CТАТТI
18.08.2016
Джерело творчого неспокою
4 серпня 2016 року минуло б 90 років від дня народження Аполлінарія Мацевича – відомого письменника,нашого земляка (село Паланка,тепер Заозерне Тульчинського району). Проте навіть до свого 70 - річчя він не дожив кілька місяців, померши 27 лютого 1996 року в місті Єлгаві (Латвія).
Народився А.Мацевич у сім’ї священика. Батько його – Федот Пантелеймонович Мацевич був священиком в с. Паланка і служив 17 років. Крім цього був гарним столяром, виготовляв навіть музичні інструменти – мандоліни, бандури, скрипки. І досі в Заозернянській церкві, якій виповнилося понад 100 років, є іконостас, зроблений його руками. До речі, священика Мацевича репресували, з хати виселили всю велику родину, тому вони жили в землянці. Аполлінарій був найменшою дитиною, крім нього, були ще Олександр, Григорій, Анатолій, Ліда і Настя. Всі діти були музично обдаровані і грали на музичних інструментах, які зробив власноруч батько.
Аполлінарій Мацевич пішов з села 16-річним юнаком разом з військовими, пройшов війну, служив і після Перемоги. І розпочався тернистий шлях – шлях сина репресованого священика, «ворога народу». Працював в Одесі зчіплювачем вагонів, вантажником у порту, малярем і вчився у школі робітничої молоді. Вступив до Одеського художнього училища, але кинув його, бо не мав грошей на навчання. І постійно писав щось - то вів щоденник, то замітки, пізніше оповідання. Одружується у 28 років на студентці філфаку Одеського університету, народилися діти - Любов, Любомир, Олеся і Оксана. А в 33 роки з повістю про пожежників пройшов творчий конкурс і здав на «відмінно» екзамени до Московського Літературного інституту. Його перша книга «Грозове світання» (1962), була його дипломною роботою і була присвячена саме рідній Паланці, багато односельців пізнали себе у героях цього роману. «З якої б сторони не підходили до села Паланки, ви будете підніматися все вгору та вгору. А коли станете на краю села, серед пишних полянських садів, то перед вами відкриється низина, похожа на величезну миску, зарослу густими садами і забудову білими веселими хатами. На дні цієї миски, під звисаючими гілля старих верб блищить срібною гладдю невеличкий ставок, з якого витікає струмок і мирно лине, пробираючись між зарослями кропиви, до спокійного, багатоводного Бугу» - так описав рідне село А. Мацевич.
У 1967 р. був прийнятий до лав НСПУ через міжобласну письменницьку організацію, яка існувала тоді на дві області — Вінницьку та Хмельницьку. З 1969 р. жив у м. Хмельницькому, де працював в обласній газеті «Корчагінець», очолював обласне літературне об'єднання.
А. Мацевич автор романів «Гнів Немезіди» (1965), повістей «Чотири пригоди Тимка Зозулі» (1965), «Знайдена шаблюка» (1967), «Ромен-зілля» (1968), «Глибока борозна» (1974), «Романко та Сергійко» (1979), «Суворі акварелі» (1980), «Толока» (1981), «Анатолій Свидницький» (1984), зб. новел «Дикі маки» (1968), збірок повістей і оповідань «Озеро Око» (1985), «Біль давніх розлук» (1986), зб. віршів для дітей «Гойдарики» (1974). Переклав з рос. мови роман «Кузнецький міст» С. Дангулова (кн. 3, 1986), з туркм. — роман «Доля» Х. Дер’яева (т. 1 — 2, 1982).
У 1987 р. виїхав у Латвію – не стільки через властиву йому романтично-мандрівничу вдачу, скільки з прозаїчно-побутових причин:таким чином вдалося трохи поліпшити житлові умови своєї численної родини, яка проживала у Хмельницькому. Аполлінарій Федотович постійно боровся - за місце в літературі, в житті, за гідне життя українців, проти русифікації України, дилетантства та графоманства у прозі,поезії.
Після написання книги «Переднівок-33» довго не вдавалося її видати. Це автобіографічна повість – дитячі спогади про голод у рідному селі. Ось уривок з повісті: «Ми не знали, який сьогодні день, який місяць, який рік. Знали, що навесні геть чисто спорожніла велика діжка з квашеними буряками, знали, що в нашій землянці хоч свищи-ніде нічого «на зуб» не знайдеш, що тата й мами «десь немає», бо «повіялися на хліб заробляти», що наша землянка обросла високою густою, наче щітка, лободою. Знали, що клей на двох вишнях ми повигризали з корою, що таке саме клейке, але гіркувате, як клей, вишневе листя ми обшморгали з Іваном де тільки могли, знали, що як сонце добре вигріває, то можна полежати на осонні, заплющивши очі, чи дрімаючи, чи марячи, - ми не підозрювали, також, що конаємо. Як на мене й Петруся, то ми не дуже певно знали, що наше село зветься Паланка, що довкруж нас є Білоусівка, Степашки, Ладижин, Лукашівка, Василівка і Маньківка… Ми не жили, а доздихували, але не знали про це, бо ніяких ознак нашого скону – лікарів, ліків, плачу рідних, глибоких зітхань, схлипувань чи як буває, кажуть, у тюрмах і концентраційних таборах, вигуків вартових, нудного диму крематорію - не було.» І вижив тільки Поль - так називали в дитинстві Аполлінарія. Донька письменника Оксана згадує, що батько мало розповідав їм про той страшний час. Свою біль за загиблими братами він вилив, описавши в повісті страждання своєї родини під час голоду. Він вірив, що правда про голодомор 1932-33 рр. вийде з тіні минулого і настане той день, коли його назвуть геноцидом проти українського народу. Діти Аполлінарія Мацевича шукають можливостей, щоб повторно видати «Переднівок-33».
Останній твір — біографічна повість «Закувала та сива зозуля» про композитора П. Ніщинського у повному вигляді не була надрукована. Низка оригінальних творів лишилася у рукописах. Загалом наклад усіх видань Аполлінарія Мацевича перевищує мільйон примірників.
Нехай же ця згадка про нього пригадає тим, хто забув про нього, а хто не знав, поцікавиться ним. Він по праву займає почесне місце в історії української літератури.
Звертань: 4815
