З давніх-давен звичайні люди на земній кулі були творцями історії. Вони будували стародавні пам’ятки, серед яких – перші наскельні письмена шумерів месопотамії, славнозвісні піраміди у Єгипті, ідоли на острові Пасха, загадку яких й досі не можна збагнути.
Творцями минувшини міста залізничників Козятина теж є прості звичайні люди, які будували залізницю, вокзал, водонапірні вежі, депо, монтували мости, встановлювали пам’ятники, облаштовували парки, сквери, площі. Саме прості, звичайні люди під керівництвом кваліфікованих фахівців чинили нашу історію і наймудріші вчинки, мали прості, нехитрі та зрозумілі більшості погляди на життя.
Я хочу провести для вас екскурс у недалеке минуле наших земляків, творців та будівничих міста залізничників та пройтися містечком Козятин, його вуличками і цікавими куточками, що залишилися у пам’яті іноді у дивних назвах. З кінця XIX і до початку і середини XX століття найголовніше чим володіли наші пращури, це простотою думок і мудрістю віків. Дечому у них нам треба повчитися.
Отож, знайомлю вас з вулицями та куточками Козятина, які нам передали у спадок і поділилися споминами з прийдешнім поколінням.
Одна із головних вулиць містечка залізничників Козятина на поч. ХХ ст. була центральна вулиця і носила просту назву, відповідно до її статусу, - «Большая» тобто «Велика». У радянські часи вона носила назву радянського революціонера, одного із перших радянських дипломатів Вроцлава Воровського. У часи Незалежності України вулиця була перейменована на ім’я генерального писаря Війська Запорізького, гетьмана України і автора першої Конституції України Пилипа Орлика.
Зі слів місцевого мешканця Михайла Еміш’янця, 1924 р. н., на ній розміщалася найбільша кількість магазинів – це аптека Скоробецького, хлібопекарня Еміш’янца (сучасний магазин «Фортуна»), синагога. На протилежному боці (сучасний міський сквер) розміщалася пожежна каланча, навколо котрої паслися корови і кози.
Будинок вище згаданого старожила й досі знаходиться на тому місці і є одним із найдавніших у Козятині. Йому понад 130 років. До цього часу збереглися колоритні ставні, ворота та паркан ще з тих часів. У закритому дворі цього будиночку було завжди затишно, розміщалася альтанка, де можна було приємно відпочити у спекотну погоду, як згадував друг господаря будинку Мончинський Едмунд Станіславович, 1925 р. н. А ще у господаря було прізвисько «грек» - ніби його предки були грецькі чи австралійські піддані і у родині зберігався документ на володіння будинком, виданий ще за царя Олександра. Це був план забудови будинку з царською гербовою печаткою. Михайло Емішьянц весь час працював майстром по ремонту годинників, для цього у воротях було спеціальне віконечко, що відкривалося для відвідувачів. Саме через таке віконечко я й спілкувалася з господарем будинку і бачила документ на право власності будинку. На жаль, тоді не існувало ксероксів, а господар не давав його до рук.
Найпопулярнішою вулицею нашого містечка після відкриття залізничного сполучення Київ-Балта, була Алейка із тополь. Перший потяг відійшов зі столиці Києва 25 травня 1870 року, як писала газета «Киевлянин», і вулиця тягнулася від першої станції Київського напрямку – товарної станції Козятин (сучасне приміщення міського пенсійного фонду), повздовж «Горілої рампи» аж до Нафтобази, де розміщався сквер. А коли побудували сучасний вокзал у 1889 році, залізничну церкву Вознесіння Господнього у 1895 році, що 25 серпня була освячена, і сучасне приміщення двокласного міністерського залізничного училища у 1896 році (тепер ЗОШ № 2), вона теж була засаджена тополями й тягнулася вже й до цих споруд.
Поруч із станційним на той час приміщенням Київського напрямку знаходилась станція товарна, де відвантажували різноманітні вантажі.
Мої батьки, та ще й досі деякі громадяни називають це місце «Горіла рампа». Мешканець міста Козятина і його уродженець Козлов Тадеуш Альбінович, 1942 р. н., пам’ятає, як батьки повідали йому, що під час визволення Козятина цей склад під накриттям згорів від влученого у нього снаряду. З того часу і стали називати цю територію «Горіла рампа», рампою називали залишки металевих конструкцій складу після пожежі.
Вулиця Вокзальна існує до цього часу і тягнеться вона від вокзалу до моста і до пам’ятника паровоза, вздовж продовольчого пункту. Продпункт біля вокзалу – одна із найдавніших споруд закритого типу. Побудоване разом зі станцією, так як станція була важливим стратегічним об’єктом в часи війни.
Тут знаходилася одна із центральних площ міста. Тут виступав перед місцевою громадою у грудні 1918 року отаман Симон Петлюра. Тут харчувалися у їдальні військові, отримували пайки, які переміщалися в місця дислокації, відпочивали. У деяких місцях стіни тих приміщень сягають у розмірах до 1 метра.
Перемістимося з вами на ту сторону, як прийнято говорити між людьми, попід локомотивне депо, і пройдемося по вулиці, що тягнулася вздовж залізничної колії поруч з паровозним депо в бік Києва. Її назвали просто - «Колійна». Потім вона стала Кірова, а на даний час, з 2015 року, стала носити нову назву «Джерельна».
Ми дивувалися, бо я виросла на ній, що за назва дивна. Калюжі бувають, що не пройти і не проїхати, а ось, щоб джерела били, то ні. І незабаром дізналися від уродженця міста, на даний час киянина Георгія Володимировича Штепи, 1945 р. н., що, виявляється, джерело насправді било в 10 м, приблизно від колії, що на Київ.
Пам’ятаю і я той колодязь з водою, але вже занедбаний, а пізніше засипаний великим щебенем з-під залізничного полотна, цеглою, якою був викладений всередині колодязь. Як з’ясувалося, біля самої колії насипної било джерело. До того джерела ходив з пляшечкою дід з хворими очима, то ніби він прозрів і ще багато було випадків зцілення від різних хвороб після вживання цієї джерельної води між людей. Потім з’явився підприємливий господар, загородив диво-джерело, обклав колодязь цеглою, побудував дашок і став продавати цілющу воду. Людей було дуже багато бажаючих вилікувати важкі хвороби, черги були безмежні, їхали з різних куточків Радянського Союзу, місцеві щодня набирали і собі воду у бідончики, банки. І новозаселену вулицю напроти живильного колодязя назвали санаторною. Сьогодні у неї вже інша назва «Баженова». А далі хтось взяв воду до лабораторії і з’ясувалося, що ніяких цілющих властивостей вона не має. Джерело закидали камінням і воно зникло.
Трохи далі, якщо пройти до переїзду від джерела, потрапляємо з вами на «Білу казарму». І знову історію походження цієї назви нам розповів Козлов Тадеуш Альбінович. Він чув, що ще за царя, коли будували залізницю, на роботах задіяли солдатів. Їм побудували в цих місцях за містечком казарми для проживання, а наші жіночки їх причепурили, підбіливши вапном. Вже давно зникли солдати і їхні казарми розвалилися, а назва так і залишилася.
Переїхавши зі сторони міста переїзд, можна одразу потрапити на циганський посьолок. Або селище Махаринці. На даний час там вже майже ніхто не живе, залишилось декілька хат із забитими вікнами та дверима.
А колись поселились спочатку у махаринецькому лісі табором цигани, згадувала Дрижук Надія Андріївна, 1923 р. н., а потім і в закинутих хатах осіли роми, які там деякий час проживали. Так і прив’язалася назва й до цього часу вживається місцевим населенням, як свідчить мешканка Козятина Грогуль Клавдія Петрівна, 1944 р. н. про те, що там жили цигани, розповідала їй свекруха, мешканка того селища Кирилюк Василина Гнатівна.
Народ скаже, як зав’яже, - є такий крилатий вислів. Наприклад, вулицю, що тягнулася від вокзалу станції навпростець до села Сокілець, прокладену пішими і на возах людьми повз військову частину, козятинці назвали відповідно – «Сокілецька».
Сьогодні її залишки можна побачити у Талимонівському яру, де у 2012 році увіковічнили пам’ять жертв нацистського окупаційного режиму. У яру під час німецької окупації Козятинщини 1942-1943 роках було розстріляно за свідченнями очевидців, понад 9000 мирних мешканців єврейської національності, партизан, підпільників. У тому числі 48 військових матросів., 60 ромів і 1900 військовополонених. Поруч є ставок, що у народі називають «Воїнський», українською «Військовий», тому що поруч була за радянських часів військова частина.
«Талимонівка» - хутір названий на честь володаря землі Талимона, зі слів місцевої мешканки Грушко Олександри Олексіївни, 1924 р. н. Село було заселене, в основному поляками. Місцевий володар землі наприкінці ХІХ ст. поміщик Табенський Л. І. побудував на схилі гори будинок із колонами, розводив рідкісні рослини, мав садок і кохався у сортовому бузку. У 1880 році ним було засноване садівництво та плодовий питомник. Саме тому гора сьогодні носить назву «Табенка». Село приєднане до міста Козятин у 1957 році.
Поруч з Табенкою є ряд ставків. Один досить мілкий і носить назву «Мацька». Люди розповідають, що так звали господаря землі, на якій розміщався став поруч з «Воїнським».
Трохи подалі «Поліка», названий на честь господаря землі і ставка, управляючого козятинським пивним заводом В’ячеслава Івановича Поляка.
Географічна назва річки зі ставками «Ситна». Вона впадає у Махаринецький заводський ставок. Сьогодні це 1-ий, 2-ий, 3-ій (вже не функціонують, бо висохли), 4-ий і 5-ий ставки. Ці ставки, особливо перші, належали фермерші генеральші, вдові Струковій. Їй належали землі від пивного заводу (сучасна швейна фабрика) і до тубдиспансеру включно на станції Плановій. Вона розводила на своїй фермі (до цього часу назва збереглась в народі «Ферма») рибу. У фондах Музею є візитівка фермерші з написом про доставку риби потягом клієнту.
Станція «Планова» названа так тому, що у сучасному тубдиспансері після війни з 1956 по 1961 роки розміщався Козятинський обліково-плановий технікум, з 1967 року це – Вінницький технікум м’ясної та молочної промисловості. У грудні 1970 року учбовий заклад переведено до Вінниці.
«Керикеша» - цвинтар міський центральний по вулиці Білоцерківській (тому що тягнеться аж до міста Білої Церкви). Назва походить від прізвища людини, що жила поруч і наглядала за цвинтарем.
Вейцмана кладовище. Це єврейське кладовище, яке розміщалося на Водокачці. Наприкінці 1980-х років рештки та кам’яні пам’ятники у вигляді валянків перенесли на центральне кладовище. Чому саме там знаходилось кладовище? Я чула від старожилів, що представники народу єврейського походження ховали своїх померлих ще донедавна до заходу сонця на найвищій місцевості у сидячому положенні замотаних у білий саван. І пам’ятник виглядав таким чином.
«Водокачка» - так в народі названа наймальовничіша річка з географічною назвою Гуйва, що на стадіоні. Таку назву мало і сучасне село Козятин до визвольних війн під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Під сучасною назвою село з’явилося після так званого в народі періоду Руїни. З Водокачки качали воду першою водонапірною вежею, що знаходиться на території локомотивного депо для паровозів на залізниці. А в кінці ХІХ на поч. ХХ ст. річку у районі стадіону називали «Пруди», тобто «Ставки».
«У Кліми» - це магазин, де проживав Кліма-торговець. До цього часу є там магазин. А люди й досі, щоб зрозуміти до якого магазину йдуть, називають «До Кліми». Знаходиться він на першому повороті ліворуч по вулиці Васьковського у бік ПРБ.
«Зелений магазин» - до цього часу дехто так і називає магазин, що знаходиться біля садочку коло залізничного моста. Він був оббитий дошками пофарбованими у зелений колір.
«ПРБ» - селище. Ця абревіатура розшифровується по-російськи: «посьолок робітничих бригад», де проживали фахівці залізниці. А у дитячі роки я чула: «Посьолок робочих батраков».
Вулиця «Пивна» - так називалася, тому що на ній знаходився пивний завод, де управляючим був Поляк В’ячеслав Іванович. Закрився у 1927 році і був реорганізований у плодово-ягідний завод, пізніше – фабрику гумового взуття, а з 1964 року і дотепер – Козятинська швейна фабрика. А, от, місце, де проживав управляючий, і ставок навколо так і залишили народну назву – «Поліка», лише літера «я» у прізвищі змінилася на «і». Ставок «Поліка» знаходиться біля дач на Талимонівці.
Вулиця «Поштова» - на ній знаходилася земська пошта. А пізніше, в радянський період, приблизно в 1920-30-ті роки» перейменована у Карла Лібкнехта на честь німецького соціаліста. 17 жовтня 1991 року стала «Грушевського». На ній знаходиться Музей історії міста Козятина, що розмістився якраз у приміщенні колишньої земської пошти.
Вулиця «Водопровідна» - бо починалась від Водопровідної вежі. Сьогодні – це вулиця «Сербіна», названа на честь підпільника, українського шефа депо, котрий був страчений нацистами 30 січня 1942 року.
На завершення хочу зауважити, що, дійсно є чому повчитися у наших пращурів. Їхні влучні назви навіть після перейменування залишаються жити у наших спогадах.
09.12.2019
