Гроші Арсеній Швець спротивив більше 30 років тому, через одну несправедливість. Коли засудили його на рік виправних робіт, за цей час все зароблене ним забирала держава. Тоді зі злості й вирішив: ніколи і ні за яких обставин не братиме їх у руки.
«Ніколи більше не мати справу з грішми»
Біля ліжка на столі в кімнаті Арсенія Швеця молитовник і книжки на релігійну тематику. Вранці і перед сном дідусь читає молитви. Раніше ходив у церкву. Тепер ногою не ступає. Не тому, що сил нема. Якщо на подвір’ї порається самотужки, то до церкви також би додибав. Але саме там з ним сталася неприємна пригода. Дотепер сидить глибоко в серці і ятрить, коли згадує про неї.
Наприкінці 70-х Арсеній Швець був старостою у церкві. У нього знаходилися ключі від храму. У 1980 році церква згоріла. Арсеній Микитович каже, що вину за це переклали на нього. Звинуватили в тому, що не найняв сторожів. Мовляв, якби церкву вночі охороняли, то й вогонь можна було б загасити. Навіть собака подала б знак біди. На її гавкіт збіглися б люди. Але про сторожову собаку староста також не подбав. Виходить, і в цьому його вина.
Саме так дід розповідає про події 30-річної давнини. Каже, що засудили його тоді на рік виправних робіт. За цей час усі зароблені ним гроші забирала держава.
- Несправедливість вразила тоді мене в самісіньке серце, – каже дід Арсеній. – От тоді в голову стрельнула думка: ніколи більше не мати справу з грішми. Це сталося якось само собою, несподівано для мене, ніби хтось просвітлив мій розум. Я так і сказав: «Беріть ці гроші, їжте цю гидоту, а я навіть руками до неї більше не доторкнуся». Навіть не став на пенсію оформлятися. Як тільки стукнуло 60, залишив роботу і став займатися домашніми справами.
- Зараз навіть якби знайшов купу золота, все одно не торкнувся б руками, - продовжує дід Арсеній. – Тікав би з того місця, як від вогню.
«Це мої гроші, тому роблю з ними те, що хочу»
Відмова від пенсії найбільше насторожила в першу чергу дітей Арсенія Микитовича. «Тату, не хочете брати грошей, не беріть, давайте ми будемо це за вас робити, тільки ж оформіть пенсію», - казали вони йому.
- Це мої гроші, тому маю право робити з ними те, що хочу, - наполягав на своєму чоловік. – У кожного з вас є свої, от ними і розпоряджайтеся.
Арсена Микитовича односельці не раз кликали допомогти у будівництві – комусь хату мурувати, комусь грубку ставити. Він ніколи не відмовляв. Але якщо до виходу на пенсію за таку роботу брав гроші, то після того навідріз відмовлявся від платні.
- У селі про це добре знали, - каже дочка Ольга Арсенівна Тесленко. – Тому замість грошей приносили татові крупи, олію, зерно – все те, що могло знадобитися у господарстві.
Разом з дружиною чоловік жив на її пенсію. Коли дружини не стало, діти почали піклуватися про батька. Найближче до батьківської оселі проживає дочка Ольга Тесленко.
- Дідусь, так ми зараз називаємо тата, у нас дуже добрий, - каже 56-річна пані Ольга. - Хату, в якій ми зараз живемо, це він поставив, то як я можу йому не принести їсти.
У харчах дідусь неперебірливий.
- Тато ніколи не перебирає з їжею, - продовжує Ольга Арсенівна. – Так само ніколи нічого не просить. Принесу борщ – їсть борщ, так само суп, чи вареники. А є ж люди, особливо старі, що весь час їм щось не до смаку. Мороки з такими, ой скільки! У нас, дякувати долі, все по-іншому.
У Арсенія Швеця четверо дітей. Троє спільних з покійною дружиною. Одна дитина - дружини. Він взяв її з маленькою дівчинкою, коли повернувся з фронту. Через два роки Марії Ясінській, це про неї мова, буде вже 70. Вона також проживає в їхньому селі. Син Анатолій народився у 1949-му. Він єдиний, хто залишив село, працював далеко на Півночі в Росії, там і залишився. Наймолодший Микола Швець, у наступному році йому буде 50, теж у селі.
Не ходить ні в магазин, ні на ринок
Під час розмови Арсеній Микитович раз-по-раз зауважував, що відмова, як він каже, від найбільшого у світі зла, це його особиста справа, і не треба про це розповідати іншим. «Кожен живе своїм Богом, так кажуть люди, і так само кажу я», - додає співрозмовник. На запитання, що б дідусь робив, якби не було поруч дітей, або ті розсердилися на нього і не підтримували, він без роздумів каже, що тоді все було б по-іншому. Але при цьому не уточнює, як саме.
- Тату, зайдіть в магазин хоч на екскурсію, це ми так деколи жартуємо з дідусем, - каже дочка Ольга. – Але він не йде. Ні в магазин, ні на базар… Зате на обійсті дотепер порається. Навіть на город виходить з сапкою.
Хата дідуся Арсенія на тому самому місці, де жили його предки. Вздовж паркану на дорозі ростуть яблуні.
- Їх ніхто не садив, це дички, – каже пані Ольга. – Все одно родять. Буває, дуже рясно. Хто не йде, пробує на смак. А вони ж кислючі!.. То тато вирішив надщепити на них гілки з культурних сортів. Торік взяв у своєму садку пагінці зі справжніх яблунь і приживив їх на дичках. Зробив усе старанно, як садівник. Каже, доки це люди мають кривитися біля моєї хати! Нехай краще їдять і усміхаються. Може, дехто ще й спасибі скаже. Солодкі яблука мають з’явитися на яблунях-дичках вже в цьому році. Я не садівник, не знаю, скільки треба чекати. Не буде цього літа, буде нарік, чи пізніше. Важливо, що діло вже зроблено. Робив його тато не для себе, а для людей. Такий він у нас. А ви запитуєте, чи не сердимося за гроші… Хіба на нього можна сердитися! Нехай живе до ста років і тішить нас тим, що маємо до кого навідатися в гості.
До речі
В області майже 80% пенсіонерів отримують пенсію приблизно в одну тисячу гривень. Можливо, стільки нарахували б і Арсенію Швецю. Виходить, за 21 рік, відколи у нас незалежна держава, чоловік би отримав 252 тисячі гривень. Але це ще не все. Адже вісім років на пенсії він був ще у часи Радянського Союзу. Загалом усі нарахування становили б приблизно 300 тисяч гривень. Ось яку суму Арсеній Швець зекономив для держави. Заради справедливості, Пенсійний фонд мав би за таке преміювати хоча б дітей цього чоловіка – він усе одно грошей не візьме. Троє з них уже пенсійного віку. Старший син, як уже згадувалося, проживає в Росії. Про нього мова не йде, бо то інша держава, а двох дітей економного чоловіка мали б якось відзначити.
11.04.2012
