CТАТТI

17.02.2025

Автор: Байда, С.
Web: 6985
Источник: Сільські новини. - 2023. - 12липня . - С.1

Немає визначень і слів, що могли б повністю означити величини такого горя й болю. А ще сили та мужності, коли мусиш якось зібрати себе докупи і йти до людей, бо маєш отримати нагороду. Синову нагороду, який загинув понад рік тому на страшній війні.

Ніна Аксевтіївна та Сергій Іванович Харуки живуть з цим болем від 19 травня 2022 року. Цього страшного дня в районі Берестового на Донеччині їхній Віталій прийняв свій останній бій.

Він не був військовим, просто закінчив військову кафедру у виші. І просто був таким, яким був: відповідальним, совісним, обов’язковим, світлим, добрим.
Інтелектуалом – лідером, що міг ставити перед собою мету і самостійно її досягати.

Розум, відмінні знання, наполегливість і працелюбність допомогли Віталію Харуку стати успішним та самодостатнім. У нього все було для щастя та гарного майбутнього: підтримка і розуміння батьків – шанованих у громаді людей, успішна робота з перспективою керівництва у солідній фірмі, власна справа, кохана дівчина, новенька квартира в Ірпені, в яку вклав зароблені кошти та в якій от - от мав справляти новосілля…

Але в Ірпінь у лютому 2022-го проривався нещадний ворог, і Віталій приїхав у Городківку: заспокоїти батьків, убезпечити в себе вдома кохану.

У ці перші дні великої війни йому зателефонували з військкомату – І він одразу, навіть не чекаючи повісти, рушив у центр комплектації. На мамин відчайдушний страх відповів: «Я повинен. Я маю вас усіх захищати. Інакше вони будуть тут, будуть в усій Україні. А це не можна допустити». І пішов.
Далі - 20 - денне навчання при Академії сухопутних військ. У званні молодшого лейтенанта ( вже незабаром на війні отримав лейтенанта) молодий офіцер приймає командування механізованим взводом у 14 механізованій бригаді ім. князя Романа Великого. Бої на Миколаївщині, на Харківщині, де безпосередньо у пеклі війни здобував досвід.
Він не був з тих командирів, що посилали у бій, - він з тих за ким ішли … І в останній його день, в останньому бою – теж було саме так…

Указом Президента України Володимира Зеленського від 30 червня 2022 року №460/ 2022 «Про відзначення нагородами України» за особисту мужність й самовіддані дії виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі лейтенанта ХАРУКА Віталія Сергійовича (посмертно) нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ст.

І ось нарешті 5 липня цього року нагорода Героя добралася до батьків, у рідну Городківку.

Ведуча скорботного заходу розповідає про Віталія Сергійовича Харука, про його гідне довоєнне життя, про подвиг на війні.
Коли звучить поезія «Ну здрастуй, смерть», здається Віталій промовляє у вічі тій, що забирає найкращих:
Як жив? Та як – отак щоб не сказали, Що десь здригнувся або відступив.

Життя замало днів відрахувало,
Я б, якщо чесно, ще трохи ще пожив…
У залі – схлипування. А батьки з усіх сил (допоможи їм, милосердний і всесильний Господи) прагнуть триматися. До них зі словами вдячності за сина і великого співчуття звертається сільський голова Олена Резнік, начальник Тульчинської військової районної адміністрації Володимир Скалій.

Батьки приймають орден «За Мужність» - за мужнього сина мужніх батьків мужньої країни.

Коли у скорботі хвили мовчання з Віталієм звучать десятки імені його земляків (а в Україні таких уже тисячі й тисячі), згадуються їхні посмішки на портретах страшні похорони на яких прощаються не із військовими – а з синочками, донями, онуками, коханими, чоловіками, татусями, братиками, сусідами, друзями… Після цього у рідні домівки назавжди приходить горе й біль. А Україна втрачає тих, ким могла б гордитися, хто насправді міг робити її кращою – бо любив по - справжньому.

Батько знаходить сили на кілька слів. Правильних, достойних слів – таких, яким був його син. І бажає всім захисникам, що боронять рідну землю, нагород «тільки не посмертно».
-Дякую вам за пам'ять, за повагу, за ті щирі, сльози, що проливаєте разом з нами, тихо каже Ніна Аксевтіївна. Дякую за Алею наших Героїв у селі, за те, що біля їхніх портретів завжди квіти. Не дай, Боже вам і вашим родинам пережити, те, що переживаємо ми. Ми - Там ми – з ним. Тільки тіло наше тут. Віримо, що всі наші полеглі недарма віддали своє життя, що Перемога буде обов’язково за нами. Хай береже всіх Бог, хай допоможе подолати ворога.

…А в цей час у Городківці нарешті зібрався великий дощ, справжня гроза. Батьки стояли біля портрета свого Віталика на Алеї Героїв під міріадами крапель, за якими ховалися сльози. Потім усі поїхали на кладовище. На могилу поклали на кілька хвилин його нагороду – змочену болючими сльозами й літньою зливою.

Дощ скроплював спраглу землю у рідній Віталиковій Городківці, поливав квіти, посаджені його мамою, вимивав листя на деревах вздовж вулиці, яка тепер має його ім’я, лопотів по даху будинку, де він виріс і де тепер біля його фото та речей буде його орден. Світлими спогадами про свою добру золоту дитину житимуть батьки. Знаходитимуть в собі сили, щоб, попри пекучий біль та непоправність реалій, продовжувати працювати.

Йтиме вулицею імені своєї дитини Ніна Авксентіївна у свою і Віталикову школу – вчити людських дітей любити рідну мову і рідну Україну.

А діти, які надзвичайно люблять свою вчительку, по-дитячому її будуть підтримувати та розраджувати.
Бо вони все розуміють. Бо їх також виховує Ніна Авксентіївна, як своїх рідних, - справжніми людьми та справжніми українцями…