CТАТТI

18.02.2025

Автор: Байда, С.
Источник: Сільські новини. - 2023. - 7 червня. - С. 1.

…Провести його в останню дорогу 6 червня прийшло дуже багато людей.

Чорне горе витало над невеличким трудящим селом, плакали жінки чоловіки, встеляли дорогу квітами своєму землякові – напрочуд добрій трудящій людині у житті мирному і справжньому Воїну у боях з рашистськими окупантами – Анатолію Петровичу Бурденюку.

З ошатного дому винесли господаря – і заголосила тужливо та з невимовним болем дружина, і стиснув зуби у горі молодий чоловік у військовій формі – його єдиний син Рома, що також нині захищає рідну землю. І несила було дивитися на старесеньких батьків Анатолія Петровича, які мали прощатися зі своєю дитиною – теж єдиною, що залишилася з трьох.

Місце проведення траурного мітингу – зовсім поряд біля дому Героя. З пагорба пам’ятника загиблим у Другій світовій війні, де також пройшов церковний чин поховання, про слова Анатолія Петровича звучать, здається не лише на всю Дахталію, а й на весь світ.

Староста старостинського округу Василь Пантелеймонович Мазурик розповідає про життєвий короткий шлях Анатолія Петровича. Народився 12 жовтня 1975 року в Дахталії, навчався в Городківській школі №2, зростав активним і неймовірно чуйним та добрим хлопчиком. Здобув професію електрогазозварника, відслужив строкову службу, працював у колгоспі, господарював вдома. Разом з дружиною Надією тішилися синочком Ромчиком.

- Він дуже любив рідних, гордився своїм сином. Дружину завжди називав Надюшею. Толя поважав усіх, не знайдеться у селі людини, яку б він образив словом чи ділом. А 7 березня 2022 року добровольцем пішов захищати рідну землю, свою сім’ю, батьків та всіх нас. Підкреслюю – добровольцем - разом тоді з 11 жителями нашого села. І хоч перед початком війни переніс операцію, ще не зовсім загоєні рани давали про себе знати на полі бою, однак і чути не хотів, щоб доліковуватися – казав, що не може залишити побратимів.
На Різдво Анатолій Петрович приїхав у короткотермінову відпустку. На запитання, що потрібно, відповів: бажано тепловізор, бо той, що був, зламався. За 5 днів земляки зібрали необхідні більш як 50 тис. грн. – і Толя повіз прилад у частину. Потім дзвонив – щиро дякував від себе і побратимів.

21 березня біля населеного пункту Авдіївка Донецької області Анатолій Бурденюк прийняв свій останній бій. До останнього подиху він виконував свій обов’язок. Світла і вічна пам’ять тобі, наш Герою.

Голова Городківської сільської ради Олена Іванівна Резнік говорить про ще одну страшну і непоправну втрату для громади, для України, але найперше – для рідних Героя. «Пекучий біль знову торкнувся нашої громади. Страшно від того, скільки наших захисників полягло на війні, скільки скорботи, горя і сліз в українських родинах. Коли втратився зв’язок з Анатолієм Петровичем, рідні сподівалися на диво. Але його, на жаль, не сталося. Прийміть найщиріші співчуття, дорогі батьки – Петро Васильович та Надія Феодосіївна, дружина, синочок, усі рідні Героя. Низький вам уклін. Нехай Господь дає вам сил і витримки переживати це страшне горе. А добрий і світлий спомин про мужнього захисника та прекрасну людину буде сильнішим за смерть. На жаль, війна забирає найкращих. Не забудемо, не пробачимо ворогу. І переможемо.»
Заступник начальника Тульчинської військової адміністрації Володимир Васильович Скалій, висловлюючи співчуття від влади району та області, каже, що всі, хто взяв до рук зброю і пішов захищати Україну – наші Герої. «І от сьогодні – у великій жалобі Дахталія. Мужній воїн, гарний сім’янин, син та батько самовіддано і до кінця боронив усіх нас. І віддав за це найдорожче – своє життя… Ми всі мамо пам’ятати величність самопожертви та подвигу Анатолія Петровича і всіх наших захисників».

Начальник другого відділу Тульчинського РТЦК СП Володимир Вікторович Мороз зазначає: «Люблячий син, чоловік, батько, майстер на всі руки, душа компанії на війні став вправним та сміливим воїном, до порад якого дослухалися не тільки молодші солдати, а й командири. Шановна родино, від імені всього особового складу Збройних сил України прийміть найщиріші співчуття. Нехай вічною буде пам’ять про нашого Героя».

«Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну …» Це і про нього, Анатолія Петровича Бурденюка, якого в рідному селі називали «наш Толик», звучали слова на мітингу. Важко наробилися його ручечки на цій землі, від сільської роботи розкошувати нікому не доводиться. Але коли ворог прийшов нищити рідну державу, трудівник став воїном – не задумуючись, не ховаючись…

На таких, як він, тримається нині й лінія фронту, і мир на територіях наших громад, і вся Україна. І саме таких, на горе, вбиває війна. Пам’ятаймо про це – щодня і щомиті.
…Під високим червневим небом пливла домовина над процесією на високий дахталійський пагорб, де кладовище. Тепер Анатолій Петрович спочиватиме у рідній землі, за яку віддав своє життя.

Трагічні хвилини прощання, гіркі ридання родини, тихі сльози односельців. Прапор держави, за яку віддав своє життя Герой, передають синові, офіцеру ЗСУ. Лунає військовий салют. Ще одна світла душа поповнює Воїнство Небесне України. Вічна уклінна пам’ять тобі, наш захиснику, рідним – найщиріші співчуття.

Р.S. Жителька Дахталії Тамара Кушнір на честь загиблого земляка написала вірш з промовистою назвою «Найкращому». Ось ці рядки:
Сьогодні в жалобі моя Дахталія,
Сумує і плаче все наше село.
Найкращого друга, і батька, і сина
Убило підступно рашистськеє зло.
О Боже! Чому забираєш найкращих?
Єдиного сина в стареньких батьків,
Любимого тата у гордості-сина,
Найкращого друга для всіх земляків.
Тебе, дорогенький, ми всі поважали,
І шану, й повагу тобі віддаємо,
Доземно вклоняємось перед тобою
І пам’ять про тебе навік збережемо.
Наш Толику рідний, за все нас прости,
Ми завжди тебе пам’ятати всі будем.
І спомин у Вічність про тебе нести,
І подвиг ніколи ми твій не забудем.