Аби природа була щедрішою і подарувала Пилипу Олексійовичу довший вік, йому вдалося б зробити для свого села, земляків ще дуже й дуже багато. Адже не шкодував сил та здоров’я, працював без вихідних, поспішав здійснити задумане, наче передчував: його життєва дорога обірветься на півслові. У січні сімдесят шостого на зборах сільської молоді пролунав його останній виступ. Звертаючись до присутніх у залі юнаків та дівчат, голова колгоспу сказав: «...майбутнє села, свого рідного колгоспу я бачу в сучасній молоді. Вона, вихована на трудових традиціях ветеранів колгоспу, людьми, що прославили працею колгосп, примножить славу орденоносної Тиманівки...». А невдовзі Желюка не стало. Та його справа перейшла у надійні руки тих, хто щиро шанував свого наставника, вважав його Учителем у повному розумінні цього слова. Пам’ять про уславленого земляка передається новим поколінням тиманівчан, що приходять на зміну дідам, бабусям, батькам та матерям. П.О.Желюк – символ хліборобського родоводу, уособлення моральності, добропорядності і душевної щедрості. Таких, як він, одиниці. Земля народжує лицарів духу і честі нечасто. І місія, яка на них покладається, надзвичайно важка та відповідальна. Той смолоскип, котрий вони проносять крізь бурі і грози, світить упродовж багатьох літ іншим, хто йде дорогою добра і справедливості.
У біографії Желюка, мов у краплині роси, віддзеркалюється нелегка доля українського селянина, що сягає столітньої минувшини. Народився він у холодну глуху осінь, якраз на Пилипа – 27 листопада (10.ХІІ) 1904 року. Таке нехитре ім’я і дали хлопчикові – синові простого теслі, котрий служив у поміщика. Він зростав серед кривди і нестатків, хоча зігрітий материнською любов’ю і батьківською ласкою. Але несправедливість, наруга над селянином отруювали свідомість, викликали супротив. У його пам’яті закарбувалися батьківські повчання: землю і правду треба шанувати як матір. Цієї святої істини він дотримувався завжди, ні на йоту не відступивши від принципів, які сповідував.
Пилипові Олексійовичу судилося жити і працювати на зламі епох, на зламі суспільних формацій, але він зумів викристалізуватися як неординарна особистість, заявити на повний голос, що здатний повести за собою сотні людей, котрі бажали кращого, заможнішого і спокійнішого майбутнього.
Вісімнадцятилітнім юнаком включається в активну громадську роботу. Розуміє: йому бракує знань, тому у вільні години наполегливо вчиться. Екстерном закінчує сільськогосподарський технікум, згодом – спеціальні курси.
Оскільки на селі тоді бракувало освічених спеціалістів, молодого Желюка, якому виповнилося лише двадцять чотири роки, громада обирає головою тамтешнього колгоспу «Червоний Жовтень». Вже тоді він всім єством прикипів до поля, прислухався і придивлявся до нього, як до живої істоти. Ті почуття, що нуртували у його душі, не міг передати словами, хоча був романтиком і мрійником. Тиманівка оживала і міцніла: наливалися життєдайними силами колгоспні ниви, повнилися багатими врожаями колгоспні комори. Молодий голова дбав, щоб не пустував жодний клаптик землі, щоб, бува, ерозія не роз’їдала ґрунти. Хлібороби повірили молодому керівникові, заповажали за мудрість, працелюбство і чесність. Кожний наступний рік ставав кращим, успішнішим за попередній. І якщо в сусідніх колгоспах економічне зростання було повільним, то у Тиманівці стрімким і впевненим.
І ніяка б сила не відірвала Пилипа Олексійовича від хліборобського ремесла, від односельців, від звичних буденних турбот та радощів, якби не війна. Він взяв до рук зброю, щоб не дати ворогові сплюндрувати рідну землю, яка стогнала від крові та сліз, замість того, щоб дарувати свої щедроти і тішити достатком. Фронтові дороги тиманівського хлібороба пролягли через Кубань, Крим, Новоросійськ, Прагу. Був політруком, командиром роти. За бойові заслуги нагороджений орденами – Червоної Зірки та Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями.
Жорстока війна понівечила його тіло, але загартувала душу та волю. Повернувся додому, щоб зі ще більшим завзяттям та сумлінням взятися до роботи. Село, понищене, згорьоване, сирітське та вдовине, з надією потяглося до свого голови. І Желюк не підвів сподівань односельчан. Тиманівка однією з перших в області стає на рейки нових технологій в рослинництві і тваринництві. Колгосп перетворюється в потужне механізоване господарство з прибутковим тваринництвом, рослинництвом, стає оазисом добробуту і соціального благополуччя. Виростають сучасні ферми, прокладаються дороги з твердим покриттям. Вводиться чекова система внутрішньоколгоспних розрахунків, запроваджується грошова оплата праці колгоспників, хоча скрізь ще фігурують трудодні.
Як справжній романтик, мудрий голова дбає про чисті джерела, тихі плеса і пташині трелі. Прагне зробити життя селян не лише заможним, але й красивим, вільним, щоб дихалося на повні груди, щоб пісня линула весела, щоб щастя не обминуло жодної хати. Він й гадки не мав, що слава про Тиманівський „острівець” щастя облетить всю тодішню країну. Про унікального голову колгоспу із подільського села, про його методи керування заговорить всесоюзна та республіканська преса, маститі журналісти вважатимуть за честь взяти інтерв’ю у Желюка.
Така надмірна увага його не те що дратувала, а відривала від буденної роботи, порушувала звичний ритм. До Тиманівки зачастили численні делегації і з цим теж доводилося змиритися. Бо їхали за досвідом, за наукою. Тож хіба міг відмовити колегам?
Колгосп став опорним пунктом Київської сільськогосподарської академії по вивченню передових методів роботи господарства.
На його базі створюється обласна школа по вихованню керівних кадрів, яка за часи свого існування підготувала не одну сотню фахівців.
А у п’ятдесят восьмому Тиманівське господарство презентувало свої успіхи в Москві на ВДНГ у павільйоні „Правління колгоспу на Всесоюзній сільськогосподарській виставці”. Того ж року голова колгоспу імені Суворова Пилип Олексійович Желюк удостоївся найвищої державної нагороди – звання Героя Соціалістичної Праці. Заслужено були відзначені в різні роки й інші трударі села. Ордени за звитяжну працю отримали соратники Желюка – заступник голови колгоспу В.Т.Передерко, ланкові Г.Г.Паламар, О.Т.Настичина, бригадири Ф.П.Волошин, Г.П.Кушнір, доярки М.Х.Бамбела, Н.С.Нароган, ланковий механізованої ланки В.Г.Куцан, голова сільради Ф.І.Нагорянська.
В цьому будинку з 1928 по 1976 рр. працював голова колгоспу с. Тиманівки П.О. Желюк (нині музей історії села і колгоспу)
Тиманівка розквітала. Молодь залишалася у господарстві, де добре платять, дбають про добробут, турбуються про дітвору. Колгосп отримує мільйонні прибутки. Починають працювати заводи – цегельний, консервний, а це нові робочі місця, пристойні заробітки. Та помисли голови колгоспу сягають далі виробничих справ, бо ж усвідомлює: сільський мешканець має не на словах, а в реальності бути наближений до міського. Тиманівка починає кардинально змінюватися. Окрасою села і гордістю хліборобів, їхніх дітей стають просторий будинок культури, кінотеатр «Космос», середня загальна і музична школи, будинок побуту і аж три сільських музеї – Суворова, художній та історії села і колгоспу. Такого культурного, інтелектуального злету не знало жодне село не лише на Вінниччині, але й в Україні.
Знову інтерв’ю, делегації, захоплені відгуки від побаченого і почутого. Мешканці села разом з легендарним головою колгоспу стають героями всесоюзної, досить популярної у сімдесятих роках, телепередачі «Від усієї душі». То був наче спалах блискавки, що засліпила і заворожила багатьох телеглядачів. З різних куточків країни полетіли у Тиманівку листи, посилки, привітання. Знайшлися бажаючі переїхати в село – надсилали заяви з проханням прийняти на роботу.
Господарство вражало своїми масштабами і успіхами. Нараховувалося 3646 гектарів землі, 3800 голів великої рогатої худоби, 350 свиней, 1000 овець, 3000 птиці. Тракторний парк складався з 34 тракторів, 22 зернових і бурякових комбайнів, 35 автомашин. У середньому збирали по 35,6 центнера зернових з кожного гектара, цукрових буряків – по 350. П.О.Желюка запрошують виступати з найвищих державних трибун.
Але „зіркова хвороба” обминула Пилипа Олексійовича, він сприймав почесті і високе визнання спокійно, з розважливістю філософа. Залишався простим, скромним, вірним обов’язку керівника, який служив односельцям вірою і правдою.
То була незабутня подія для всього села, для кожного землероба. У сімдесят четвертому році Тиманівка відзначала 50-річчя колективного господарства та 70-річчя з дня народження свого лідера Пилипа Олексійовича Желюка. У будинку культури з нагоди цих подій зібралися не лише мешканці колгоспу, але й численні гості, друзі. Зал оплесками зустрів радісну звістку, що надійшла тоді із Москви – П.О.Желюка за багаторічний титанічний труд на благо Батьківщини нагороджено орденом Леніна і другою зіркою Героя Соціалістичної Праці. Це була заслужена відзнака людині, котра, здавалося, зуміла перейти межу можливого. Адже Тиманівка справді дивувала не лише область, але й Україну своїми рекордами. Мало того, що село перетворилося на культурно-просвітницький центр, умови життя селян наблизилися до міських, в господарстві вирощували врожаї, про які годі було думати навіть в передових господарствах. Саме того, сімдесят четвертого, зібрали з кожного гектара по 40 центнерів пшениці. Цукровий буряк видав майже по 400 центнерів з гектара.
Мудрий голова намагався залучати до управління господарством своїх учнів, усвідомлюючи: рано чи пізно доведеться передавати комусь із них штурвал «корабля».
Та його громадська діяльність сягнула далеко за межі села, Тульчинського району, Вінницької області. Адже П.О.Желюк був одним із засновників колгоспного руху на Поділлі, був делегатом чотирьох з’їздів КП України, членом ЦК КПУ, обирався депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань. Умів переконувати і прислухатися до думки інших, умів аналізувати і робити далекоглядні прогнози, вмів бути господарем з великої літери, вмів скеровувати долю сам, а не підкорятися їй.
Майже чотири з половиною десятиліття Желюк очолював господарство, котре стало школою передового досвіду, віддав свою любов, жар серця, знання рідній Тиманівці, односельцям, задля яких працював до останнього подиху. Вдячні земляки свято бережуть пам’ять про велику Людину. У селі встановлено бронзове погруддя двічі Герою Соціалістичної Праці, що височить на фоні саду, де чимало дерев посадив Пилип Олексійович. Ім’ям Желюка названо колгосп, одна з центральних вулиць. В області встановлена літературна премія ім. П.О.Желюка, лауреатами якої стали С.Туртаєв за твір «Белая рейка навиду», І.Волошенюк «Барвінок холоду не чує», Н.Гнатюк і В.Рабечук за спільний твір «Одного колоса зерна», М.Рябий «Джерела під зорями» та ін. У музеї історії села та колгоспу, якому виповнилося понад три з половиною десятки років, збережена кімната, в котрій працював голова колгоспу, стіл, особисті речі, цінні документи. Очолює ж музей колишня його соратниця Н.Д.Новикова, тому її розповіді про трудові подвиги П.О.Желюка захоплюють і вражають відвідувачів.
Пилип Олексійович завжди вважав своїм пріоритетом кадрову проблему. Він умів розгледіти у підлеглих ту «ізюминку», про яку вони не здогадувалися й самі. Довіряв людям, хоча був суворим і вимогливим керівником. Він виховав цілу плеяду досвідчених хазяйновитих спеціалістів, які понесли його трудову естафету в наступні роки. Серед них головний агроном-насіннєвод О.Ф.Несіна, яка у 2002 році отримала орден Княгині Ольги ІІІ ступеня, головний економіст Г.Й.Левчук, агроном-організатор Б.М.Криса, бухгалтер Г.І.Нагорянська та інші.
Пролітають літа, змінюється суспільство, та земля і люди не забувають про Желюка. Безпосередніми послідовниками знаменитого земляка, котрим громада довірила очолювати господарство після того, як Пилип Олексійович пішов у небуття, за цей час був Олександр Вовк, Іван Бранець, Олександр Паламар, Віталій Чепіжак, нині СПП ім. Желюка очолює Микола Сергійович Вигор.
Щедрі плоди віддала цього року тиманівська нива дбайливим роботящим рукам спадкоємців знаменитого Господаря землі Подільської. За невтомну працю і недоспані ночі вона віддячила своїм хліборобам високим врожаєм пшениці по 58,5 ц озимої і по 41,1 ц ярої з кожного гектара.
Смак хліба і його ціну по-справжньому вже добре знає нове покоління хліборобів Тиманівки: брати Микола і Михайло Подоляки, Віктор Борсук, Олександр Тимощук, Олександр Литвин, Сергій Сидоренко, Михайло Сироветник...
Мудру науку господарювати на землі назавжди залишив всім хліборобам славетний голова «хазяїнувати треба так, щоб ніколи не заборгувати державі. Тоді будете добрими господарями».
Гідними послідовниками великого фундатора колгоспного виробництва П.О.Желюка, безперечно, були, перш за все, його земляки, керівники інших господарств Тульчин-ського району. З них – найповажнішний сільський ватажок в Україні, життя якого порівнювали з легендою, голова КСП «Печера» герой Соціалістичної Праці Іван Сергійович Кальницький, який своє 75-річчя зустрічав на трудовому посту, нині ж він на заслуженому відпочинку.
Честю і гордістю Поділля називали Федора Івановича Гриневича, який очолював понад три з половиною десятиліття спочатку колгосп, а згодом КСП «Кирнасівка». Як і Пилип Олексійович, він розумів: якщо селище не будується, то не живе. З допомогою найбільшої, на той час, будівельної бригади свого колгоспу в Кирнасівці виросли красені – будинок культури і школа, дільнича лікарня і кінотеатр, музична школа і будинок побуту, магазин і дитсадок, стадіон і аптека, готель, парк «Пам’ять» і меморіал загиблим воїнам.
Неординарною особистістю є голова приватної агрофірми «Дружба» с.Уланів Герой Соціалістичної Праці Володимир Тадейович Вільчинський, який кращі роки свого життя віддав піднесенню сільського господарства, поліпшенню добробуту подільського селянина.
В когорті найвідоміших людей, послідовників Желюка, яких знає вся Україна, ще один подолянин – Владислав Захарович Речицький, директор сільськогос-подарського СТОВ «Липовецьке». За два десятиліття на цій посаді він заявив про себе на повний голос добрими справами. Всі роки його керівництва СТОВ «Липовецьке» є в Україні найпотужнішим господарством з виробництва свинини та кормів.
22.12.2008
