кармалюкового, як згадується в енциклопедичному словнику України, зайняв гідне місце в спецфондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Максима Рильського (понад 300 різножанрових творів). Фольклорні записи Володимира Вовкодава неодноразово публікувалися в збірниках "Весільні пісні" (1982), "Народні оповіданні" (1983), "Калинова сопілка" (1989), " "Подільські криниці" (1994), "Євшан-зілля" (1992). А збірка самого Вовкодава "Останній гайдамака", яка побачила світ 2001 року, знайшла добрий відгук у літературознавців і поціновувачів рідного слова та історії. Легенди, перекази, пісні, приказки та прислів'я, які увійшли до неї, увічнили образ народного героя у пам'яті подолян. Є тут чимало унікальної, до того не друкованої інформації про діяльність Кармалюка за межами України (з Молдови, Сибіру), крилаті народні вислови, навіть прокльони. На літературно-мистецькій карті Вінниччини ім'я Володимира Вовкодава стоїть поряд з іменами визначних фольклористів: Гната Танцюри, Насті Присяжнюк, Марії Руденко.
Володимир Петрович Вовкодав був автором численних наукових розвідок і повідомлень про Кармалюка, публікацій про визвольний рух на Поділлі в 20-ті роки ХХ століття та його ватажків – Гальчевського, Шепеля, Хмару; рецензій на нові книжки письменників-земляків М. Тарнавського, О. Гижі, А. Гудими, С. Литвина, А. Бортняка, А. Загрійчука, Т. Яковенко. Вагомий внесок Володимир Петрович зробив і у вивчення історії села Кармалюкове: досліджував періоди громадянської війни, голодомору 1932-1933 років, Великої Вітчизняної війни.
А ще у співавторстві з Валерієм Лазаренком видав книжку історико-краєзнавчих нарисів до 100-річчя м. Жмеринки "Жмеринський край". Окремими збірками вийшли фольклорні записи Володимира Вовкодава "Правда очі коле" (2003) та "Людське око бачить глибоко" (2006).
Відомий подолянин був учасником багатьох обласних та районних фольклористичних та краєзнавчих конференцій.
Великими є набутки Володимира Вовкодава і його вклад й у духовне відродження України. Він був делегатом установчих з'їздів Руху і товариства "Меморіал" ім. Василя Стуса, "Просвіти" та Першого Всесвітнього конгресу українських політв’язнів, учасником Установчої конференції історичного клубу "Холодний Яр" і Всеукраїнського форуму, присвяченого пам'яті жертв голодомору. За словами голови сільради Кармалюкового Миколи Огородника, перший державний прапор України – синьо-жовтий – в Жмеринському районі з'явився саме над Кармалюковим. Саме з кінця 80-х років минулого століття жмеринські рухівці під началом Володимира Вовкодава підпільно збирались, обговорюючи плани становлення незалежної України.
Людина енциклопедичних знань, Володимир Вовкодав прагнув і молоде покоління виховувати зацікавленим у долі рідної держави, свідомим завдання нації у її розбудові і утвердженні. Тому був частим гостем у школах, бібліотеках. З грудня 2006 року з ініціативи районної організації УНП у Жмеринському районі засновано премію імені Володимира Вовкодава, яка вручається кращім знавцям історії України та рідної мови. 2008 року побачила світ книга "Лицар українського духу", упорядкована Володимиром Горлеєм, яка вміщує статті про Володимира Вовкодава та його праці. Презентація її відбулася на базі Кармалюківської ЗОШ І- ІІІ ст. з нагоди 82-річчя нашого земляка.
2010 року відомому краєзнавцю та етнографу було вручено орден "За мужність" ІІІ ступеня.
4 березня 2012 року Володимир Петрович Вовкодав відійшов у вічність, поховано славетного подолянина в селі Курилівці Жмеринського району Вінницької області. Він пішов у землю, яка народила Устима Кармалюка, увічненню якого він віддав своє життя.
Ім'я відомого краєзнавця, фольклориста, етнографа Володимира Вовкодава 4 березня 2014 року було увічнене на меморіальній дошці, яка встановлена на фасаді Кармалюківського Будинку культури. 29 вересня 2016 року згідно рішення 7 сесії Жмеринської районної ради 7 скликання комунальному закладу "Жмеринська центральна районна бібліотека" присвоєно ім'я Володимира Петровича Вовкодава. Одна з вулиць міста Жмеринки також носить його ім'я.
2015 року у Жмеринці презентував свою книгу "Ой, Кармелюче, по світу ходиш…" журналіст і письменник з Хмельниччини Володимир Шевченко, який згадував Володимира Вовкодава як порадника, під час знайомства з ним він теж долучився до дослідження теми Устима Кармалюка.
2016 року до 90-річчя нашого відомого земляка у серії "Літературне краєзнавство" вийшла книга "Терни і лаври Володимира Вовкодава", упорядкована Володимиром Горлеєм. В ній вміщено статті, рецензії, нариси нашого земляка та спогади про нього сучасників й друзів. Серед них: член НСПУ, президент історичного клубу "Холодний Яр" Роман Коваль, літературознавець і поет, професор Анатолій Подолинний, прозаїк і публіцист Іван Волошенюк, учитель і краєзнавець Михайло Солоненко, кореспондент газети "Подільський вісник" Оксана Собко, редактор газети "Проскурів" Богдан Теленько з Хмельницького, фольклорист, письменник, головний редактор часопису "Народознавство" Микола Дмитренко та багато інших.
Фельдшер за освітою, Володимир Петрович Вовкодав лікував не тільки фізично, але й зцілював душі словом, розпалював серцях людей вічні почуття: любов до Батьківщини, до людей, чесність та порядність.
12.12.2017
