НОВИНИ
СТАТТI
ФОТОГРАФII
ВІДЕОМАТЕРІАЛИ
WEB'ЛIОГРАФIЯ
ТЕМАТИЧНІ РОЗДІЛИ
РАЙОНИ ОБЛАСТІ
ДОВІДКА
>Реєстрація » 
Им`:
Пароль:
Якими розділами порталу Ви користуєтесь?
Тематичний розділ
Каталог сайтів
Новини
Фотогалерея
Тільки головною сторінкою
Відеоматеріалами




bigmir)net TOP 100 Курс долара
CТАТТI
22.04.2020
Автор: Антонюк О. Ю., Романюк І. М.
Web: https://library.vn.ua/e-library/katalog/znamenni-i-pam’yatni-dati-vinnichchini-2020-roku
Источник: https://library.vn.ua/e-library/katalog/znamenni-i-pam’yatni-dati-vinnichchini-2020-roku
«Понад рідним краєм»
https://uk.wikipedia.org/wiki/Лотоцький_Олександр_Гнатович
Олександр Гнатович Лотоцький – знаний історик церкви і церковного права, економіст, прозаїк, поет і публіцист, визначний громадський і державний діяч.

Олександр народився 21 березня 1870 р. в с. Бронниця (нині село Могилів-Подільського району Вінницької області) в сім’ї православного священника Гната Лотоцького. Діставши початкову загальну освіту, 10-річний Олександр був відданий до державної повітової школи в Шаргороді. У 1881 р. батько Олександра переїхав на інший приход – у с. Білоусівку, і хлопчик був переведений до другого класу Тульчинської школи.

По закінченні повітової державної школи в Тульчині у 1884 р. за рекомендацією вчителів Олександр Лотоцький був прийнятий до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському. Цей заклад відрізнявся деякими проявами українства: перший рік викладання велося рідною мовою, були заведені українознавчі дисципліни. Викладачі семінарії М. Симишкевич, М. Яворовський, С. Дложевський, Ю. Сіцінський підтримували в ній національний дух.

У 1889 р. у «Подольских епархиальных ведомостях» з’явився друком перший вірш Лотоцького. Того ж року, навчаючись у 5 класі семінарії, Олександр змушений був покинути Кам’янець і переїхати до Грузії, де в Тифліській семінарії викладав його старший брат, Віктор. Останній почав втрачати зір, і йому треба було допомагати в роботі. Тоді ж Олександр почав перекладати українською мовою поезії Акакія Церетелі та Іллі Чавчавадзе.

Влітку 1890 р., коли вже зовсім сліпий брат переїхав до батьків, Олександр перевівся до Київської семінарії. Київ справив на нього незабутнє враження. Олександр відразу став членом семінарської громади. Значення цієї громади для розвитку української ідеї та її поширення серед молоді було непересічним. Великий вплив на семінарську громаду мали О. Кониський та В. Антонович, з якими Лотоцький познайомився і згодом досить близько зійшовся. Згодом провід у громаді перебрав молодий М. Грушевський, що став живим зв’язком між нею та старшими товаришами.

Як один із кращих випускників семінарії, Лотоцький був призначений до навчання за державний кошт у Київській духовній академії. Однак під час підготовки до останнього іспиту Олександр захворів і змушений був цілий 1891 рік провести з батьками у с. Білоусівці. Тут він разом з батьком продовжив збирання та запис пісень, казок, запровадив у сільській школі вечірні заняття з дорослими, де читав їм твори українських письменників, вів уроки моралі, співу, природознавства.

У 1892 р. Лотоцький став студентом Київської духовної академії. У своїх споминах він писав: «На поріг вищої школи вступив я вже національно свідомим...». У стінах Академії Лотоцький почав наукову співпрацю з В. Антоновичем, М. Грушевським, О. Кониським.

У цей час створюється гурток людей, яким на довгі роки судилася спільна праця на терені українства. До нього увійшли, крім О. Лотоцького, С. Єфремов, В. Доманицький, Ф. Матушевський, В. Дурдуківський, Д. Дорошенко, що започаткували в Києві у 1894 р. українське видавництво «Вік». Він був членом-засновником Наукового товариства імені Шевченка у 1896 р., а з першого квітня 1900 р. – дійсний член товариства.

У роки навчання в Академії він на канікули завжди відвідував батьків, бував і в інших селах Поділля. Під час своїх поїздок постійно цікавився архівами й книгосховищами, збирав етнографічні матеріали, спілкуючись із священниками та місцевими жителями. Зокрема, він обстежив монастирський архів у Браїлові, а в деяких сільських церквах виявив такі цінні речі, як записи парафіяльних братств 18 століття, які він передав до Подільського єпархіального музею. О. Лотоцькому пощастило також знайти кілька невідомих поезій С. Руданського, які він опублікував на сторінках часописів.

Особливо цінний етнографічний матеріал йому вдалося зібрати в с. Павлівці (біля Калинівки). Там він зустрівся із сучасником Кармалюка, який підтвердив, що «Кармалюк – то був великий чоловік. Він людей не кривдив, а направляв кривду». Цікавими особистостями в цьому селі були, зокрема, місцевий священник Цапукевич, який відзначався особливо сердечним ставленням до селян, і дрібний поміщик Супруненко, що знав багато історичних дум. Ці матеріали О. Лотоцький використовував у своїх подальших наукових та літературних роботах.

У наступні роки він продовжував цікавитись Поділлям і підтримував тісні зв’язки з подолянами.

Після закінчення Академії та невдалих пошуків роботи за порадою О. Кониського Лотоцький влаштувався в Київську палату Державного контролю. Олександр Лотоцький з 1900 р. прийняв пропозицію про переміщення по службі в Державному контролі до Петербурга. Тут він вступив на службу до Департаменту кредитного контролю і за свої неабиякі здібності отримав підвищення – посаду заступника генерал-контролера.

Паралельно, як знаний автор статей із духовної освіти, він зайняв посаду члена учбового комітету в Синоді в час підготовки реформи духовних шкіл.

Знайомі, колеги й друзі приїздили також до Петербурга. Тут Лотоцького відвідували Русови, Ф. Вовк, М. Славінський, А. Кащенко, Є. Чикаленко, О. Колесса. Дуже часто в Лотоцьких гостював М. Грушевський.

Окрему сторінку діяльності Лотоцького в Петербурзі складає його боротьба за скасування указу 1876 р. про заборону української мови. Значну роль відіграв Лотоцький і у виданні україномовного Євангелія.

З кінця 1905 р. у Петербурзі почав діяти український клуб «Громада». Лотоцький читав тут доповіді з історії української літератури, а у 1910–1912 рр. його було обрано головою клубу. Лотоцький став членом Товариство українських поступовців від самого початку його організації (1908 р.).

У петербурзький період (1900–1917 рр.) наукова, публіцистична та літературна діяльність Лотоцького була дуже різнобічною. Він серйозно займався економікою, публіцистикою, українознавством, творчістю Т. Шевченка, дитячою літературою.

Після Лютневої революції петроградська українська громада в березні створила Українську національну раду, головою якої було обрано Лотоцького. Затим він був делегований на перший Український національний конгрес у Києві. У травні 1917 р. за призначенням Тимчасового уряду Лотоцький їде на Західну Україну як губернський комісар Буковини й Покуття. Після відступу російських військ та ліквідації комісаріатів приїхав до Києва.

У вересні – листопаді 1917 р. – генеральний писар Української Центральної Ради. Не погоджуючись із деякими положеннями ІІІ Універсалу, зокрема ідеєю примусової соціалізації землі, подав у відставку з посади генерального писаря.

Навесні 1918 р., після повернення УЦР до Києва, Лотоцький короткий час був державним контролером УНР в уряді В. Голубовича.

У середині жовтня 1918 р. був призначений міністром віросповідань Української Держави. На цій посаді він боровся за автокефалію Української православної церкви.

З приходом до влади Директорії питання про автокефалію постало знову. 1 січня 1919 р. був опублікований «Закон про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви», який будувався на програмі Лотоцького. Цей закон, за словами єпископа Анатолія (Дублянського), мав для України таке значення, як і проголошення IV Універсалом УНР 22 січня 1918 р. Державної незалежності України.

З січня 1919 р. по березень 1920 р. перебував у Константинополі як надзвичайний посол УНР у Туреччині зі спеціальною місією переговорів із Вселенським патріархом про визнання автокефалії УПЦ. Ця місія не увінчалася успіхом через вакантність до 1922 р. патріаршого престолу.

Окупація Туреччини військами Антанти, наступ більшовиків на Україну змусили Лотоцького в березні 1920 р. кинути посольські обов'язки і виїхати до Відня як емігрант. Становище родини Лотоцьких на еміграції було дуже тяжким. Глава сім'ї змушений був іти нічним сторожем на фабрику. Мешкала родина у двох малесеньких кімнатках. Нарешті у 1922 р. Лотоцький був запрошений на посаду доцента історії канонічного права Українського вільного університету в Празі.

Празький період у житті Лотоцького тривав недовго – лише сім років. За цей час доробок ученого поповнився вагомими здобутками. Лотоцький видав конспект лекцій із церковного права, статті про церковні устави князів Володимира та Ярослава, короткі нариси історії та сучасного стану церкви в Україні «Катехизм», історію Старого та Нового Заповіту тощо.

Нова перспектива постала, коли Лотоцького запросили на професорську посаду до Варшавського університету. Почався новий період у житті та творчості вченого. Він посів кафедру церковного права Православного богословського відділення Варшавського університету.

У 1930 р. виникла можливість створення Українського наукового інституту у Варшаві. Його основним організатором і першим директором став Лотоцький.

Великий авторитет Лотоцького сприяв тому, що у 1937 р. польські урядові кола запропонували йому місце в сенаті за умови прийняття польського громадянства. Лотоцький відмовився через останню обставину.

Працюючи у Варшаві, Лотоцький водночас виконував обов'язки міністра внутрішніх справ і заступника уряду УНР в екзилі.

Саме у Варшаві він найбільш плідно займається наукою і створює свої основні фундаментальні праці з історії церкви. Це двотомник «Автокефалія» (1935, 1938). Унікальною працею Лотоцького була книга «Українські джерела церковного права» та інші. Явищем в українській мемуаристиці новітньої доби стали тритомові спогади Лотоцького «Сторінки минулого» (Варшава, 1932–1934).

Олександру Гнатовичу Лотоцькому довелося пережити початок війни і бачити окупацію Варшави. Під час обстрілу загорівся дах будинку, де мешкав професор Лотоцький. Переносячи свій архів, рукописи та книги до льоху, застудився і захворів на запалення легенів. Невдовзі – 22 жовтня 1939 р. – він помер. Спочатку О. Г. Лотоцький був похований біля дружини на варшавському кладовищі Волі. У 1971 р. син ученого Борис Лотоцький переніс прах батьків до головного українського кладовища в США у м. Баунд-Брук, поблизу Нью-Йорка.

О. Г. Лотоцький вирізнявся надзвичайною широтою наукових, літературних, громадсько-політичних інтересів, які концентрувалися навколо історії та сьогодення українського народу.

Джерела та література
1. Церковно-правні основи автокефалії / О. Лотоцький. –
Варшава, 1931.
2. Церковна соборність / О. Лотоцький. – Луцьк, 1932.
3. На ріках вавилонських : зб. ст. / О. Лотоцький. – Львів :
Накладом Вид. Кооперативи «Хортиця» у Львові, 1938. – 195 с.
4. Державницький світогляд Т. Шевченка / О. Лотоцький. – Львів, 1937.
5. Сторінки минулого / О. Лотоцький. – Т. 1–4. – БаундБрук, 1966.
6. Баженов, Л. Лотоцький О. / Л. Баженов // Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ–ХХ ст.Історіографія. Біобібліографія. Матеріали. – Кам’янець-Подільський, 1993. – С. 273–274.
7. Верстюк, В. Лотоцький Олександр Гнатович // В. Верстюк, Т. Осташко // Діячі Української Центральної Ради. – Київ,
1998. – С. 117–118.
8. Дудько, О. Олександр Лотоцький / О. Дудко // Укр. іст.
журн. – 2003. – № 6.
9. Ігнатова, О. Лотоцький Олександр / О. Ігнатова // Мала
енциклопедія етнодержавознавства. – Київ, 1996. – С. 858–859.
10. Колесник, В. Бронниці 630 років : [про с. Бронницю Могилів-Поділ. р-ну та видатних уродженців] / Володимир Колесник
// Русалка Дністровая : літ.-краєзнав. зб. / упоряд. М. Ф. Каменюк. – Вінниця, 2018. – Вип. 7. – С. 124–180.
11. Корновенко, С. Лотоцький Олександр / С. Корновенко,
А. Морозов, О. Реєнт // Українська революція. Історичні портрети. – Вінниця, 2004. – С. 120–122.
12. Швидкий, В. Лотоцький Олександр Гнатович / В. Швидкий // Енциклопедія історії України. – Київ, 2009. – Т. 6. – С. 277–
278.

 Звертань: 3966






ВIДПРАВИТИ SMS:
Оператор:
Абонент:
Повiдомлення:

За пiдтримкою smsline.biz

 ВОУНБ © 2009   Internet Studio Aura