8 квітня нинішнього року був демобілізований з війни житель села Мазурівка 24-річний Максим Грицькевич. Хлопець ще не встиг оговтатися від пережитого, влитися у мирне життя, протее погодився зустрітися і розповісти, як воно – захищати ріднуУкраїну. Зазначу, неодразу впізнала Максима, хоча і навчалися в одній школі. Він уже не худорлявий, сором'язливий хлопчина, а мужній, ставний і сильний хлопець. І під час розповіді він виглядає не на свій вік, одразу видно, що він бачив життя і не тільки...
- Максиме, скажи, будь ласка, чи була така думка ухилитися від війни?
Я багато чув і бачив, як молоді хлопці чи їхні батьки шукали шляхи, щоб не потрапити на війну. У мене такої думки не було ніколи. Як треба, то треба. Батьківщина у мене одна – і це Україна. Хоча я народився і до семи років проживав у Росії, у Севєро-Западному федеральному окрузі в Республіці Карелії. Мій батько звідти родом, але життя так розпорядилося, що я з мамою переїхав жити на її батьківщину. І зовсім про це не шкодую. Там залишилися мої рідні та друзі, з якими я спілкуюся й до цього часу, але про політику стараємося не говорити, бо в кожного своя думка.
- Яким було твоє життя до війни?
Закінчив навчання в Мазурівському агарному ліцеї. Далі пішов в армію. Не вистачило лише тижня, щоб отримати права, хотів бути водієм. Але навіть без посвідчення непогано справлявся з військовою технікою в аеромобільному батальйоні під час служби в Десні. Відслужив і прийшов додому, але в нас на роботі самі знаєте як. поїхав з другом працювати на будівництві в Донецьк. Хто міг знати, що зовсім скоро на сході мирне життя перетвориться на пекло, все, що люди створювали роками, будували, буде зруйнованим.
- Якими були для тебе перші дні в зоні АТО?
9 квітня 2015 року я Пішов в АТО в 93 окрему механізова¬ну бригаду. Спочатку нас не хотіли орати на передову, мовляв, водіям без належної підготовки там немає що робити. Разом з другими хлопцями ми все-таки впросилися, в крові грав патріотизм.
Запам'яталося, як наша колона проїжджала за Дружківкою, одразу відчули на собі негатив місцевих мешканців Водій говорив тоді: "Хлопці, тут наших не люблять, з будь-якого вікна можуть вистрілити". Нам не хотілося в це вірити, але побачивши, як місцеві перераховували наші машини у відкриту, не ховаючись, лаяли нас нецензурною лекси¬кою, було зрозуміло, що нам тут не раді. Звісно, перші дні, та й можна сказати увесь час, перебуваючи у зоні А перебував, ніби у стані ту, ніби це сон чи якесь кіно про війну.
- Пам'ятаєш свій перший бій?
Перше бойове хрещення пройшов під Авдіївкою. Була тиша і тут раптом старшина Валерій кричить: « Вони йдуть!». Я побачив, що противники були від нас метрів на 300. Тоді мені стало дужестрашно і я не міг уявити, що почну стріляти по них. Здавалося, що я заціпенів, а Валерій продовжує кричати: "Чого сидиш, бери автомат і стріляй!". Якось вдалося перебороти свій страх і відбивати ворога.
Взагалі у нас на війні були хлопці різного віку, однак всі як один мали чітку і рішучу позицію – "жодного кроку назад". Ми стали не лише друзями, а й братами,бо переживали один за одного, наче рідні.
- Чи були забезпечені зброєю і одягом?
У нас була зброя старша за мене, вся іржава і, як на зло, під час важливих боїв могла просто вийти з ладу. У противників уся зброя нова і потужніша за нашу. З обмундирування мені попала лише каска й форма взагалі незручна у використанні. Бронежилет мені подарували друзі. Пізніше , коли я отримав травму коліна, бо невдало впав з БТР й переніс операцію, то нам усім видали наколінники . хлопці ще жартували: «Якби не твоя травма, то ми, мабуть, й не бачили б їх».
- Яка ситуація на війні,як налаштовані наші солдати?
Усі давно зрозуміли, що це війна не між росіянами й українцями. Усе залежить від Путіна. Особливо незрозумілим були для нас оті перемир'я, під час яких по нас безперестанку йшов обстріл. По нас наче дощем звідусіль летіли снаряди, падали міни, а нам не можна було відкривати вогонь. Це дуже дивна війна. Щоб зрозуміти це, потрібно на ній опинитися. і побачити, коли стримуються наші наміри, наші вміння, наші бажання воювати.
Багато дивностей на цій війні. Але наша справа – чесно виконувати свій обов'язок: військовий, громадянський, націоналістичний. Ми воювали за наш український народ.
- Що для тебе було на війні найстрашнішим?
Війна - це війна. І не боїться лише дурний і мертвий. Для мене найгірше було сприймати смерть своїх друзів.
Пішов би ще на війну?
Якщо буде 7 хвиля мобілізації, то обов’язково піду добровольцем.
17.09.2016
