CТАТТI

17.02.2025

Автор: Байда, С.
Источник: Сільські новини. - 2023. -19 липня . - С.2

Він знав: за його плечима – Україна

Учора у Крижопільську громаду прибув скорботний кортеж з тілами двох захисників. А вже сьогодні під пекучим липневим сонцем Павлівка проводжала одного з мужніх воїнів – РЯБОКІНЯ ЮРІЯ ВАСИЛЬОВИЧА, 28 вересня 1988 року народження.

Йому назавжди буде всього 34. Чи мав би він брати до рук зброю? Та, мабуть, ні, адже був трудящою сільською людиною, доброю й світлою.

Народився у сусідній з Павлівкою Торканівці у багатодітній родині. Десятеро дітей залишилося без мами, а потім і без тата. Але всі трималися купки, працювали, підтримували одне одного. І так, зовсім не обласкані ні долею, ні державою, сподівалися лише на себе та свої сили.

Але коли в Україну прийшла велика війна, двоє братів з родини пішли її захищати – без сумнівів та сум’яття. Бо знали : за їхніми плечима – рідна земля, родина, брати і сестри, племінники, могили найрідніших людей.

Юрій Рябокінь був розвідником 3 розвідувального відділення 2 механізованого батальйону. Недавно разом з односельцем проходив навчання у Німеччині ( на похороні мама Юрієвого побратима розповідає, що за відгуками сина, треба ще подумати, хто в кого там міг більше повчитися).

І до, після «закордонних канікул» - воював, як справжній солдат – професіонал, а що таке розвідка – й так зрозуміло.

Але 9 липня група, в якій перебував Юрій Васильович, потрапила під страшний обстріл.

Брат Віктор, втираючи сльози, розповідає що був у з’єднанні всього за кілька десятків кілометрів від Юрія, сподівався що зв’язку з ним не стало через якесь завдання.

Але звістка з дому приголомшила: «Юри вже немає». От він приїхав попрощатися з братом, а далі - знову у пекло Донеччини. «Та ми все одно переможемо клятих ворогів, інакше бути не може», - каже зціпивши зуби.

Юрія Васильовича ховають з дому сестрички Валі у Павлівці – вона у родині за головну, прагне всім допомогти, ніби матуся. І, ніби матуся, тужливо ридає за своїм братиком, припадаючи до труни, вкритої синьо – жовтим знаменом.
Скорботний мітинг проводять у центрі села.

Зі словами щирого співчуття звертається до родини селищний голова Володимир Василишин. Він говорить про те, що Юрій Рябоконь пішов захищати рідну землю з розумінням того, що ворог несе біду у кожну нашу громаду, у кожну родину. «Щиро співчуваю від імені всіх жителів громади сім’ї Юрія Васильовича. Бережімо пам'ять про нашого героя як людину добру, але водночас хороброго та відважного патріота. Вічна пам'ять оборонцеві, вічна пам'ять всім нашим полеглим героям»

Начальник другого відділу Тульчинського РТЦК СП Володимир Мороз зазначає, що Юрій був не тільки мужнім, а й професійним захисником, до його порад дослухалися командири, його поважали побратими. Виважений, відповідальний, завжди готовий прийти на допомогу – так казали про нього у війську.

Молитися за світлу душу Воїна, що віддав життя за всіх нас, просить священник Микола Давиденко, після мітингу чин похорону звершують у місцевому храмі.

А на цвинтарі, що зовсім недалеко від храму, з’являється друга могила Воїна Світла – поряд з могилою Руслана Рядченка.

Сльозами вмиває прапор, під яким воював її брат, сестричка. Плачуть племінники, тулячи руку до серця під час звучання Гімну. Звучить військовий салют – як знак того, що Юрій Рябоконь зробив усе, що міг, аби у наших селах і містах не було чутно справжніх пострілів і вибухів війни.
Уклінна вдячність тобі, Воїне, і світла вічна пам’ять. Рідним – щирі співчуття.