Автор: Тупчій, Л.
Источник: КЗ "Жмеринська ЦРБ"
В нашому місті народилися, проживали та живуть і нині багато відомих людей, про яких знають не тільки в нашому краї, але й далеко за його межами. Серед них – письменники, діячі культури і мистецтва, вчені, люди, що прославили рідне місто під час Великої Вітчизняної війни – Герої Радянського Союзу, кавалери ордену Слави, політики, воєнні діячі. Про них написано багато на сторінках книг та періодичних видань, є матеріали в архівах, на електронних сайтах в мережі Інтернет.
Але, ще залишаються "білі плями" в інформації про людей відомих тільки обмеженому колу жителів міста Жмеринка. Серед них – історія родини письменниці Докії Жмер (справжнє ім'я якої Дузя Мойсеївна Лейдман, по чоловікові Жилко). Про неї нам стало відомо зі спогадів брата Юрія Мойсейовича Лейдмана, який написав автобіографічну книгу "Мир воскреслий". Ось, як він описує її зовнішність: "Моя сестра красивая и отличается от Любы золотистым цветом волос и небесной голубизной глаз. Нежная бледно-розовая кожа, на висках и на шее струятся локоны. У сестры нежный и звонкий голос, она хорошо поет. Альбомы с ее рисунками вызывают у меня восхищение".
Мабуть, вміння малювати та співати передалося їй від матері Земель Берти Петрівни, яка була родом по батькові від ясновельможного польського графа Ушмирського. Вона була витонченою натурою, безмірно любила музику, театр, зворушливо виконувала старовинні російські романси та народні українські пісні.
Народилася Дузя Лейдман в далекому 1922-му році. 1939 року з золотою медаллю закінчила середню школу №1, поступила на філологічний факультет Київського університету. Перед війною вийшла заміж за відомого українського лінгвіста, мовознавця Федота Трохимовича Жилка. На початку червня 1941 року народила сина Віктора. Федір відвіз дружину з немовлям в рідне село Македони, а сам пішов на фронт. Важкі випробування війни випали на долю цієї людини. Тяжка робота в полі, голод, зрада свекрові, яка видала її поліцаям, змусили Дузю тікати з села. Починаються роки митарств, без документів вона з ризиком для життя перебирається з одного місця в інше. Рідні кілька років не мали відомостей про її місце перебування і не знали чи жива вона чи ні. Останній лист від Дузі прийшов ще на початку війни.
В роки окупації Жмеринки батьки та брат Дузі знаходилися в гетто. І лише після визволення міста рідні отримують від неї листа, де вона повідомляє свою адресу та звертається до батька з проханням приїхати. Через деякий час разом з ним та зі своїм сином Вітею повертається додому.
Після війни Дузя Мойсеївна разом з чоловіком та сином переїхала до Києва, закінчила університет, стала дитячою письменницею, взявши псевдонім рідного міста – Докія Жмер. Вона написала твори: "Зимовий день", "Втеча", "Люди з хмизом" та інші.
В Україні було видано всього лиш дві ранні книжки Д. Жмер: "Стежки–доріжки" (Дитвидав, 1956) і "Півсонця" (РП, 1967). Це пов'язано з тим, що чоловік Докії Мойсеївни, Федот Трохимович Жилко, знаменитий український лінгвіст, доктор філологічних наук, ветеран війни, будучи завідуючим відділом інституту української діалектології НАНУ, поставив свій підпис під листом-протестом групи діячів культури й науки проти арешту В.Ч., "молодого й талановитого журналіста".
У 1973 році він був виключений з партії з формулюванням "за український націоналізм" і звільнений на пенсію. Під керівництвом Федота Трохимовича було сформовано українську школу лінгвістичної географії, він є автором першого підручника "Українська діалектологія" (1940), дослідником мови художньої літератури. 2006 року йому присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки (посмертно).
1973 року дорогу в літературний світ України для Докії Жмер було перекрито. Письменниця вивозить чоловіка в передінфарктному стані до підмосковного міста Пушкіно, де подружжя живе й працює до самої смерті.
Україна Радянського часу назавжди викреслила зі своєї пам'яті цю високоінтелектуальну пару. А ні рядка не прослизнуло друком ні про Федота Трохимовича, ні про Докію Мойсеївну.
Російська інтелігенція, як могла, підтримувала українських професора і письменницю. Завдяки допомозі відомого російського лінгвіста Микити Толстого, правнука Л.М. Толстого, Федот Трохимович отримав можливість читати лекції в Московському державному університеті. Як лінгвіст міжнародного масштабу, він до самої смерті друкувався не в українських, а в російських і зарубіжних наукових виданнях. Тільки за два роки до кончини науковця він був реабілітований, але подружжя вже не мало фізичних сил, аби повернутися в Україну.
В Пушкіно Докія Жмер пише свої основні великомасштабні твори: "Метелик", опублікований з початку в Словаччині у журналі "Дукля", а згодом і в "Літературній Грузії" (1979-80рр.), "У глибинах реквієму" (1987), присвячений відомому скрипалеві і особистому другові Давидові Ойстраху, а також автобіографічну книгу "Колом необережностей, вихором небуття".
У всіх своїх починаннях Докія знаходила підтримку та допомогу сина Віктора – відомого українського художника і режисера. Він закінчив Київську художню школу ім. Т. Шевченка. В 1961-1962 рр. вчився в Московському вищому промисловому училищі (Строгановське). Закінчив художній факультет Ленінградського інституту театру, музики і кінематографії (1965р.) та режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка - Карого (1973р.).
Працював художником у театрах м. Владимира (1965-1966рр.), головним художником учбового театру Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка – Карого (1967-1972рр.), художником – постановником Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка (1973-1991 рр.); художником – постановником Муніципального театру (1992-1995рр.), викладачем студії "ФОФ" (1996-2003рр.) в Оденсі (Данія). Від 1991 року має персональні виставки в Європі, зокрема в "Галереї Жилко" в Оденсі. Займався оформленням багатьох кінострічок. Як режисер поставив фільми: "Зупинися, мить" (кіноальманах "Київські зустрічі ", 1980; також як художник), "Першоцвіт" (1986; обидва – Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка), "Голос пам'яті" (1982, "Мосфільм").
Чоловік Докії Жмер Федот Трохимович помер 19 грудня 1995 року, а згодом померла і вона. Їх поховано на підмосковному кладовищі в селищі Новая Деревня (неподалік від Пушкіно, по Ярославській залізниці). Докія Мойсеївна активно працювала до останніх днів свого життя наперекір долі, тяжким життєвим обставинам.
Молодшій брат письменниці Юрій Мойсейович Лейдман також, як і його сестра Дузя перейняв від матері любов до музики, живопису і має письменницький дар. Він народився 1928 року в місті Жмеринка, закінчив після війни середню школу №1. Свою юність зустрів і провів за колючим дротом єврейського гетто. З 14 років почав малювати. Після закінчення війни навчався на архітектурному факультеті Київського будівельного технікуму. Але технічні предмети, що там викладали, були юнакові не до вподоби. Він захоплювався співом і мріяв поступити до консерваторії. Та за наполяганням батьків обрав фах лікаря, навчаючись в 1947-1953 роках в Київському медичному інституті. Далі була лікарська діяльність сумісна з наукою в галузі дитячої психотерапії. В даний час проживає в Германії.
Ще один лікар, який підійшов впритул до літературної діяльності... Не випадково стільки медиків, вслід за Антоном Павловичем Чеховим та Михайлом Афанасійовичем Булгаковим, заповнив за своє перше професійне життя сотні і тисячі історій хвороб, в кінці кінців сідали перед білим аркушем тремтливого паперу, щоб зважитися на оповідання, повість, роман... Така доля спіткала і Юрія Мойсейовича. Він є автором автобіографічної книги "Мир воскреслий", що видана в Германії. В ній письменник описує довоєнну Жмеринку, перебування родини в єврейському гетто, роки навчання у Києві та післявоєнне життя маленького провінційного містечка. На сторінках книги ми в перше знайомимось з Докією Жмер. Текст книги доповнюють ілюстрації, зроблені автором. Останні 15 років Юрій Лейдман займається живописом, є учасником багатьох групових і персональних виставок. Картини художника знаходяться в приватних колекціях США, Канади, Германії.
Онук письменниці - Олександр Жилко продовжує роботу своїх славних предків, викладаючи на кафедрі східноєвропейських мов Копенгагенського університету в Данії.
Вчитуючись в сторінки історії цієї родини, ми бачимо її в контексті історії нашого міста, впізнаємо багато нового про людей мало відомих широкому колу його мешканців.
Першу інформацію про сім'ю Лейдман – Жилко я отримала від завідуючої бібліотекою Жмеринської НВК "ЗОШ І-ІІІ ст.-гімназії" Сівак Світлани Борисівни, яка була надана братом Дузі Мойсеївни Юрієм Мойсейовичем Лейдманем, під час приїзду до Жмеринки, з метою створення в майбутньому музею сестри в ЗОШ І-ІІІ ст. №1 ім. І. Я.Франка. Світлана Борисівна познайомила мене з жителькою нашого міста Беллою Рувімівною Мершон, яка розшукує своїх земляків, що живуть в далекому зарубіжжі та налагоджує з ними зв'язки. Таким чином вона познайомилася з Юрієм Лейдманом, колишнім жмеринчанином, та узнала про долю його сестри – дитячої письменниці Дузі Мойсеївни Лейдман. Він поділився своїми спогадами та перебуваючи в нашому місті, подарував Беллі Рувімівні свою автобіографічну книгу "Мир воскреслий". Цю книгу і ще де яку літературу стосовно життя письменниці та її родини, Белла Рувімівна надала для ознайомлення. Щиро дякую всім, хто надав матеріали для написання цієї історії.
Список літератури:
Енциклопедія Сучасної України. – Т. 9.- К., 2009. – С. 572.
Лейдман Ю.М. Мир воскресший. – 152с., авт. ил.
Подольский еврейский альманах. – 2004, № 4. – С. 105-124.
Чисте джерело знань: до 100-річчя Жмеринської ЗОШ № 1 ім. І. Я. Франка. – Жмеринка, 2009. – С.72-73, 91-92.
17.09.2016
