CТАТТI

18.02.2025

Автор: Байда, С.
Источник: Сільські новини. - 2023. - 17 травня. - С. 1.

П'ятнадцять років тому випускники Городківської школи №2 писали свої листи у майбутнє. Писав такий і Артур Яровий – розумний, відповідальний юнак, гарний учень і друг, спортсмен та активіст. У день прощання з ним класний керівник віддала на траурному мітингу написане рукою Артура його згорьованій і змученій матусі. А сотні людей прийшли провести ще одного свого Героя до місця вічного спочинку.

Уночі односельці з вогнями траурних лампадок і живими квітами чекали його вздовж дороги. І вогники ці о четвертій ранку зоріли болем від ще однієї страшної втрати. Війна забрала у батьків сина, у сестричок – брата у донечки – батька. Забрала онука, друга, однокласника – такого доброго, людяного, щирого.

Директор ліцею №2 Олена Харук розповідає, що Артур мав феноменальну пам'ять, інколи здавалося, що літературні твори він переказував слово в слово. А ще дуже любив історію, тому й вступив до Вінницького державного педагогічного університету на історичний факультет.
Проходив військову службу, а згодом поїхав у пошуках роботи за кордон.

Але коли російські варвари розпочали повномасштабну війну, одразу ж повернувся в рідну Україну – бо знав, що її треба відстоювати і захищати…

Не тікав, як інші, не шукав шляхів «забронюватися» чи «захворіти», а повернувся на рідну землю, яка горіла у кривавій імлі.

І що було б з Україною, якби не такі, як він – вчитель історії за освітою і воїн – патріот за необхідністю страшної війни, розвідник – снайпер і розвідувального відділення З розвідувального взводу розвідувальної роти Артур Сергійович Яровий, 7 червня 1990 року народження.

По встеленій травневими квітами дорозі Артура принесли до храму, де було звершено чин відспівування.

Голова Городківської сільської ради Олена Резнік, виступаючи на траурному мітингу, скорботно говорить про те що лютий 2022 року, здається не закінчується, вражаючи одним горем за іншим. Втрати болять всім небайдужим, але так, як матусі, рідним – словами не передати.

Олена Резнік розповідає, що Артур Яровий останній свій бій прийняв під палаючим Бахмутом 27 квітня, де був важко поранений. Побратими доправили товариша до Краматорська, потім була дорога до Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені І. Мечникова. Поранення було дуже важким, стан воїна – критичним. Але рідні, медики боролися за життя Артура. Його прооперували у Дніпрі, потім була ще одна операція, вже в Києві. Та вирвати бійця зі смертельної тьми не вдалося – 6 травня його серце зупинилося назавжди. «Вічна пам'ять тобі, Герою. Ти є і залишися нашою гордістю», - каже сільський голова.

Заступник начальника Тульчинської районної військової адміністрації Володимир Скалій, висловлюючи щирі співчуття від влади району та області, зазначає, що Артур, як і десятки тисяч наших захисників, як і всі українці, мріяв про те, щоб рідний синьо – жовтий прапор майорів над звільненими від рашистських окупантів територіями. Але, на горе, у Городківці з’явиться ще одна могила під таким прапором.

Директор ліцею №2 Олена Харук говорить про те, що Артур був завжди вихованим, ввічливим, гарним однокласником, другом. І читає уривок з листа у майбутнє колишнього учня: Привіт, друзі, це я, Артур Яровий, звертаюся до вас з минулого… Як добре, що ми зустрілися разом…
Хочу, щоб ми ніколи один одного не забували – аж до смерті.
Або до глибокої старості. Цікаво мені, яким я буду через десять років…

Гірко, прикро, боляче, але вже через 15 років під слова з цього листа, Артурчику, плакала вся площа, проводжаючи тебе до місця, де тоді бути – ще зовсім не час…

Побратим Героя Володимир розповів, що Артур Яровий був справжнім воїном, справжнім другом, людиною, на яку можна було покластися: Ми пам’ятатимемо тебе завжди. І йтимемо до нашої перемоги, задля якої ти віддав своє молоде життя».

Хвилиною мовчання вшановують люди пам’ять Артура Сергійовича Ярового і всіх тих героїв – жителів Городківської громади, які загинули на війні за нашу свободу і незалежність. А таких у громаді – вже 20.
Страшні хвилини прощання на кладовищі, прапор у руках мами, який ще мить тому покривав домовину з синочком, звуки гімну і військового салюту…

Спасибі тобі, Артуре, за те, що Україна мала такого сина,
Уклін і найщиріші співчуття твоїм рідним і близьким.
Царства Небесного твоїй душі на небі й вічної світлої
пам’яті на землі.