CТАТТI

11.11.2019

Автор: Левчук Л. Г.
Источник: Левчук, Л. Петро Чечель і Козятинщина / Л. Левчук // Вісн. Козятинщини. – 2019. – 19 верес. – С. 4

Своєрідною сполучною ланкою між Подільським краєм та великою Волинню є Козятинщина, регіон з багатими історико-культурними та духовними традиціями, який в минулому в адміністративному плані належав до Бердичівського повіту Київської губернії.

Із цим неповторним краєм пов’язані життя та діяльність багатьох творців української державності. Скажімо, в с. Марківці народився відомий діяч Української Центральної Ради та партії українських есерів Ісаак Пугач.

Ще один активний член Української Центральної Ради, Антоній Матеюк (родом з Холмщини), в листопаді 1919 року був похований у Козятині.

А ось із селом Сестринівка пов’язані дитячі та юнацькі роки голови Української Центральної Ради та неперевершеного українського історика Михайла Грушевського (до речі, його духовним учителем був інший відомий український історик – професор Володимир Антонович із Махнівки). Із Сестринівкою були також пов’язані життя і діяльність Петра Івановича Чечеля, уродженця Волині, одного з перших українських військовиків, членів Української Центральної Ради. На жаль, це ім’я та його біографічні дані нині невідомі навіть широкому загалу професійних істориків, тому у даному виступі ставиться за мету стисло познайомити всіх з його життям та державно-громадською діяльністю.

Народився Петро Іванович Чечель 27 червня 1890 року в селі Вільня нинішнього Коростишівського району Житомирської області в сім’ї сільського дяка Івана Федоровича та його дружини Ірини Федорівни Чечелів. У 1900 році батько з сім’єю переїжджає в село Яроповичі Сквирського повіту Київської губернії, де невдовзі помирає (1905 р.). Залишившись круглим сиротою (мати померла ще у 1904 р.), хлопець все ж зумів у 1907 році закінчити Кривенську двокласну школу, а через кілька років скласти екзамен на звання учителя сільських шкіл грамоти (вчителював у селах Чупринівка, Вернигородок і Панасівка) [6, арк. 3-3 зв.]. У 1914 році він, до того ж, вступає у Волосько-Махаринецьке сільськогосподарське училище (нині – с. Махаринці Козятинського району Вінницької області) [3, арк. 3]. Однак на перешкоді подальшого навчання стала Перша світова війна, на яку здібного юнака забирають 8 листопада 1915 року [5, арк. 47]. Спочатку він проходив військову службу у 495-й дружині, звідки у 1916 році був прикомандирований у школу прапорщиків у м. Житомир. Після її закінчення був відправлений на Південно-Західний фронт Карпати у розпорядження 404-ої пішої Могилівської дружини [6, арк. 3 зв.]. Тут йому довелося стати учасником і свідком багатьох доленосних подій в житті нашого народу: знаменитого Брусилівського прориву, посилення антивоєнних настроїв у військових частинах та їх українізації, краху Російської імперії та пробудження національного життя, творення перших осередків української державності.

Зокрема П. І. Чечель був делегатом історичного І Всеукраїнського військового з’їзду (5-8 травня 1917 року), на якому було ухвалено рішення про «негайну націоналізацію армії на національно-територіяльному принципі», затвердження назви першого українського полку та утворення при Центральній Раді Українського Генерального Військового Комітету [8, с. 363-364]. Згодом прапорщик П. І. Чечель, як представник 404-ої пішої Могилівської дружини у складі Всеукраїнської ради військових депутатів, був кооптований до Центральної Ради [9, арк. 5 зв].

Водночас, після закінчення І Всеукраїнського військового з’їзду, прапорщик Петро Чечель виїздить в село Сестринівку нинішнього Козятинського району Вінницької області, де 22 травня 1917 року одружується з місцевою мешканкою Антоніною Мусіївною Федорук, 1898 року народження [2, арк. 39 зв.]. Проте в селі надовго не затримується, адже чекала військова служба, на якій одразу ж після прибуття його обирають взводним командиром. Однак ситуація на фронті змінюється і Петро Чечель з військової посади у червні 1917 року потрапляє на державну службу: деякий час здійснює функції комісара Сквирського повіту Київської губернії, що, враховуючи соціальну напругу того часу, було досить непростою справою [6, арк.3 зв.]. Ось лише один із документів цього періоду, які підтверджують зазначене (телеграма начальника постачання Південно-Західного фронту Київському губернському комісару від 6 серпня 1917 року): «Из телеграмм, поступающих от земледельцев и сахарозаводчиков Киевской губернии, усматривается бездействие уездных властей.
Благоволите принять энергичные и решительные меры [к] прикращению насилий [со] стороны крестьян, захвата ими урожая и возвращению ими всего захваченого. Для осуществления сего имеются [в] вашем распоряжении казачьи сотни» [1, с.253].

Очевидно, що через свою «бездіяльність» у віковій суперечці селян з поміщиками Петро Чечель не затримався довго на посаді повітового комісара, адже вже на початку вересня 1917 року зустрічаємо прізвище його наступника Криворучка [1, с. 291].

Після своєї відставки Петро Чечель повертається у Сестринівку, де перебуває аж до встановлення в Україні гетьманської влади. Варто зазначити, що нова влада не надто прихильно ставилась до колишніх урядовців та членів Української Центральної Ради, вважаючи їх (і досить часто не безпідставно) симпатиками лівих ідей. Через цю обставину Чечель зазнає ув’язнення спочатку у Бялій, а згодом у Кобрині. Звільнення до нього прийшло лише після падіння Гетьманату в грудні 1918 року [6, арк. 4].

Деякий час після цього Чечель знову перебуває у тестя в Сестринівці, працює в Бердичівській повітовій міліції, а в квітні 1919 року подає заяву до Волосько-Махаринецької сільськогосподарської школи про зарахування його учнем 3 класу (нагадаємо, що попереднє його навчання у цій школі було перерване у зв’язку із мобілізацією в діючу армію) [5, арк.47,76].

Навчався у школі Петро Чечель добре, про що свідчать його оцінки у випускному атестаті від 28 листопада 1919 року, а з таких дисциплін, як Закон Божий, бджолярство, законознавство та практичні заняття із тваринництва в молочному господарстві, садівництва і городництва мав відмінні оцінки [7, арк.102]. Крім цього Петро Чечель завдяки своєму авторитету та життєвому досвіду обирався представником від учнів до складу педагогічної ради школи (31 травня 1919 р.) [4, арк.17].

Набуті у школі знання невдовзі стануть Петру Чечелю в нагоді і за радянської влади. З 1920 по 1923 рік він служить у Бердичівському повітовому земельному відділі, з 1924 по 1928 рік – в Коростенському окружному земельному управлінні, а в 1928 році – Бердичівському буряковому союзі. З 1929 р. по 11 березня 1931 р. (до дня свого першого арешту) працює агрономом-учителем у Спичинецькій школі колгоспної молоді. На щастя, маховик більшовицьких репресій поки що не набрав своїх обертів і тому 4 жовтня 1931 року Петро Іванович був звільнений на волю. Через деякий час він влаштовується на роботу агрономом-інструктором дільниці при Махаринецькому цукрозаводі.

Невдовзі (жовтень 1932 р.) його заарештовують через недогляд за копанням і чищенням цукрових буряків та засуджують до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна [6, арк. 4]. Після цього, 17 грудня 1932 року, йому ще й інкримінують звинувачення за ст. 54-11 КК УСРР, конкретно - участь в «активной контрреволюционной деятельности, направленной к свержению советской власти» [6, арк. 1].

Проте, у чому ж дійсно проявлялася ця діяльність, слідство так і не змогло дати переконливої відповіді. Через це постановою Вінницького обласного відділу ДПУ від 27 грудня 1932 року звинувачення з П. І. Чечеля за ст. 54-11 КК УСРР було зняте. Цією ж самою постановою для відбуття попередньої міри покарання його переводять із Вінницького до Бердичівського ДОПРу [6, арк. 5]. Згодом, у 1933 році Верховний суд УСРР зменшив термін покарання до 3 років, і наступного року П.І.Чечель виходить на волю [7, арк. 59, 80].

Після відбуття покарання П. І Чечель з 15 травня 1934 р. по 15 лютого 1936 р. – агроном-викладач Бабинецької райколгоспшколи. Потім на аналогічній посаді з 1 жовтня 1936 року по 1 травня 1937 року працює в Бориспільській райколгоспшколі, а після її ліквідації – агрономом зі складання агроземпроектів у Бориспільському райземвідділі (до 15 грудня 1937 р.). З 1 лютого 1938 року по 1 липня 1939 р. працює в Київській, а згодом (до 1940 р. - в Чернігівській обласних конторах «Головшовку». 3 травня 1941 року П. І. Чечель перебував на посаді агронома Жашківської дільниці Київської обласної контори тресту «Союзроскаучук», а з 2 червня того ж року аж до відступу Червоної армії з Києва виконував обов’язки завідувача цієї контори [7, арк. 59, 60, 102].

Війна застала П. І. Чечеля в Києві, де він мешкав на той час по вулиці Червоноармійській в будинку №73/1, живучи на кошти, виручених від продажу особистих речей. Спроба ж дістати роботу в Києві не увінчалась успіхом і тому в грудні 1941 року він повертається до сім’ї в Сестринівку [7, арк. 64, 65]. Там йому вдається влаштуватись на роботу агрономом Козятинської райземуправи (працював на даній посаді з серпня 1942 року по серпень 1943 року) [7, арк. 89]. Коли ж до Сестринівки наблизився фронт, то довелося П. І. Чечелю послужити і в Червоній армії (з лютого 1944 р. був комірником польового армійського інженерного складу № 2945) [7, арк. 14].

Закінчення війни дало змогу знову повернутися до сім’ї в Сестринівку. Однак повернення виявилось не дуже радісним: із трьох синів (Модест, Анатолій і Юрій) останній загинув на полях війни. До того ж, 21 січня 1946 року спокій сім’ї Чечелів порушили місцеві співробітники НКДБ, які пред’явили Петру Івановичу ордер на арешт і висунули йому звинувачення за ст. 51-1 «а» КК УРСР [7, арк. 4,5,9].

Згодом, в обвинувальному висновку від 24 квітня 1946 року Петра Івановича було звинувачено у тому, що він «в период пребывания у власти на Украине «Центральной Рады» являлся комиссаром Сквирского уезда и вел активную борьбу против революционного движения, занимался вредительством в сельском хозяйстве.
Находясь на територии, временно окупированой немецкими захватчиками и будучи враждебно настроен к советской власти, занимался антисоветской и предательской деятельностью. Представил в Киевскую горуправу заявление и автобиографию антисоветского клеветнического содержания, в которых просил назначить его на должность комиссара полиции, указав известных ему сотрудников ГПУ-НКДБ, а также клеветал на советскую власть и комунистическую партию.
Добровольно поступил на службу к немецким окупантам на должность участкового агронома и оказывал им всестороннюю помощь по заготовке продуктов питания для фашистской армии» [7, арк.100].

Вже під час судового засідання у травні того ж року Петро Іванович аргументовано довів абсурдність висунутих проти нього звинувачень. Зокрема, він заявив: «Будучи агрономом, я спалил молотарку, раздавал зерно гражданам села. Пользы я немцам не сделал, а только вредил им. Хлеба я немцам не отдал. Я как агроном проводил апробацию зерна». Крім того, продовжував далі Чечель, «будучи агрономом, я прятал у себя на чердаке своего ученика, еврея по национальности. Кроме того, у меня прятались 2 женщины бежавшие из Германии [7, арк. 110-110 зв.].

Правдивість сказаного Чечелем підтверджували і численні свідки. Так, один із них, Борис Леонтійович Білоус, 1916 р. н., заявив: «В 1943 году, когда молотили хлеб, то люди, молотившие хлеб, брали понемногу себе в мешочки. Когда же увидели Чечеля, который подъезжал к молотилке, то они начали выбрасывать кульки. Тогда Чечель говорит: «Что вы бросаете! Нужно растаскивать весь хлеб, чтобы он не попал немцам». Я тоже знаю случай, когда лично Чечель развозил на подводе хлеб жителям и вообще Чечель был настроен против немцев. Я слышал, что Чечеля за что-то избили в управе, а за что, я не знаю [7, арк.114 зв.].

Ще один свідок, Наталія Яківна Левчук, 1915 р. н., в якої брат був у партизанах, стверджувала, що Чечель часто попереджував її про приїзд поліції. А коли їй було особливо важко, то дав три відра проса [7, арк. 115 зв.].

Зрештою, ці та інші свідчення не могли змінити заздалегідь вирішеного присуду радянської Феміди: 7 червня 1946 року вироком Військового трибуналу військ МВС Київської області П. І. Чечеля було засуджено до 10 років виправно-трудових таборів з позбавленням прав на 5 років та конфіскацією особистого майна [7, арк. 117-118].

Цей присуд для немолодої вже людини, доля якої була покалічена жорстокими лещатами тоталітарної системи, виявився останнім у її житті. 4 вересня 1951 року тюремні лікарі констатували, що у відділенні №2 Лугового табору МВС, що у Карагандинській області, від «інтоксикації, викликаної дизентерією при наявності дистрофії печінки і злоякісної пухлини шийних залоз» помер ув’язнений Петро Іванович Чечель [7, арк. 137].

Такою, або подібною була доля усіх українських самостійників, які щиро бажали добра своєму народу та хотіли бачити його вільним, заможним та щасливим. Тому-то й не дивно, що лише після здобуття Україною незалежності у 1991 році з мороку забуття почали повертатись її вірні сини. І одним із них був колишній член Української Центральної Ради та Сквирський повітовий комісар П. І. Чечель, реабілітований лише 25 грудня 1991 року висновком прокурора Вінницької області [7, арк. 142-142 зв.].