Нащадки колишніх архітекторів, або покоївок, викладачів гімназії або кухарів чи конюхів у колишньому панському маєтку відчувають себе спадкоємцями тієї Республіки Добра і Світла, яку намагалась утвердити в окремо взятому Немирові княгиня Щербатова.
Тож, давайте коротко про біографію нашої героїні, та легенди про неї, збережені у свідченнях очевидців. Заглянемо в історію, як кажуть, за третє (дідівське) коліно. Одним з дідусів княгині був син легендарного Станіслава Потоцького (Щенсни) Болеслав Потоцький - великий виночерпій при Олександрові другому, і один з чотирьох герольдів, які возвістили сходження на престол цього імператора. Другий дідусь – відомий у світі меценат і колекціонер, засновник російського археологічного товариства, та училища прикладного мистецтва (знаменитої «строгановки) в Москві Сергій Григорович Строганов.
Одружена була з представником одного з найродовитіших та найбагатших родів Росії Олексієм Щербатовим – особистістю неординарною, але далеко не схильною поділяти альтруїстичні переконання своєї дружини. Принаймні, мемуари сучасників стверджують це. О. О. Брусилов описує, як під час Російсько-турецької війни (1877-8рр.) полковник Щербатов, щоб нагодувати своїх солдатів, віддав наказ грабувати місцеве населення. І вірмени, котрі спочатку зустрічали російські війська з радістю і лавашем – після цього почали стріляти у спину. А С. Ю. Вітте (довгі роки примє’р-міністр Росії) згадує князя як одного з засновників Союза Русского Народа - сумнозвісної «чорної сотні». Заради справедливості варто зазначити, що до подальших звірств «чорносотенців» відношення Олексій Григорович не мав, бо довгі роки перебував за кордоном на дипломатичній службі.
Та факт є фактом - подружжя рано розлучилось. Більше того – Марія Григорівна по смерті чоловіка відмовилась від величезного спадку (крім нерухомості, в тому числі славетних щербатівських кінних заводів) - 10 млн рублів.
Побутує легенда, що в дитячі роки княгиня посадила деревце, яке виросло, з’єднавши два стовбури воєдино, а далі пагони пішли угору спільною кроною. По сей день милує це деревце око, ставши для немирівчан символом кохання. Нині існує традиція: молодята приходять до нього у день весілля – кажуть це дарує щастя. За другою легендою циганка нагадала Марії Григорівні, що смерть прийде по неї, коли закінчиться будівництво нового палацу, що, врешті, майже так і сталося.
Саме у 1920-ому, коли добігало кінця спорудження цієї унікальної споруди (зменшеної копії воронцовського палацу під Ялтою, як твердять деякі фахівці) напівп’яні червоноармійці розстріляли княгиню, її дочку Олександру і М. І. Гудим-Левкович – дальню родичку Можайських. Вінницький письменник Іван Волошенюк свого часу записав розповідь одного з учасників розстрілу. Княгиня їх зустріла, наказала нагодувати, звеліла випрати нижню білизну, постелити свіжу постіль, а увечері трьох беззбройних жінок вивели на розстріл до парку… Подейкують, що підбурив їх цей злочин волоцюга- Андрій Лісовий – місцевий нероба, який не раз користався князівською грошовою допомогою і пропивав її.
За князівським столом
Володимиру Івановичу Марчуку було вже за 60, коли він розповідав авторові цих рядків сімейну історію, пов’язану з княгинею. Його прадід, родом з приміського села Мухівців, замолоду працював конюхом у немирівському маєтку. Згодом одружився і вирішив завести власне господарство. Марія Григорівна особисто приїхала привітати молодят – подарувала кошти, землю, насіння і гужовий транспорт з реманентом. А Галина Осіївна Шенк, з відомої на Поділлі своєю культурно-просвітницькою діяльністю родини Брилінгів, переповідала спогади своєї бабусі – управительки маєтку. Про сімейну традицію: зранку на початку тижня «на байрачку» перед палацом влаштовувати свого роду прийом жителів Немирова та довколишніх сіл. І жодний з прохачів, який справді потребував допомоги, не вертав без неї додому. Запам’ятались, зі слів бабусі, і музичні вечори біля каміну, де поряд з класичною музикою Щербатови полюбляли співати українські народні пісні.
Та найбільш цінним свідченням епохи є спогади колишнього Пітерського студента, а в роки громадянської війни начальника оперативної частини 1-го радянського кавалерійського полку Я. І Долицького. Майже через півсторіччя після братовбивчої війни доля знову занесла Якова Ілліча – уже доктора наук, відомого радянського біохіміка - до немирівського санаторію «Авангард», розташованого у колишньому палаці Щербатових. Ученого на екскурсії палацом і територією парку, шокувало як з легкістю оббріхує світлу пам'ять людини офіційна пропаганда. І завзяттям переконаного комуніста, цитуючи класиків марксизму-ленінізму – розпочав роботу над мемуарами під назвою «Встречи в Немирове». Працював фундаментально, досліджуючи літературні та архівні джерела.
Тут і опис як гостинно зустріли їхній червоноармійський полк влітку 1919-го у палаці. Про «щербатівську дипломатію», завдяки якій - та авторитетові цієї родини серед усіх воюючих - Немирів жодного разу під час громадянської війни не піддавався грабункам та погромам. Описує колишній червоноармієць і те, що Радянська влада в особі «всеукраїнського старости» Х. Раковського на проїхання жителів Немирова та околиць видала М. Г. Щербатовій охороний документ. Під охорону брався сам палац, а також майно, які не підлягали експропріації. Більше того – селянам з навколишніх сіл, які добровільно обробляти «на користь палацу» кілька гектарів землі – дозволили це робити. Випадок нечуваний у ті роки.
Розповідає мемуарист і про вищезгадані «прийоми на байрачку», про загальний дух взаєморозуміння, який панував у немирівському маєтку між людьми різних соціальних категорій, про розумну та продуману систему господарювання. В Московському та Київському архівах він уважно переглянув так званий «строганівський фонд», тобто фінансові та епістолярні документи щодо немирівського маєтку. Тут і рахунки за утримання гімназій, лікарні, жіночого монастиря, шпиталю для поранених у часи японської (1905-6) та Першої Світової війни (1914-1918 р).
Звертання «Ваше Сиятельство», «Великая Княгиня», «ув. госпожа Щербатова». Сотні листів і на кожному резюме «чи допомогли?», «чи оплатили?», «чи виділили?».
А ось як Яків Ілліч Долицький описує атмосферу, що панувала за столом, де збирались командири полку та родина Щербатових: «К обеду приглашались в столовую, небольшую полукруглую комнату с мельцеровской отделкой стен. За круглым столом кроме нас находились: княгиня Марья Григорьевна, молодой князь Владимир Алексеевич, его супруга Елена Петровна с ребёнком на руках, визави –пожилая дама, рядом с ней мальчик лет 16. За столом поддерживался лёгкий светский разговор. Лишь пожилая особа была мрачна и безмолвна… Один из лакеев разъяснил потом, что Владимир Алексеевич женат на дочери Столыпина, у них две девочки Ольга и Мария, а пожилая особа – вдова бывшего примьер-министра России, с сыном».
Ще Долицький описує шикарну щербатівську бібліотеку з раритетними виданнями на різних мовах, фасад будинку, де у нішах – бюсти митців та філософів минулого. Потім унікальну колекцію картин пензлів Тиціана, Веласкеса, Іванова, Брюлова, Репіна, Левітана, Сурикова, Матейка. Все це після смерті Марії Григорівни було частково передано в музеї, а по більшості втрачено.
Повернення «Мадонни»
Кілька років тому світовий мистецький бомонд сколихнула подія: найбільший музей світу Метрополітен-музей придбав картину, яка, здавалось би назавжди випала з наукового обігу. Придбав, за словами директора Філіпа де Монтебелло, за найвищу для їхнього музею суму – 45 млн доларів. Цей шедевр пензля ведучого майстра раннього італійського Відродження Дуччо Буонесенья (1235-1319) серед колекціонерів був відомим як «Мадонна Строганов», а пізніше «Мадонна Стокле». Вперше світова культурна громадськість дізналась про її існування в 1904-му році, коли на виставці в Сієні російський аристократ граф Сергій Григорович Строганов (батько М. Г. Щербатової) запропонував її для публічного огляду. З того часу цей шедевр світового живопису як би зник з наукового обрію, зберігався у римському палаці Строганова, де й перебував до смерті російського мецената у 1910-му році.
Його дочка Марія Щербатова стала спадкоємицею строгановської колекції. В 1912-му у каталозі нової сієнської виставки навіть зазначалось експонування картини Дуччо, але з невідомих причин Марія Григорівна не змогла виїхати до Італії з України.
Після революції в Росії з родини Щербатових вижила і зуміла дістатись Риму лише Олена Петрівна Щербатова з двома дочками Ольгою (1915) та Марією (1916). Княгиню та її дочку Олександру розстріляли більшовики, Володимира убив і пограбував «молочний брат» Сердюк, Ольга Борисівна Столипіна загинула в дорозі.
За словами графині Марії Володимирівни ди Серго Алигьери (уроджена Щербатова) ключі від палацу їм вручив співробітник посольства уже неіснуючої Російської імперії. Сім’я знаходилась на грані зубожіння і тому мусіла за безцінь продавати шедеври. В 1926 році відомий мистецтвознавець Роберт Лонгі констатував в журналі «Dedalo»: «Розпорошення строгановської колекції – уже довершений факт».Картина була продана бельгійському промисловцю та банкіру Адольфу Стоклету. Марія ди Серго Алигьери (в1926-м їй було 10 років) пам’ятає, що маленька картина Дуччо була продана за «чотири тисячі фунтів стерлінгів». Втім, вона не впевнена у сумі, але не сумнівається у типі валюти.
Залишилися по світлій пам’яті величний палац, дивовижний ландшафтний парк як свідчення того, що праведність далеко не завжди при житті отримує те що заслужила.
22.03.2012
