НОВИНИ
СТАТТI
ФОТОГРАФII
ВІДЕОМАТЕРІАЛИ
WEB'ЛIОГРАФIЯ
ТЕМАТИЧНІ РОЗДІЛИ
РАЙОНИ ОБЛАСТІ
ДОВІДКА
>Реєстрація » 
Им`:
Пароль:
Якими розділами порталу Ви користуєтесь?
Тематичний розділ
Каталог сайтів
Новини
Фотогалерея
Тільки головною сторінкою
Відеоматеріалами




Loading...
КОНВЕРТЕР ВАЛЮТ
bigmir)net TOP 100 PR-CY.ru
CТАТТI
05.02.2014
Автор: Завальнюк, К.В.
Web: http://www.library.vn.ua/publications/2012/zpd_Vin2013/zpd_Vin2013_16.html
Источник: Завальнюк, К.В. Честі не зрадив своєї : до 140-річчя від дня народження військового діяча Я.Г.Гандзюка (21.03.1873-9.02.1918) / К.В. Завальнюк // Знаменні і пам’ятні дати Вінниччини 2013 року: хронол. довід. / Вінниц. ОУНБ ім. К.А.Тімірязєва; уклад. О.Ю.А
Честі не зрадив своєї
Літинщина, земля Михайла Стельмаха, Леонарда Совінського, Миколи Битинського, Степана Слободянюка-Подоляна, Станіслава Струміліна, Давида Бертьє, Петра Лаптіна, подарувала Україні чимало борців за народну волю. Один із них – генерал Армії УНР Яків Григорович Гандзюк. Людина душевної щедрості, високих моральних чеснот, смілива, мужня, чесна, богатирського зросту (більше 2 метрів). Яків Гандзюк народився 21 березня 1873 р. у заможній селянській родині відставного бомбардира Григорія Романовича Гандзюка в селі Багринівці (до речі, в «Енциклопедії українознавства» подана інша дата народження Якова Григоровича, – 1863 рік, що не відповідає дійсності).

З тих скупих архівних матеріалів, що ми ними володіємо, дізнаємося, що у Якова було ще двоє братів. Один із них, Іван, був парафіяльним священиком та завідуючим церковно-учительською школою в селі Сутиски нинішнього Тиврівського району і деякий час законовчителем у селі Витава (нині – у складі м. Гнівань). Також, поруч із графом Дмитром Гейденом, отець Іван був серед засновників у 1908 р. Сутиського позичково-ощадного товариства (він же являвся незмінним головою його правління з часу заснування аж до більшовицького перевороту 1917 р.). Другий брат Якова, Созон, також був досить помітною постаттю у тогочасному громадському житті Поділля. Також відомо, що з 1909 р. Созон Гандзюк був членом Державної Думи, послідовно захищаючи в ній інтереси трудового селянства. Після захоплення більшовиками влади у 1917 р. підтримував тісні зв’язки з повстанськими командирами Я.М.Шепелем та Я.В.Гальчевським. У його хаті в цей час розміщується штаб повстанців, що й послугувало згодом однією з причин його розстрілу опертрійкою в 1922 р. Зазнали репресій з боку більшовицької влади й син Созона Григоровича Іван, 1903 р. народження, а також його мати, «жена расстрелянного бандита» Гандзюк Ганна Пилипівна (розкуркулена й вислана в Сибір у 1930 р.). Так більшовицький режим намагався знищити навіть пам’ять про ненависну йому родину, тим більше, що один із її членів був царським полковником, потомственним дворянином (з 4 червня 1911 р.), а згодом і генералом – «мазепинцем». Хоча ці звання та численні нагороди Яків Гандзюк отримував не через родинне походження (син відставного солдата-селянина!), не через зв’язки з двором, а виключно зав-дяки власній хоробрості та відвазі, кривавим ранам, здобутим у численних боях «за царя та отечество», пройшовши тернистий шлях від піхотного офіцера до командира Першого українського корпусу.

Замолоду Яків Гандзюк навчався у реальному училищі, а потім – в піхотному юнкерському в Одесі, яке закінчив у 1896 р. Вісімнадцятирічним юнаком розпочинає він нелегку службу в лавах царської армії. Під час російсько-японської війни 1904-1905 рр. Гандзюк, поручик 61-ого Володимирського полку, добровільно рветься в діючу армію, туди, де тисячами гинуть люди у сірих солдатських шинелях. У боях із японцями Яків Гандзюк не раз виявляв особистий героїзм, за винесення з оточення полкового прапора був нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня.

Після закінчення цієї безславної для царського уряду війни Гандзюк продовжує трудитися на ратній ниві, служить у 147 піхотному Самарському полку, розташованому під Петербургом (в чині підполковника). Невдовзі, з початком Першої світової війни, Яків Гандзюк на чолі Самарського полку опиняється на фронті. Сучасники пригадують, що досить часто Яків Григорович рушав в атаку попереду свого війська, підбадьорюючи особистим прикладом молодих, недосвідчених солдатів. Як пише Л.Проценко у нарисі «Він йшов попереду…», «полковник Гандзюк користувався магічним впливом на підлеглих. Коли він, вихопивши шаблю, із закликом «полк, за мною!» кидався в атаку, увесь полк, як один чоловік, поривався за командиром».

Не дивно, що маючи такого командира, підлеглі досить часто творили чудеса, відкидаючи австро-угорські війська вглиб Карпат, подалі від російських позицій.

У 1917 р. Яків Гандзюк, маючи за плечима 8 поранень, цілий ряд нагород (відзначимо з них другого «Георгія» та зброю з написом «За хоробрість», а також орден Анни IV ступеня), стає генерал-майором. Не знав тоді і, напевне, не міг собі уявити Яків Григорович, що загине невдовзі не від кулі ворога, а від людей, з якими він ще донедавна разом сидів у окопах… Але все це буде десь через рік, а поки що на Якова Григоровича чекав його справжній тріумф.

Серпень 1917 р. Колись грізна багатомільйонна російська армія розпадається, немов картковий будинок. Серед загального хаосу та анархії починають визрівати перші національні військові формування, прообрази майбутнього регулярного війська, започатковані національно-свідомими солдатами та офіцерами. Серед них – генерал П.П.Скоропадський, зусиллями якого гордість царської армії колишній 34 армійський корпус було українізовано і перетворено в Перший український корпус. Новоутворений корпус очолив майбутній гетьман Української Держави, а начальником штабу став російський генерал Яків Сафонов. Складався корпус із двох дивізій, першою з них командував наш земляк Яків Гандзюк, його помічником (начальником булави) був полковник М.Капустянський (в майбутньому – визначний український військовий діяч). До складу зазначеної дивізії входило чотири полки: київський імені Б.Хмельницького (полковник – Маєвський), стародубський імені гетьмана Скоропадського (Масалитинів), полтавський імені гетьмана Сагайдачного (Никонів) та чернігівський імені гетьмана Полуботка (Порохівський).

По суті, Перший український корпус П.Скоропадського був на той час чи не єдиним боєздатним формуванням, здатним протистояти іноземній агресії (в даному випадку – московсько-більшовицькій), однак невмілі, а то й злочинні дії молодих, недосвідчених провідників української демократії (які, до того ж, хотіли бути лівішими навіть від своїх московських колег) зводили нанівець героїзм та самопожертву тисяч во-яків. Зрештою, не знайшовши розуміння та підтримки з боку українських провідників, генерал П.Скоропадський наприкінці 1917 р. був змушений подати у відставку з посади командуючого корпусом. На його місце призначають Я.Г.Гандзюка. А ситуація, що склалася на той час в Україні, була вкрай драматичною. Двома колонами – із заходу та північного сходу – на Київ насувалася з боку червоної Росії більшовицька лавина, підтримувана всередині місцевими комуністами-колабораціоністами. Але якщо з боку Чернігівщини героїчні юнаки-студенти були не в змозі протистояти ворожій орді, то на південно-західному напрямку більшовики дістали несподівану й рішучу відсіч від «залізних» полків Якова Гандзюка. Як відзначає українсько-канадський дослідник В.Роєнко, «під командуванням Гандзюка частини І-го Корпусу затримували більшовицький наступ на Київ з півдня. Два полки І-ї дивізії міцно тримали в своїх руках Шепетівку, Рівне та Здолбуново. ІІ-га дивізія цього корпусу, спираючись на залізницю Жмеринка-Козятин, роззброїла цілий гвардійський корпус у складі двох дивізій піхоти та дивізії кінноти, що був під командуванням відомої большевички Бош. Цей корпус прямував через Жмеринку на Київ.

Таким чином, до самого залишення Києва українським урядом, частини І-го корпусу давали відсіч наступові численних большевицьких частин на нашу столицю».

На жаль, нове керівництво держави (прем’єр В.Голубович, військовий міністр О.Жуковський та ін.) фактично кинуло військо напризволяще. Так, коли генерал Гандзюк заметільного ранку 27 січня (9 лютого) 1918 р. виїхав у Київ для організації оборони, то він навіть не знав, що урядові установи в цей час уже покинули столицю. Тому генерал та його супутники стали легкою здобиччю більшовицької застави. Негайно полонених доправили до більшовицького командувача М.Муравйова (колишнього полковника царської армії). Той, оцінивши важким поглядом бранців, запропонував їм перейти на свій бік, на що отримав категоричну відмову. «Відправити в штаб Духоніна!» (розстріляти) – кинув коротко червоний головком і вийшов…

Надвечір того ж дня обидва генерали (Гандзюк та Сафонов) уже стояли під дулами солдатських гвинтівок (полковнику Гаєвському пощастило вирватись і втекти, від нього ми й дізналися про останні хвилини життя нашого земляка). Вуста росіянина Сафонова, батька п’ятьох дітей, нечутно промовляли якусь молитву. Здавалося, ще трохи й старий солдат ось-ось розридається. «Тримайся, друже! – почув він збоку голос Якова. – Не гідно нам, вищим керівникам української армії, що не раз заглядали смерті в очі, підупадати на дусі, на радість ворогам. Вмремо поруч, як це належить мужам-воякам!»

Вдарив залп, обізвавшись гулкою луною в навколишніх будинках. Світ захитався і почав стрімко падати… Вже заливаючись кров’ю, Яків Гандзюк рештками свідомості помітив нахилені над ним, переповнені злобою обличчя з занесеними вгору вістрями багнетів (згодом на тілі Якова Григоровича було виявлено 12 колотих ран). Востаннє промайнув спогад далекої юності й тут же згас…

Після загибелі Якова Гандзюка його дружина Віра Олек-сандрівна Чудинова разом із сином Георгієм (1910 р.н.) емі-грували за кордон, осівши в США. Нині це добре знана й шанована у штаті Каліфорнія родина, яка не забуває про отчий край. Проживають нащадки Гандзюків і в Багринівцях (один із них – Созон Іванович, син репресованого Гандзюка Івана Созоновича), а також у Вінниці (Гандзюк Степан Федо-рович, справжній ентузіаст-краєзнавець, який прагне відродити з забуття добре ім’я свого славного прадіда). Ці люди можуть по праву пишатися своїм шляхетним предком, який і перед обличчям смерті залишився непереможеним, не зрадивши ні присяги Україні, ні честі своєї та совісті. Як і належало справжньому українському патріотові.

К.В.Завальнюк

Література

Гандзюк, В.А. Генерал гетьманської України Яків Гандзюк: штрихи до портр. / В.А. Гандзюк // Вінниччина: минуле та сьогодення: краєзн. дослідж.: матеріали ХХІ Вінниц. наук. іст.-краєзн. конф. 25-26 жовт. 2007 р. – Вінниця, 2007. – С. 247-252.

Завальнюк, К.В. Честі не зрадив своєї / К.В.Завальнюк // Червоний смерч над Поділлям / К.В.Завальнюк, Т.В.Стецюк. – Вінниця, 2008. – С. 60-64.

Історія Українського Війська. – Тернопіль: Збруч, 1992. – Вип. 8. – С. 370, 371.

Медведчук, Г.К. Подолянин Яків Гандзюк – один з перших творців армії Української Народної Республіки / Г.К.Медведчук // Вінниччина: минуле та сьогодення: краєзн. дослідж.: матеріали ХХІІ Всеукр. наук. іст.-краєзн. конф. 22 жовт. 2009 р. – Вінниця, 2009. – С. 351-358.

Пархомчук, Т. Незалежність України в 1918 р. міг вряту-вати… один ескадрон / Т.Пархомчук // Дзеркало тижня. – 2002. – 29 берез. – 5 квіт.

Проценко, Л. Він йшов попереду… / Л.Проценко / Старо-житності. – 1993. – № 3/4. – С. 25-26.

Роєнко, В. Героїчна загибель генерала Гандзюка / В.Роєнко // Розбудова держави. – 1992. – № 2. – С. 41-43.

Хропун, О.В. Давно забутий генерал / О.В.Хропун // Науко-вий вісник «Меджибіж»: матеріали Четвертої наук.-краєзн. конф. «Стародавній Меджибіж в іст.-культур. спадщині України». – Меджибіж; Хмельниц., 2011. – Ч. 1. – С. 274-278.

Шевченко, О. І стали вони на розстріл, ніби приймали парад козаків… / О.Шевченко // Україна молода. – 2008. – 30 січ. – С. 6-7.

Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. Д-62. – Оп. 1. – Спр. 138. – Арк. 5, 10, 128.

ДАВО. – Ф. Д-172. – Оп. 1, Т. 2. – Спр. 466. – Арк. 4 зв.

ДАВО. – Ф. Д-904. – Оп. 16. – Спр. 25. – Арк. 329, 330 зв.

ДАВО. – Ф. Р-997. – Оп. 3. – Спр. 20. – Арк. 270.

ДАВО. – Ф. Р-6023. – Оп. 4. – Спр. 21269. – Арк. 1-22.

 Звертань: 986






ВIДПРАВИТИ SMS:
Оператор:
Абонент:
Повiдомлення:

За пiдтримкою smsline.biz

 ВОУНБ © 2009   Internet Studio Aura