Продовжувачкою традицій Якова та Якима Герасименків називають їхню племінницю Фросину Іванівну Міщенко – заслуженого майстра народної творчості, члена Національної Спілки майстрів України з квитком №1.
Народилась Фросина Іванівна Міщенко 7 липня 1926 року в казковому селі Новоселівці, що тулиться на пагорбах лівого берега Собу, недалеко від того місця, де він впадає в Південний Буг.
Їй виповнилось сім років, коли у дівчинки прокинувся хист до малювання. На той час було сутужно з папером, та й кольорових олівців не вистачало. Але завжди на допомогу приходила мама Тетяна Агафонівна, яка вміла виготовляти різні фарби. Коли був потрібний зелений колір, ненька брала з городу пастернак і перетирала його у макітрі, червоний – у хід йшла цегла змелена на порошок і розбавлена водою, чорний – завжди під рукою була сажа, фіолетовий – шукали бузину. Щіточки майстрували з трави. А потім Фросина забиралась на піч і малювала вазони. Іноді полотном для малювання служила хатня стіна. У голодному 33-му її мати ішла на роботу в колгосп, а доньку посилала до своїх братів – Якова та Якима. Маленька Франя дивилась на їхню роботу і в неї виникло непереборне бажання – ліпити щось самій. Тоді вона взяла в дядька трошки замішаної глини і сама виліпила іграшку.
Так у дитячій душі зародилась любов до найдревнішого з мистецтва – гончарства. Однак дитинство було важким, дівчина не мала змоги зайнятися улюбленою справою. З 12 років працювала на колгоспному полі, на цукровому заводі. Лише в 1947 році дядьки Герасименки взяли Фросину Іванівну ученицею, стали навчати секретів роботи з глиною. Часто доручали племінниці розписувати свої роботи. А в 1948 році вона вже самостійно виготовляла посуд, іграшки.
Скільки гончарних виробів – тарілок, баранців, свищиків – виліпили руки майстрині! ЇЇ роботи завжди тішать душу й зір буйним рослинним орнаментом, чудернацькими птахами й звірами, оригінальними сюжетним вирішеннями і свідчать про самобутність їхньої авторки.
Непомітно спливали роки. У 1956-му році Герасименківські майстерні перепрофільовуються, і відразу на противагу майстерності, тут розпочинають „гнати вал”. Не змирившись з цим Фросина Іванівна залишає артіль і переходить на роботу у польову бригаду. Коли випадала вільна година, вона брала до рук глину, і з її рук виходить дивної краси посуд, різноманітні скульптурні композиції.
Працюючи на колгоспних ланах, Фросина Міщенко мріяла про повернення до улюбленої справи. Наприкінці 1969 року знову відчинив двері цех декоративно-прикладного мистецтва, і вона з радістю повертається до гончарства.
З часом її роботи експонуються в містах Вінниці, Києві, Полтаві. Їм високу оцінку дали жителі Німеччини, Канади, Чехословаччини.
А у 1988 році Спілка художників України запросила Фросину Іванівну Міщенко у м. Сєднево Черкаської області на семінар з питань народного мистецтва. Багато нового почула там, та й сама розповіла слухачам про свою роботу.
Фросина Іванівна Міщенко виростила цілу когорту талановитих майстрів. Серед її учениць – Тетяна Шпак, Валентина Живко, Тетяна Дмитренко. Тетяна Іванівна Шпак – директор Новоселівського музею-садиби Герасименків, який відкрито в хаті, де народилися майстри. Тетяна Дмитренко та Валентина Живко працюють в виробничо – художньому об’єднанні „Бубнівська кераміка”, яке було створено 1995 року за підтримки Національної спілки майстрів народного мистецтва України.
Вироби майстрині були представлені на творчому звіті – „Мистецтво одного села” в „Українському домі”. Тарелі, кухлі, куманці, миски, кумедні фігурки з глини, виготовлені майстринею зачаровують барвами, дарують гарний настрій.
У наш побут все більше і більше входять гончарні вироби. Їх творцем і пропагандистом є Фросина Іванівна Міщенко, жінка творчої вдачі, неспокійної душі та серця.
24.10.2015
