3 січня виповнюється 80 років з дня смерті всесвітньовідомого архітектора Владислава Владиславовича Городецького. Я в свою чергу хочу поділитися інформацією, стосовно зв’язку відомого архітектора з нашим краєм.
Головним моментом являється те, що майбутній архітектор, художник, скульптор, мисливець, мандрівник і дворянин свої корні бере з теперішнього села Торків Тульчинського району. Не тільки він, але й все його родинне походження починається з передмістя села Торкова - Жабокрича. Владислав Городецький походив із старовинного польського шляхетного роду з Поділля, що згодом підтверджено й російськими дворянськими правами 1824 року в Подільській губернії. Його родині належало з 1780-х років село Жабокрич на Брацлавщині, відоме з джерел від 1598 року як власність панів Жабокрицьких. А ще є свідчення, що Городецькі походили від кримських татар, і далеким предком цього роду є мстиславський татарин Мангут (1625р.). Прадід архітектора, жабокрицький поміщик мав троє дітей, серед них найстарший Олександр – дід архітектора, брав участь у польському повстанні 1830 року і був засуджений. Маєток Олександра складався з села Жабокрич, яке прилучалося до тодішнього містечка Торкова, та присілків Войцехівка і Майданок. Кількість селян 1841 р. становила 743 душ, а землі близько 2188 га.
Пізніше через сімейні чвари, маєток переподілили і батько майбутнього архітектора – Владислав, отримав у спадок значно меншу власність. Проте, це не завадило отримати освіту в почесному навчальному закладі – Немирівській гімназії, заснованій графом Болеславом Потоцьким (останнім сином тульчинського графа Станіслава Щенсного Потоцького). По закінченні гімназичного курсу Владислав склав іспит і вступив до російського війська – в Ольгопільський уланський полк унтер-офіцером. Брав участь у походах і боях проти турок 1853-1854рр. Через хворобу вийшовши у відставку без чину 6 лютого 1858 р. і повернувся в маєток. Селян тоді налічувалось 424 душі. Невдовзі В.Городецький взяв шлюб з Леопольдівною Глюзинською, дочкою поміщика Юзефа Глюзинського (який служив в маєтку Потоцьких у Тульчині) із сусіднього з Торковим села Шолудьки.
І ось 23 травня (4 червня) 1863 р., у четвер, в Шолудьках первістком у Владислава і Лепольдіни Городецьких народився майбутній архітектор Лєшек Дезидерій Владислав Городецький. Через два місяці, 25 липня малюка похрестили в парафіяльному римо-католицькому костьолі в селі Копіївці. Обряд здійснив А.Закревський, а хрещеними батьками були Е.Стецький та З.Плонська. Ці історичні дані зберігаються в Російському державному історичному архіві, опрацювати які мав змогу наш земляк Дмитро Маликов і опублікував в книзі: «Архітектор Городецький», К.1999р.
Для повної картини того часу, слід зазначити, в січні того ж 1863 року почалося польське повстання, яке охопило і Поділля. Брати батька майбутнього архітектора приймали участь, за що і були засуджені. Що призвело до зменшення власності в с.Жабокрич. А 1866 року село Жабокрич було продане за борги, але земля жабокрицька була все ще в Городецьких. А за довідником на 1897 року землі при с.Жабокрич належали вже М.П.Балашову – власнику Шпикова і шпиківського цукрового заводу.
Коли Лєшеку-Владіславу виповнилось п’ять років, в листопаді 1868 року він був занесений до 6 частини Родовідної книги, тобто зарахований особисто до дворянського стану. А коли йому виповнилось 10 років у 1873 році, то все рухоме батьківське майно було описане за борги (фортеп’ян віденської фабрики Рейтера, меблі з маєтку, карета чотирьохмісна, четвірка коней та інше. Всі ці обставини свідчать про не таке вже й заможне життя родини майбутнього Городецького.
На протязі всього життя родина Городецьких мала тісні стосунки з поколіннями родини Потоцьких з Тульчина різних часів. Дід архітектора мав економічні відносини з Станіславом Щ.Потоцьким. Батько під час навчання у немирівській гімназії не раз бував у немирівському палаці на балах і концертах графа Болеслава Потоцького, адже тут 1847 року грав сам Ференц Ліст. Причому всі його концерти були ознаменовані, крім захвату до великого таланту, надзвичайними з’їздами дворянства. А сам Владислав в майбутньому був архітектором усипальні родини Потоцьких у с.Печера. Саме в цих тісних стосунках польських родин і зародилось його особисте уподобання – полювання. Це захоплення супроводжувало Владислав усе його життя і сприяло його мисливським експедиціям по всій Росії, аж до Сибіру, і по Африці.
Наступним зв’язком Тульчина і архітектора Городецького, є його навчання в Одесі - в реальному училищі при євангелічній лютеранській церкві св. Павла. Але мало кому відомо, що для економічного розвитку Одеси, подільських польських магнатів привабив особисто сам засновник Одеси – Фелікс де-Рібас.
Особливо близько зійшовся він із Станіславом Щенсним (Феліксом) Потоцьким, що був головою Тарговицької конфедерації зі столицею у Тульчині. Тульчинський палац тоді сяяв розкішшю й пишністю, а довкола Щенсного Потоцького був цілий двір інших поміщиків-магнатів (як по сучасному олігархів). Саме Фелікс де-Рібас та Фелікс Потоцький започаткували торгові стосунки між Одесою та Поділлям. І починаючи з середини 1790-х років до Одеси потяглися вози наповнені пшеницею й горілкою, які перед тим направлялися для закордонного експорту на північ – на Ригу й на південь – на Очаків. Торгівля стрімко набирала потужності, не дивлячись на той факт, що чумаки боялися нападу з боку татар. Цей чумацький шлях призвів в майбутньому до спорудження першої в Україні залізниці, спочатку Одеса – Балта, а пізніше подовжена до Жмеринки, а потім і до Києва.
Одесу кінця 1870-х років, коли там з’явився юний Владислав Городецький, вже прикрашали зведені її кращі будівлі: палаци Потоцького, Бжозовського, Воронова, Гагаріна, пам’ятником герцогу де Рішельє, ансамбль Миколаївського бульвару з Приморськими сходами. Все це справило велике враження на нашого земляка і він отримав змогу порівняти панські палаци Одеси з палацами й палацово-парковими ансамблями у тих же рідних Жабокричі, Шолудьках, Печері, Немирові та Тульчині.
Вищу фахову освіту В.Городецький здобував у Санкт-Петербурзі, в Імператорській академії мистецтв, куди приймалися особи «не молодше 16 і не старші 20 років». І тільки завдяки відмінним природнім здібностям до малювання й креслення та завдяки дворянському званні, Городецький вступає в академію у віці 22 роки. Молодий академіст понурився у навчання, а відпустки брав заради відвідин родинного кола на Різдво та Новий рік. Як в училищі, так і в академії, відмінні оцінки Владислав отримував за рисування, креслення та геометрію. Диплом спеціаліста Владислав отримав поштою в Жабокрич 24 лютого 1891р. Так завершилось навчання майбутнього архітектора, а попереду був Київ, де В.Городецькому судилося прожити тридцять років.
Наступним зв’язком з історією нашого краю, є перехід В.Городецького від академіста до архітектора. Впродовж двох років – 1889 і 1890 він перебував на посаді помічника та виконував роботи по спорудженню будинків в Умані, які пов’язані з відомим парком «Софіївка». Після чого до академії головний архітектор Київського учбового округу надав наступну характеристику до академії: «Роботи як конструктивні, так і з оздоблення фасаду і приміщень, виконані п. Городецьким цілком виразно та із знанням справи».
В Києві В.Городецький залишив великий спадок своєї діяльності, це: усипальня баронів Штейнгейлів на Аскольдовій могилі, мавзолеї, павільйон для мисливців, механічні майстерні, фабрики, фірми, особняки, міський історичний й художній музей, римо-католицький костьол св. Миколая, караїмська кенаса (замовники брати Когани), цегельний завод та багато іншого. Прикрасою Києва залишився особистий будинок В.Городецького на вул. Банківській, 10, або як його називають «будинок з химерами». А продовжуючи лінію зв’язку з нашим краєм, хочу зазначити виконані в Києві Городецьким замовлення графів Потоцьких – Юзефа та Костянтина. Це були павільйони Київської сільськогосподарської та промислової виставки 1897 року. Павільйон графа Юзефа Потоцького, одного з найзаможніших волинських поміщиків, був побудований з дерева у вигляді екзотично-мисливського замку. А павільйон графа Костянтина Потоцького власника маєтку в с.Печера, натомість, був побудований у формах ренесансного палацу з пишним декором і унаочнював образ панської резиденції. У двох залах, оббитих жовтими й блакитними тканинами – кольорами родинного герба Потоцьких «Пилява», демонструвались вироби цукрово-рафінадних заводів, збіжжя, борошно, сукна, ковдри та пледи, тобто вироби тодішньої Тульчинщини. Павільйон К. К. Потоцького на думку відвідувачів і пресових оглядачів виставки, був її окрасою.
Іще одним головним зв’язком Городецького з Тульчинщиною, є той спадок, який залишив В.В.Городецький в Печері та Шпикові. Виконуючи приватні артистичні проекти і споруди, чудовою роботою Городецького в Печері є мавзолей або склеп, графів Потоцьких. Граф Костянтин Потоцький народився 1846р., був сином Костянтина, онуком Ярослава, правнуком Станіслава Щенсного. Одружився в 1875р. з Яніною з дому Потоцьких герба «Пилява». У них народилося шестеро дітей. Ця родина й володіла маєтком Печера, успадкованим від Юзефіни Потоцької. В затишному куточку регулярного, тепер здичавілого парку розташований склеп графів Потоцьких. На цокольних плитах викарбовано польською мовою: «Планував Владислав Городецький», і «Будували Костянтин і Яніна з Потоцьких подружжя Потоцькі. 1904 р.». Це – чи не єдиний напис взагалі будь-де, що свідчить авторство В.Городецького. Сам мавзолей у Печері є каплиця, високі щипці з трьох боків здіймаються над романськими порталами, причому на бічних були колись вітражеві вікна, а на західному – вхід. Східна сторона являє собою абсиду. Під нею – сходи до напівкруглої крипти, а там, посередині, - велика біломармурова дошка з епітафіями під двома різьбленими родинними гербами: «Пилява» дому Потоцьких та «Тжаска» дому Свєйковських. З обох боків йдуть у два яруси поховання родини К.Потоцького; частина з них так і лишилася порожніми. Невеличкий меморіальний ансамбль у Печері, (враховуючи огорожу), є справжнім шедевром архітектури, однією з кращих робіт Владислава Городецького. За радянських часів у каплиці було влаштовано клуб з кіноустановкою, а потім планували відкрити краєзнавчий музей. Сьогодні каплиця є римо-католицьким костьолом св. Андрія Боболі.
У Шпикові діяла одна з перших на Поділлі цукроварень, побудована Свєйковськими ще 1844 р. та розбудована пізніше завдяки російським дворянам Балашовим, які мали величезні маєтності на Київщині та Поділлі. Саме цей завод та будинок управителя Шпиківськими маєтками проектував В.Городецький. Будівлі заводу й будиночок управителя були споруджені у формах еклектики, з певним перегуком з архітектурою будинків шпиківського замку.
З початком буремних подій 1917 року В.В.Городецький, як і більшість поляків, емігрував за кордон. На завершення хочу поділитися історичними документами, які зберігаються у Вінницькому обласному архіві, в яких зазначено, що вже в квітні 1918 року місцеві жителі завершували руйнувати пограбований раніше палац Потоцьких в Печері та палац Шереметьєва в Тиманівці. А доповідну складав повітовий комендант армії УНР під час «Залоги Тульчина». З подібних доповідних чітко видно, як армія УНР та австро-угорські війська, що були розташовані на території Тульчинщини, не могли запобігти руйнуванням в містах та селах тодішньої Брацлавщини. І великим дивом можна вважати те, що архітектурний спадок Городецького зберігся до наших днів. Проте саме завдяки військовим частинам різних часів і режимів, зберігся палац Потоцьких кінця XVIIIст. в Тульчині, який занесений до семи чудес Вінниччини.
Владислав Городецький залишив доробок не тільки в нашому краї та Києві, а і в Черкасах, Умані, Тулині, Євпаторії (завдяки братам Коганам), Сімферополі і за кордоном України, а саме в Польщі та Ірані.
В.Городецький переїжджає до Тегерану, столиці Ірану, одержавши запрошення обійняти посаду головного архітектора «Синдикату по спорудженню перських залізниць». За його проектом 1929р. вперше споруджено залізничний вокзал у Тегерані. Здобувши визнання проектом вокзалу, Городецький одержав урядове замовлення на проекти розбудови нових міст Ірану, а також ряду споруд: театр, готель та навіть палац самого шаха в Тегерані. Здавалося, все йшло добре в шанованого архітектора. Але в п’ятницю 3 січня 1930 р. Владислав Владиславович Городецький, не витримавши серцевого нападу, помер. Могила В.В. Городецького знаходиться на римо-католицькому цвинтарі Долаб в Тегерані.
21.04.2011
