Міс Вінниця-2009 Ольга Безпалько
|
«Восток – дело тонкое», - цими словами із улюбленого фільму свого батька розпочиналась відеопрезентація конкурсантки №5 Ольги Безпалько – дівчини, що виросла на сході Вінниччини, в Оратові. Ольга переконана, що сонце для Вінницької області сходить саме на її рідній Оратівщині. Чи для усієї області, чи ні – ніхто не знає достеменно, однак для конкурсу «Міс Вінниця» у 2009 році сонце з’явилось саме з тих країв. На інтерв’ю найкрасивіша дівчина міста прийшла без запізнення і попросила, щоб розмова була українською - мовою, якою спілкується її родина.
- Олю, що ти відчувала, коли тебе оголосили переможницею конкурсу "Міс Вінниця-2009"?
- Дуже важко передати. Відверто кажу – я розраховувала на друге, третє місце, ну на стрічку від спонсорів, якщо, можливо, комусь сподобаюсь. Стою на сцені, дивлюся – вже все роздали. А так як ходить слава, що часто перші місця купуються чи знайомим віддають, то я вже ні на що не сподівалась, розслабилась і думаю: «Швидше б зняти плаття, бо так натисло!» У мене ззаду відірвались шлейочки, їх прикріпили легенько. Тож я боялась дихати: тільки вдихну – сукня розліталася. Туфлю одну я зняла, бо у позичених була. На одній нозі стою, другу легенько прижала до себе, і тут оголошують: «№5»… Як сон, дуже довго доходило до мене. Мене фотографували, я заспокоїтись не могла, сльози течуть. Дуже було приємно, коли представники від конкурсу «Міс Україна» із Києва сказали багато приємних слів
торговое оборудование казань. Що я не просто гідно Вінницю представлю на цьому конкурсі, а що в мене є всі шанси там перемогти.
- Серед головних стереотипів про конкурси краси є той, що перемогу в них завжди хтось проплачує. Чи допускаєш ти, що тобі хтось зробив такий подарунок до дня жіночого свята?
- Ні, не допускаю. Однозначно… навіть не допускаю ні на секундочку… От візьмемо, наприклад, інтернет-голосування. Реально було підтасувати голоси, мені знайомі пропонували – давай ми тобі "хоп і збацаємо". Я не дозволила. Я сказала, що нехай це буде 200, 300, 400 голосів, але вони будуть мої, чесно отримані. Для чого це робити? Невже приємно знати, що це не твоя заслуга? Я налаштувала себе не на перше місце, а просто на те, що в мене залишаться гарні спогади від цього конкурсу, що у мене буде альбом, мої діти будуть дивитись і казати: «Боже мій, дивіться, що робила наша мама!» От на це я була налаштована.
- Що було найважче під час конкурсу?
- Не знаю, всі хвилювання взяли на себе мої батьки. Вони дуже просили Бога, щоб все перейшло на них. А я просто хотіла все зробити правильно. Перше, що я просила у Бога - це не першого місця, а щоб виступити гідно, достойно, щоб знати, що я зробила все для перемоги. Щоб бути задоволеною собою. Оцінили – дякую, ні – то ні, подумаєш. Отак і була із самого початку налаштована.
- Оля, все таки імідж конкурсів краси не дуже добрий. Ви не боялися того, що все відомо заздалегідь, що це буде просто марна трата часу?
- Я не розраховувала на перше місце. Просила в Бога справедливості - якщо вже допустив, що я пройшла відбірковий тур, то допоможи просто, щоб мене гідно оцінили. Якщо моє місце буде останнє, я прийму його з гідністю – що це моє заслужене останнє місце з 16 дівчат, образно кажучи.
- Яка атмосфера була за лаштунками конкурсу?
- До конкурсу була одна атмосфера, після конкурсу, коли назвали усіх переможниць – уже інша. Кажу відверто, як воно є. Розумієте, переможниця – одна, а дівчат – 16. І відмітили усього кілька чоловік із 16-ти. Зрозуміло, що більшість була не задоволена. Всі, хто щиро себе поводив і до того, мене привітали. Ті, хто розраховували на щось більше і вважали себе в чомусь кращим, ті не підходили вітати.
- Як святкували перемогу?
- Ми поїхали з усіма дівчатами у ресторан «Ланкастер». Побула там годинку, мені надали слово - сказала усім «Дякую!». Ще трохи пофотографувалися з дівчатами і я поїхала додому. Вдома ми з батьками посиділи відсвяткували цю подію. Брат, що приїхав з Києва спеціально на конкурс, поділився своїми враженнями й переживаннями.
- Серед призів ти отримала путівку на двох до Туреччини. Коли їдете?
- Здається, у квітні. Але я б хотіла цю путівку віддати батькам. Вони з дитинства завжди приділяли час мені, давали все, що було необхідно. І тому я б дуже хотіла, щоб вони поїхали десь відпочили, бо вони ніколи за кордоном ще не були.
- Після перемоги до тебе було важко додзвонитись. Це було із розряду «наступного дня я прокинулась знаменитою»?
- Я б так не сказала, просто всі хотіли поговорити. Сама не чекала, що буде стільки дзвінків. Дуже багато людей телефонувало, просто вітали. Дзвонила Люда, учасниця №9, Міс Мас-медіа.
- А інші конкурсантки телефонували, вітали?
- Чесно - ні. Ще дуже гарно себе поводила в ресторані Алла – Віце-міс (№11). Вона дуже за мене вболівала.
- Ваша мама одразу після оголошення твоєї перемоги казала, що якийсь сон тобі наснився напередодні конкурсу незвичайний..
- В принципі, я в сни не вірю, але я прокинулась після нього, мені було так добре. Снилося яскраве синє море, дуже прозоре. І я в ньому пірнала… Можливо, щось в цьому є, але я не вірю в такі речі, у гороскопи й таке інше, я вірю в Бога.
- Розкажи про свою родину.
- Кажуть, батьків не вибирають. Але якби я обирала, то вибрала тільки б своїх, ніяких інших. У мене дуже чуйні і тато, і мама. Мама іноді буває емоційна, адже вона дуже переживає за все, хвилюється. А папа завжди зосереджений, серйозний, але від нього я отримую найбільшу підтримку, щоб не робила. Він дуже розуміюча людина. Тато працює у банку «Надра», а мама - економістом в собезі. Брат на шість років старший за мене, він стоматолог.
- Ти казала, що любиш самовдосконалюватися. Яким чином?
- В мене немає якогось одного захоплення. Колись, коли ходила у музичну школу, я співала у хорі, і це мені дуже подобалось. На сьогоднішній день співаю, коли нікого немає вдома, коли прибираю. Малювати люблю, це мені, мабуть, від мами перейшло. Іноді читаю книжки, але це річ, на яку зараз дуже не вистачає часу.
- У тебе є обранець?
- Так. Звати Андрій, йому 22 роки. Він дуже не хотів, щоб я брала участь у конкурсі. Дуже. Він хвилювався, казав:«Якщо нічого не виграєш, ти ж засмутишся, навіщо це тобі?». На сцені, коли називали переможниць, я бачила, що Андрій зі своїми батьками вже такі засмучені, голови опустили. Я думала, що їм казати і як їх заспокоїти. І тут називають мій номер – я просто була в шоці…
- Як давно ти переїхала у Вінницю з Оратова?
- Скажу, я навіть пишаюсь тим, що виросла на Оратівщині. Стосовно виховання дітей у Вінниці, я порівнюю і розумію, що ті, над ким батьки працювали, водили на гуртки, вийшли розвинені нормальні люди. Інші, якими не займалися, відрізняються від них. Але життя у Вінниці має багато перспектив, і я рада, що в саме в той етап свого життя, у 14 років, я переїхала. Бо в Оратові вже не було що робити, а у Вінниці можна було розвиватись. В Оратові мене батьки віддавали, куди тільки могли - в музичну школу, в театральний гурток, гурток танцю. Потім настав не найкращий етап для батьків, і вони попросили мене вибрати щось одне. Я обрала музичну школу.
Після переїзду у Вінниці, вчилась у школі №3. Зараз навчаюсь у Вінницькому кооперативному інституті, вивчаю облік і аудит, планую закінчити його із червоним дипломом. Потім продовжити навчання в Українському державному університеті фінансів та міжнародної торгівлі. Дуже гарна про нього ходить слава, хотіла б там здобути ступінь магістра. Знання я вже отримала тут, але «корочка» також свою роль грає в цьому житті, тому останні півтора року хотіла б навчатись там.
- А як же особисте життя, адже тут залишається твій хлопець?
- Я дякую йому за те, що він мене розуміє. Але я буду не на стаціонарі навчатись у Києві, а заочно й водночас працюватиму у Вінниці. Київ дуже важке місто.
Розпитувала Інна Ключинська
Довідка
Безпалько Ольга
20 років, Параметри: 90-61-90, зріст 171 см.
Студентка Вінницького кооперативного інституту
05.03.2009
