…бо Анатолій Іванович Папшоя, з яким прощалися 7 грудня у Голубечому, при житті був саме такою людиною – доброю і світлою. А ще відчайдушно сміливим, таким яким має бути справжній чоловік. Не бажання – підступний ворог, який зазіхнув на рідну землю, спонукав Анатолія Івановича ще в далекому 2015 році взяти до рук зброю. І практично з перших днів повномасштабного вторгнення російського агресора він знову боронив рідну Україну: кожну її часточку, від села, в якому жив з родиною, до міста чи вулиці. Боронив свою сім’ю односельців … Кожного. І провести його в останню земну дорогу прийшло дуже багато людей.
…Коли процесія з синьо – жовтими прапорами дійшла до вулиці, яка вела до кладовища, зі школи саме гамірно поверталися школярики. І одразу всі стали навколішки – біля старших людей і зовсім бабусь та дідусів. Болюча й щемлива картина шани Воїну, розуміння величі його самопожертви – від малого до старого….
Староста Голубецького старостинського округу Валентина Каїта після хвилини мовчання на мітингу скорботи на честь Героя розповідає про земний шлях Анатолія Івановича…
«Народився у Вербці 9 серпня 1965 року у простій сільській трудящій родині. Закінчив тамтешню школу, здобув фах водія, працював у місцевому сільгосппідприємстві. Разом з дружиною Наталею Миколаївною і двома дітками переїхали у Голубече у 2009 році. У далекому 2015-му, коли російський чобіт тільки-но ступив на українську землю, він як вірний син свого народу, пішов визволяти Україну. Пройшов найзапекліші бої на Донеччині, зокрема у Волноваському районі. Демобілізувався у кінці 2016 року, повернувся до звичного мирного життя. Виховував сина і доньку, став турботливим дідусем, залишаючись люблячим чоловіком для дружини у 2022 році одним із перших пішов на захист нашої Вітчизни.
Перебував у надзвичайно важких і складних районах бойових дій на теренах Миколаївської, Херсонської областей.
Пізніше – на Донеччині. Тут 10 жовтня поблизу населеного пункту Первомайське був останній бій нашого Героя. Родина отримала сповіщення, що Анатолій Іванович рахується безвісти зниклим. Вірили в диво, шукали…
Але на початку грудня наші війська відновили контроль над місцем загибелі воїна, і він повернувся додому на щиті.
Шановна родино, щиро розподіляємо ваші сум і горе. В нашій пам’яті Анатолій Іванович назавжди залишиться вірним сином України та справжнім захисником і патріотом. Такі Герої не вмирають, бо житиме про них світла пам’ять».
Щирі співчуття від влади області та району висловив на мітингу начальник Тульчинської районної військової адміністрації Олександр Гаврилюк. Начальник другого відділу Тульчинського РТЦК та СП Володимир Мороз говорить про те, що свідомий вибір захищати Україну Анатолій Іванович Папшоя зробив досить зрілому віці ще тоді, у 2015-му, коли йому було 50. Пішов, маючи бойовий досвід, і з початком повномасштабного вторгнення. «Вже перед відбуттям у свою 59-ту бригаду спілкувалися з Анатолієм Івановичем. Жодної нотки песимізму не було в його словах. Тільки – перемога. Коли прощалися, помітив, що йому непросто застебнути одяг. Запитав, чи може ось з такою не досить здоровою рукою їхати. А він відповідає: А що з нею не так? Магазин вчепити можу, перезарядити зброю зможу. Там мої побратими, там мої хлопці». У двох коротких реченнях про загибель Героя – вся його сутність: Загинув зі зброєю в руках. Під час штурму позицій ворога.» Що ще можна додати про людину, яка у свої 58 років штурмує позиції ворога нарівні з молодими, не просто не відстає від них, а прикриває собою молодих хлопців. Це взірець патріотизму й мужності. Це взірець Воїна, батька, просто людини.»
Священник Православної Церкви України протоієрей Петро Підсадний, який звершив чин поховання українського Героя, підкреслив на мітингу, що Воїн Анатолій «виконав найбільшу заповідь любові – віддав своє життя заради життя інших. Він загинув за те, щоб усі ми жили на вільній і мирній землі. Наші воїни захищають нас від нашестя московської орди. І молитвами своїми – у будь якій церкві – ми повинні посилювати їхню стійкість. А ще молитися за душі полеглих захисників, щоб Господь поселив їх там, де праведні спочивають».
«І рани їхні більше не болять, жовто – блакитний стяг прикрив їм груди». Це ще про одного полеглого земляка рядки. Це ще одна могила під прапором у Голубечому. Це ще одній родині вручають такий прапор – під яким і за який віддав своє життя Герой. Це ще одна душа злітає в Небо до своїх побратимів.
Як же їх там багато, Господи Милосердний.
Наші найщиріші співчуття – дружині, дітям, усім рідним і близьким Анатолія Івановича. Сили вам вистояти – щоб пам’ять про вашого чоловіка, батька, дідуся була вічною. І вона такою буде – він це заслужив своїм життям, своїм подвигом.
17.02.2025
