CТАТТI

31.05.2011

Автор: Центральна районна бібліотека для дорослих Томашпільського району

Легенда про заснування села Гнатків говорить таке: на цій місцевості, де наше село, був густий дрімучий ліс, який проходив від сучасної станції вапнярка аж до річки Дніпро. Не було тоді доріг, а була вузька покручена просіка, по якій ватагами рухались війська Речі Посполитої. Польські пани, які на той час захопили всю Правобережну Україну, були найлютішими ворогами українського народу, створюючи над ним економічний та національний гніт Від сваволі польських панів почали тікати українці в „Дике поле ” – на південний схід України – до порогів Дніпра. Такі втікачі почали називатися „ козаками”, тобто вільними. Козаки поселялися на острові Хортиця (на Дніпрі),де й створили свій орган самоуправління – Запорізьку Січ. Маючи добре організоване козацьке військо, запорозькі козаки вирушили на боротьбу з польськими панами, знищуючи їх. Один із загонів на чолі з двадцятирічним козаком Гнатом Голим. Він мав завдання переслідувати війська, розбиті під Брацлавом, в напрямку від сучасної Вапнярки до Дністра. Переслідуючи недобитки польських військ, Гнат Голий дійшов до цього місця, де зараз наше село, зупинившись на відпочинок саме тут, де тепер кладовище. Але тут трапилося лихо. На загін Гната Голого нападають поляки. Загін весь був знищений, а Гнат стікаючи кров’ю, заховався у густому лісі. Лише на третій день знайшла Гната вдова лісника Сузана і забрала його до себе в дім. Вилікувавшись у Сузани, Гнат одружився на її дочці, Оксані. На пропозицію Сузани, щоб жити в цьому ж хуторі, Гнат відповів: „Я збудую хату там, де поляки пролили кров мою і знівечили мене”. Так і сталося: першу хату було збудовано в 1913 році – там, де зараз кладовище.

Далі легенда розповідає, що Гнат з Оксаною мали 6 синів, яким збудували хати навколо своєї господи. А сини Гната одружились на дівчатах з сусіднього села Янгород, тобто сучасного села Стіни. Так створився хутір, який почав носити назву від імені свого засновника Гната –Гнатківка. Хутір незабаром розрісся в селище, яке в 1653 році було названо і зареєстровано в списки під назвою села Гнатків. Однак датою заснування села треба вважати 1913 р. Є досить цікаві дані з розвитку і росту нашого села, які були написані „святейшим синодом православної церкви Кам’янець – Подільської губернії”, надіслані нам із державного архіву м. Вінниці: Гнатків – село, розташоване в типовій місцевості на великій транзитній дорозі від м. Ямполя до станції Вапнярка, яка знаходиться за 22 верстви від Гнаткова. Почато – телеграф: відділ Томашпіль. Місцевість – здорова, грунт чорнозем. Приход (для священиків) складається з двох сіл: Гнаткова і Русави – Радянки (Гнатківської). Православних жителів: 1278 чоловік і 1173 жінки. Католиків 77 осіб обох полків, євреїв – 33 особи. Прихожани – селяни–землероби. Побічним промислом для селян є доставка цукру та різних матеріалів із Гонорівського цукрозаводу та сусідніх економій на станція Вапнярка. В 1670 р. була збудована деревяна церква, яка проіснувала 200 років, тобто до 1870 р. На місці старої церкви (в садибі Бурдинюк Фросини Максимівни) залишився пам’ятник хрест. Нова церква була збудована в 1870 р. за рахунок коштів, зібраних у селян села Гнаткова в сумі 7 тис. карб. Землі священика – 52 десятини 564 сажні, лісу дубового – 40 десятин і 1935 сажнів. Сінокосу – 10 десятин і 50 сажнів. Дім для священика збудований в 1950 р., а для псаломщика дяка – в 1896р.

Але церковні попечителі „святійшого сенода” боялися показати, як населення села бунтувало проти кріпосного права, як хлопці – рекрути підпалювали хати старостів, стражників, господарські будівлі поміщика, від чого виникали страшні пожежі, в результаті чого наше село з 1653 до 1861 р. тобто до дня скасування кріпосного права, 4 рази горіло і 4 рази відновлювалося. Життя селян було важким. Благоустрій села влаштовувався, в основному, за кошти самих селян, в тому числі й освіта. Не покращилося життя гнатківчанам і після реформи 1861 р. В книзі Гульдмана В.К. Подольская губернія, 1889 р. зазначається що в Ігнаткові було 279 дворів та 2635 чол. жителів. Та ось настав 1905 р. в Росії почалася революція, яка, в повному розумінні, не докотилась до Гнаткова. Але люди ходили, переповідали про події 1905 р. І ось знову зібралась сходка, яка відправляє “ходаків” – Коваля Прокопія Тимофійовича і Олійника Феодосія – до царя по землю.” Ходаків ” цар Микола 2 прийняв. Але замість землі цар прислав прапор “союза руського” – чорносотенного союзу, як знак придушення революції 1905 р. До чорносотенного союзу була втягнута і частина несвідомих селян нашого села. Селяни зрозуміли, що землю можна отримати тільки тоді, коли її насильно відняти у поміщиків. В Росії знову почала підніматися хвиля революції. Більшовики, очолені Леніним, почали готувати трудящих Росії до повалення влади поміщиків і капіталістів. Докотилась хвиля революції і до нашого села. Селяни раділи, що скоро отримають землю, відібрану у поміщиків. Велику роль в організації селян села Гнаткова на боротьбу з поміщиками відіграв сільський учитель Стефан Євдокимович Височин, який доводив палке більшовицьке слово до селян.

Настав лютий 1917 року... Самодержавство було повалене, але землі селяни не отримали. Розпочалася громадянська війна. Наші односельчани взяли активну участь в боротьбі за краще майбутнє. Найактивнішими із них були І.І.Чорний, В.Р.Штифурко. Вони віддали своє життя за справу, у яку вірили.

На початку 1928 р. в умовах надзвичайних заходів з ліквідації „кризи хлібозаготівель” Сталін висунув лозунг суцільної колективізації. Розпочалася колективізація і в нашому селі Гнаткові. На території села було утворено два колгоспи – „Червоний партизан” та колгосп ім.Ворошилова. Для селян розпочалося нове життя. Створивши колгоспи, держава установила над ним всеохоплюючий контроль. Життя людей у колгоспі було дуже важким. У надзвичайно складних умовах трудящі нашого села стали на порозі Другої Світової війни.

Розпочалася Велика вітчизняна війна. 22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. ЇЇ війська перейшли державний кордон, що простягнувся від Льодовитого океану до Чорного моря, і почали наступ углиб території СРСР. Одним із перших об’єктів агресії стала Україна. Союзниками Німеччини виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія.

Територія нашого села була окупована румунськими військами. Кращі сини і дочки були мобілізовані до лав Червоної Армії. У боях з німецькими окупантами вони проявили мужність і відвагу. Багато воїнів – односельчан з війни не повернулись. Вони віддали своє життя за Батьківщину.

Загарбники прагнули розгромити Червону армію і знищити Радянський Союз як незалежну державу. Військова операція проти СРСР мала кодову назву „План Барбароса”. В її основу було покладено ідею „блискавичної війни” – „бліцкригу”. Передбачалося швидке просування танкових дивізій німецької армії – вермахту, прорив фронту радянських військ, їх оточення і знищення в прикордонних районах. Україну планувалося захопити вже у перші тижні війни.

В Україні головного удару було завдано військам Південно – Західного фронту. В цілому війська фронту за загальною кількістю танків, артилерії, бойових літаків не поступалися противникові. Але на напрямах головного удару німецькому командуванню вдалося створити значну перевагу в силах і засобах. Тут було зосереджено всі танки, авіацію і понад 80% піхотних девізій німецької групи армій „Південь”.

У результаті удару противника між 6-ю і 5-ю арміями Південно – Західного фронту утворився розрив шириною 50 км. Туди було кинуто танкову групу генерал – лейтенанта Клей ста. Тиждень, з 23 по 29 червня, в районі Луцьк - Броди – Рівне – Дубно тривала найбільша танкова битва початкового періоду війн, в якій з обох боків брали участь близько 2 тис. бойових машин. Озброєні в основному застарілими типами машин, радянські танкісти зазнали величезних втрат. Але Південно – Західний фронт був врятований від оточення і повного знищення. Його війська змушені були швидко відступити, залишити Західну Україну. 30 червня бої точилися на відстані 100 – 200 км. від кордону. Німці окупували Дрогобич, Львів, Рівне, Ковель, Здолбунів.

Спроба зупинити противника на старому державному кордоні не вдалася. Німецько – фашистські війська прорвали оборону Південно – Західного фронту в районі Новоград –Волинський –Шепетівка і розгорнули наступ на Київ. 11 липня по Житомирському шосе вони підійшли до річки Ірпінь, що протікала за 15 км. від столиці України. Перебуваючи у винятково складних умовах, солдати та офіцери чинили запеклий опір загарбникам. В огляді воєнних дій в Україні в перші тижні війни, складеному німецькими розвідувальними службами, йдеться: ”Ми змушені визнати, що Червона Армія є дуже серйозним противником, а у що вона перетворилася б, маючи ще кілька років для навчання у мирних умовах, кожен здатний уявити собі сам”.

Сотні тисяч солдатів і офіцерів загинули або потрапили в полон. Ось як описує типову фронтову картину перших днів війни її учасник Г. Лобас: „Притиснули нас вогнем у лісі й пішли на повний ріст. Ми лижемо. А стріляти боялися, та й гвинтівки були не у всіх. Відбиватися й гадки не було. Ми побачили що прийшла сила, проти якої з трьохлінійною та каперською лопатою не попреш. Заходять до лісу, як до себе додому. Гукають „Рус швайн!”... і стусанами піднімають наших солдатів. Їхні гвинтівки тут же об дерево розбивають...

Вишикували полонених у колону – і пішки погнали до станції. На базі двох колгоспів – „Червоний партизан” та ім.. Ворошилова - було створено общину, в якій окупанти заставляли працювати від малого до старого. За будь – який непослух, вільнодумство били нещадно. Особливо старався Сокирка Степан. Не одному жителю села довелося відчути на собі його канчука. В приміщені контори колгоспу „Червоний партизан” розташувалась жандармерія. В сільському клубі відкрили церкву. Діяла церковно – приходська школа. Але не всі діти мали змогу в ній навчатись.

Війна принесла жителям села багато горя. На фронт було мобілізовано 514 гнатківчан, 208 навіки залишились на полі бою. Багато скалічених воїнів помирали вдома в перші роки після війни. Фронтовикам вдома випало відновлювати зруйноване війною господарство, будувати, прикрашати своє рідне село.