24 лютого 2022 року. Вадим одразу сам йде до військкомату. Мама відмовляє, але син каже те, що кажуть найкращі сини України: «Хто, як не я. не піду – хто буде захищати вас і країну?».
Уже 19 березня 2022 року йде у військо Святошинського РТЦК та СП м. Києва. А Київ тоді – на межі окупації. Важкі бої за столицю, Ірпінь, Буча, звільнення Київщини. І вже після цього – навчання, опановування досконалими навичками стрільця.
Після цього частину Вадима передислокували у зону бойових дій на сході України. Ямпіль, Терни, Ямполівка, Кліщіївка на Донеччині, Северодонецький районна Луганщині. Важкі бої, контузія. Після нетривалого лікування певний час перебував на Київщині – займався навчанням новобранців.
1 вересня 2023 року приїхав у відпустку в Крижопіль. провідав рідних і друзів. Зібрався повертатися. Завжди не дозволяв мамі проводжати його, а цього разу попросив, щоб провела до вокзалу…
І знову пекло Донеччини. У коротких перервах між боями займався улюбленою справою – готував їсти побратимам. «Міг по 6 годин стояти біля вогню, мокрий був, стомлений, але щасливий», - згадують друзі…
Того дня була не його черга рушати на позицію. Але він погодився йти замість побратима. Бо такий був завжди – безвідмовний…
«Сповіщаю Вас про те, що Вас син, снайпер відділення снайперів роти вогневої підтримки військової частини А7297 старший солдат Тимошук Вадим Сергійович 08.05.1990 року народження, героїчно загинув, захищаючи територіальну цілісність і незалежність України, перебуваючи на позиції біля населеного пункту Іванівське Бахмутської міської громади Донецької області, внаслідок ураження боєприпасам, скинутого дроном, отримав поранення, несумісне з життям». Найстрашніша звістка, яку може отримати мама…
Від рук ворога загинув Воїн з доброю душею. У нього й позивний на війні був відповідний – по-дитячому добрий, з «Книги джунглів» - Балу. У казці добрий ведмідь вчив жити за правильними законами. І Вадим так жив. Розуміючи, що у важкі часи для рідної землі її потрібно захищати.
Мав талісман-іграшку – м’якенького і доброго ведмедика, який, як правило, сидів на його величезному наплічнику снайпера. А ще Вадим зароблені на війні кошти витрачав, як і багато побратимів, на все те ж військове спорядження. Сам купив собі дорогу снайперську зброю, згодом – ще одну…
З Вадимом попрощалися у Крижополі 17 жовтня рік тому. Прощалися з колишнім учнем школи №1, з випускником будівельного ліцею… Прощалися з люблячим сином, онуком, татусем, племінником. З добрим другом, світлою і щирою людиною, яка в темні час для своєї землі стала Воїном із залізною волею і великою мужністю…
Тепер найсвятіше місце для Людмили Миколаївни – біля сина, що посміхається з граніту своєю теплою посмішкою. Тут вона найчастіше. Приходить до Вадима і бабуся, і тітоньки, і племінники. Провідує татуся синочок Даніїл.
Коли нагородили Вадима Тимошука посмертно орденом «За мужність» ІІІ ст.., разом з родиною прийшов до могили начальник Тульчинського РТЦК та СП Володимир Мороз, який теж знав Героя.
…Знову жовтень, знову гірко пахнуть чорнобривці. А на душі мами – вічна гіркота. Бо тільки у снах приходить до неї Вадим.
25.03.2025
