Все, що в нас є власного і що, відповідно, є нашою заслугою або нашою провиною, може поміститися на кінчику голки – решту нам передали пращури. Коріння предків Анатолія Никифоровича Нагребецького повік зостанеться в селі Плебанівка Шаргородського району Вінницької області. У цім селі, де вечір сяє іскристими зорями, де місяць стелить у полі сріблясту стежку, а ранок виспівує щедрими росами. Там, під тінистими вербами, залишилося його дитинство. Звичайне дитинство простого сільського хлопчини, який народився 9 травня 1945 року.
Любов до історії рідного села в Анатолія Никифоровича Нагребецького, можна сказати, спадкова від діда та батька. І це справді так. Образ діда, Петра Петровича Нагребецького, зостається в пам’яті онука велетнем духу та наполегливості. Усього в житті він досягав власною працею і власним розумом.
Дід Анатолія Никифоровича був на все село один чоловік, який знав грамоту. У 1914–1916 роках брав участь в Імперіалістичній війні. Петро Петрович багато років працював секретарем сільради, був свідком і учасником подій тих років, врятував і зберіг від загибелі унікальні документи. Дуже захоплювався історією рідного села.
Це захоплення в спадок залишив і своєму синові Никифору Петровичу, який працював учителем Плебанівської школи, свого часу шукав матеріали з історії села в архівах Кам’янця-Подільського, Вінниці та інших міст.
Анатолій Никифорович, як він сам каже, багато за що мусить бути вдячним своїй батьківській землі – Шаргородщині. І насамперед за те, що йому пощастило працювати з по-справжньому талановитими людьми. І тоді, коли працював у колгоспі, і коли викладав у школі математику та музичне мистецтво, і коли очолював сільраду. А весь вільний час віддавав улюбленій справі – збирав і систематизував матеріали з історії рідного села. Його любов до минулого рідного краю, до свого родоводу завжди залишається незрадженою. Спілкування з селянським довкіллям, раннє знайомство з народними звичаями, побутом, моральними поняттями, з пісенною творчістю, з окремими творами українських письменників збудили в Анатолія Никифоровича Нагребецького бажання прислужитися народові, серед якого живе.
Він – літописець свого часу, майстер малярства не фарбою, а плоттю української землі. Анатолій Никифорович іде до своєї мети, спотикається, наражається на перепони, заходить у глухі кути. Але при таких крутих віражах ніколи не падає, не стає на коліна. Коли бачить перед собою нездоланну перешкоду, сили потроюються, енергія сконцентровується в одному напрямку і долає проблему. І так постійно.
Анатолій Никифорович завжди у творчих пошуках, про що стверджують його публікації в газеті «Шаргородщина» на теми колективізації, Голодомору, репресій та чотирнадцять його книг: перше та друге видання історико-етнографічного нарису «Моя Плебанівка» (2001, 2004), «Ветерани Шаргородщини у роки Вітчизняної війни 1941–1945 рр.» (2005), «Шлях крізь віки. Нариси історії навчальних закладів Шаргородщини» (2006), «Калинівка Шаргородська» (2007), «Трагедія мого краю: Етапи великого шляху на Шаргородщині: розкуркулення, колективізація, голодомор» (2008), «Мій рід, моє село» (2009), «Насіківка, моя Насіківка» (2010), «Наш Деребчин» (2011), «Шаргород – містечко єврейське» (2011), «Мальовничі мої Перепільчинці» (2012), «Ярове – село на Кучманськім шляху» (2013), «Іменами багата земля Шаргородська» (2014), «Рахни-Лісові – яблунева перлина Поділля» (2014), «Політанки – життєві обрії» (2015), «Конатківці – єдине село на планеті» (2016), «Сторінки історії Пеньківки Мурафської (1717–2017 рр.)» (2017), «Зведенівка – село на пагорбах Поділля» (2018), «Храм Святого Брата Альберта на землях Княжої Луки» (2018), «Моя мальовнича Козлівка» (2019).
Анатолій Никифорович Нагребецький може годинами розповідати про своє село, про свій родовід. Слухаю його і думаю, що допоки в душі кожного не загориться вогник віри в Бога, допоки не усвідомимо важливості шляху, яким йдемо, нічого доброго не вийде. Але для цього треба, щоб хтось викресав той вогник і засвітився сам, запалив свічку свідомості для інших.
Анатолій Никифорович – член Національної спілки журналістів України, член Національної спілки краєзнавців України.
За досягнуті успіхи в історично-краєзнавчих дослідженнях удостоєний обласної журналістської премії імені Олександра Гетьмана, а також грамотою Президії правління Національної спілки краєзнавців України.
А що стосується спочивання на лаврах, то це для Анатолія Нагребецького взагалі не характерно. Все, чого він досяг, – результат повсякденної напруженої роботи, спрямованої на досягнення мети. А як тільки мета досягається, одразу ж ставиться нова, і так буде тривати доти, допоки битиметься серце, працюватиме мозок і накопичуватиметься мудрість. І як добре, що такі люди живуть зовсім поруч, викресають вогник віри й запалюють вогонь надії.
23.04.2020
