Зельман Абрахам Ваксман – єдиний з вінничан і один з уродженців України - лауреатів Нобелівської премії. Лише в останні роки завдяки пошуку місцевих краєзнавців вдалося прив’язати місце його народження до Нової Прилуки (раніше ним вважалося місто Прилуки у Чернігівській області). Вчений отримав почесне звання «рятувальника людства», ввійшов у число 100 найвідоміших людей світу, став національною гордістю США, а тепер і України. Після ґрунтовних архівних досліджень, 23 вересня 2003 року біля Ваксманівської криниці у Новій Прилуці відкрили пам’ятний знак про народження Нобелівського лауреата. В церемонії взяли участь керівники області і син нобеліанта – Байрон Ваксман. Серед інших Ваксманських місць – місце будинку Ваксманів, старої базарної площі, єврейської школи, а також єврейське кладовище і могили розстріляних (серед яких – учителі майбутнього ученого і далекі родичі).
…Це був кінець XIX століття. У Новій Прилуці, що на Вінниччині, від дифтерії помирала дворічна дівчинка. А в сусідній кімнаті плакав її дев’ятирічний брат Зельман. Він плакав з жалю до любої сестрички, від безсилля чимось їй допомогти, і пошепки повторював, заспокоюючи сам себе: «якби я був лікарем, я б її врятував». Тоді ніхто не міг припустити, що пройдуть роки, і цей хлопчик стане видатним ученим, винайде ліки і врятує тисячі маленьких життів...
Народився Зельман Абрахам (Соломон Якович) Ваксман 22 липня 1888 року в Новій Прилуці, яка розташована поблизу Вінниці. Це було типове для Вінниччини село, де мирно уживалися євреї та українці. Сім’я Зельмана належала до міщан середнього достатку. Батько й дід народилися у Вінниці. Мати, Фрадя, мала власний промтоварний магазин, а батько, Яків, оббивав меблі й орендував землю. У Новій Прилуці не було ніяких загальноосвітніх шкіл, а тому хлопчика в п’ять років відправили вчитися в хедер – релігійну школу, де єврейські хлопчики вивчали основи іудаїзму. Коли Зельману виповнилося десять років, Фрадя, думка якої завжди багато важила в родині, наполягла на тому, щоб син займався з репетиторами. Вона найняла сину приватних викладачів, які навчали Зельмана російської мови і літератури, історії, математики, географії, німецької та французької мов.
Навесні 1907 року Зельман приїхав до Житомира, щоб екстерном скласти іспити в гімназії. Він успішно подолав письмові та усні іспити з російської літератури та іноземних мов, і в душі вже святкував перемогу: залишилося скласти іспит з його улюбленої географії. Але додаткове запитання екзаменатора: «Яка річка протікає через Берлін?», застало хлопця зненацька і він розгубився та отримав «незадовільно».
Зельман засмутився, але не здався: два роки він готувався і в 1909 році в Одесі успішно склав іспити за 5 класів, а на наступний рік – за повний курс гімназії. Він дуже хотів продовжити освіту. Але де? В університети царської Росії вступ для нього був заборонений: євреїв приймали тільки із золотою або срібною медаллю. Ідея поїхати до Швейцарії та вступити до Цюріхського університету не надихала, бо після закінчення університету він мусив повернутися назад, а працювати тут він не хотів. І коли у 1909 році померла його улюблена мати, а батько незабаром одружився на іншій, Зельман вирішив скористатися запрошенням своїх двоюрідних братів і сестер, які жили в Америці, та поїхати до них. З собою для компанії взяв друга дитинства Пейсі Митника, а сестра Пейсі – Берта Дебора (її люб’язно називали Бобілі), до якої Зельман відчував не просто дружні почуття, повинна була приїхати пізніше, коли брат визначиться на місці.
І от 2 листопада 1910 року двоє вінничан приїздять у Філадельфію. Пейсі вирішив облаштуватися тут, а Зельман поїхав на ферму в Нью-Джерсі, де жила його двоюрідна сестра Молко. Там він провів зиму і літо, допомагаючи сестрі та її чоловіку вирощувати курчат, і посилено вивчаючи англійську мову. Як згадував пізніше сам учений, життя на фермі пробудило в ньому бажання з’ясувати хімічні та біологічні механізми землеробства і його основні принципи.
За порадою сестри Зельман вирішив відвідати розташований неподалік, у містечку Нью-Брунсвік, Ратжерський університет, на базі якого діяв агрономічний коледж. Тоді майбутній учений вагався у виборі професії: якою вона має бути – медичною чи агрономічною. У Нью-Брунсвіку він зустрівся з доктором Джекобом Ліпманом і поділився з ним своїми сумнівами. Ліпман, який був головою відділення бактеріології і деканом агрономічного коледжу, свого часу також емігрував з Росії. Саме він і переконав Зельмана в тому, що агрономічна освіта дасть йому більше знань і практики. До того ж, у коледжі Зельман міг отримати стипендію, яка давала йому можливість не бути тягарем для рідних.
У вересні 1911 року Зельман Ваксман став студентом Ратжерського агрономічного коледжу. Спочатку 23-річний юнак, який розмовляв «ламаною» англійською, був посміховиськом в очах 17–18-річних однокурсників, але незабаром вони оцінили його багатий життєвий досвід і ненаситне прагнення до знань. А він, як губка, вбирав у себе все, чого його навчили професори і… Мендель, чоловік Молко, який ділився з хлопцем своїми навичкам в овочівництві і птахівництві. Про свої перші дослідження Зельман написав невеличку статтю, яку опублікували у місцевому журналі і яка принесла йому перший гонорар в розмірі 10 доларів.
На третьому курсі, під керівництвом Ліпмана, Ваксман почав вивчати бактеріологію, навіть не підозрюючи, що буде займатися нею все своє життя. У ході експериментів Зельман виявив численні колонії організмів, з одного боку, схожі на колонії бактерій, з іншого боку, вони більше нагадували гриби. Ваксман дійшов висновку, що ці бактерії, які утворюють розгалужені клітини, і нагадують грибниці, – актиноміцети – відіграють важливу роль в житті ґрунтів. Він ще не знав, що вони зіграють головну роль і у розробці та створенні ним антибіотиків.
У 1915 році Ваксман одержав ступінь бакалавра наук і став асистентом-дослідником Агрономічної дослідної станції в Нью-Джерсі. Наступний 1916 рік був наповнений важливими для нього подіями: опублікували його перші наукові статті про розподіл цвілевих грибів і актиноміцетів в ґрунті, він став громадянином США, отримав ступінь магістра і – одружився з Деборою Митник, яка стала йому гарною дружиною, вірним другом і надійним супутником по житті.
Наступного дня після весілля молодята вирушили в дорогу. Їхній шлях пролягав на захід, до Каліфорнії. Але це не була суто весільна подорож: Ваксман відчував, що йому не вистачає знань з біохімії та вирішив поповнити їх в Каліфорнійському університеті в Берклі. Під враженням втішних відгуків професорів з Ратжерса і статтей, які з’явилися у американських наукових журналах, адміністрація Берклі виділила йому стипендію на проведення науково-дослідних робіт на базі їхнього закладу.
Проте стипендії на життя молодим не вистачало. Дружині доводилося підробляти репетиторством, оскільки Васкман з головою занурився у дослідницьку роботу: вивчення актиноміцетів.
Навесні 1918 року Ваксман захистив докторську дисертацію, а в липні 1918-го на запрошення Ліпмана повернувся в сільськогосподарський коледж в Ратжерса, де читав лекції з мікробіології ґрунту. З народженням єдиного сина Байрона у 1919 році батькові сімейства довелося взяти додаткову роботу в лабораторії доктора Такаміне. Тут він вивчав токсичність деяких ліків, зокрема, проти сифілісу, який на той час широко поширювався серед солдатів, котрі повернулися з війни. Працювати було нелегко, його співробітниками переважно були японці, які не довіряли свої секрети, та навички, отримані в лабораторії, Ваксману дуже знадобилися у дослідженнях.
Навесні 1924 року Ваксмани вирушили до Європи: у Римі відкривався з’їзд ґрунтознавців, і Зельман хотів зустрітися з провідними вченими в цій галузі. Але тут його чекало розчарування: справжніх учених там було мало, зате багато було політиків. З Риму Ваксман, залишивши маленького сина в швейцарському пансіоні, приїхав до Росії. І насамперед попрямував на батьківщину – у Нову Прилуку, яка вразила його злиднями. Батька вже не було – він помер під час громадянської війни, тоді ж померла його друга дружина і їхні діти. Ваксман провів там 10 днів. До нього постійно приходили люди з сумними розповідями про своє життя, і він відчував себе в чомусь винним перед цими людьми, не маючи можливості допомогти їм. Та найважче було Ваксману, як пише дослідник його життя і творчості, доцент Вінницького медичного університету імені Пирогова Володимир Кучер, що в Україні у нього не залишилося «коріння».
До медичних проблем Ваксман узявся трохи згодом. Вчений отримав новий тип пептону – продукту, необхідного для виготовлення ліків проти дифтерії. Однак більше його цікавило вивчення мікробіології ґрунту. А тому наступні роки, окрім викладацької та дослідницької роботи, Ваксман писав книгу, узагальнюючи накопичені знання. Він хотів, щоб його праця стала підручником для студентів, які присвятили себе мікробіології, і посібником для його колишніх студентів, які зайнялися викладанням. Книга «Основи мікробіології ґрунту» вийшла друком в 1927 році, і всі 1500 її примірників, на подив видавців, розійшлися настільки швидко, що виникла потреба в другому виданні, яке з’явилося згодом.
Ім’я Ваксмана ставало дедалі відомішим. У 1925 році його призначили ад’юнкт-професором. У 1927 році на Міжнародному конгресі ґрунтознавців у Вашингтоні він був обраний головою комісії мікробіології ґрунту. У 1929 році він став головою комітету Американського агрономічного товариства, а потім і віце-президентом цього товариства. У 1931-му – професором мікробіології ґрунту.
З 1931 року він паралельно почав вивчати морські мікроорганізми. Проводячи протягом дванадцяти років по кілька місяців на борту науково-дослідницьких суден, Ваксман винайшов метод боротьби з обростанням дна морських кораблів. Це збільшувало їх швидкість і було важливо напередодні війни. Із початком бойових дій учений знову став у пригоді американській армії: в умовах вологого тропічного клімату (війна точилася в тихоокеанському регіоні) на оптичних та електричних приладах утворювалася пліснява, яка руйнувала апаратуру. Зельман Ваксман знайшов засіб для боротьби з грибком. Займаючись дослідженням ґрунту, він звернув увагу на те, що, потрапляючи в землю разом із тілом померлої людини або тварини, хвороботворні бактерії зникають. Учений замислився над причиною цього явища. Можливо, мікроби просто не можуть існувати у ґрунті, але можливо й те, що у грунті живуть якісь мікроорганізми, здатні вбивати "шкідників"? Якщо останнє припущення правильне, то чи не можна його використати на благо людства?
У 1932 р. Американська національна асоціація боротьби з туберкульозом звернулася до вченого з проханням вивчити процес руйнування палички туберкульозу у ґрунті. Ваксман вирішив використати свої дослідження з мікробіології грунту для лікування хвороб людини. Він постійно ставив перед собою запитання: чому хвороботворні мікроби, так чи інакше – в людських або тваринних екскрементах або в тілах померлих – потрапляють у грунт, швидко там зникають? Вони не можуть жити в грунті або ж їх знищують інші мікроби? Якщо такі мікроорганізми існують, чи не можна отримати з них речовини, які чинили б таку ж згубну дію на «шкідливі» мікроби, але вже не в грунті, а в організмі тварини і людини?
У 1939 році у своїй лабораторії він зібрав штат з трьох студентів-випускників, асистента і трьох дослідників. Одержимі ідеєю ентузіасти під керівництвом Ваксмана розробили стратегічний план майбутньої роботи: внести в грунт хвороботворні бактерії, виділити з грунту мікроби, ефективні проти цих бактерій, розмножити такі мікроби в лабораторії, виділити з них хімічні речовини, що пригнічують хвороботворні бактерії і, нарешті, впливати цими речовинами на бактерії, що упровадилися в тіло тварини і людини.
Перша речовина, яка вбивала шкідливі мікроорганізми, але була надзвичайно токсичною, одержала назву актиноміцин. Через два роки вчені відкрили стрептотрицин – високоефективний антибіотик проти збудника туберкульозу. І ось, нарешті, настав день, що визначив шлях до перемоги над численними хворобами, які донедавна вважали невиліковними. 23 серпня 1943 році було виділено стрептоміцин, спроможний подолати чуму, туляремію, бруцельоз. Але найголовнішим було те, що стрептоміцин міг зарадити й у випадку туберкульозу.
На початку 1944 року в лабораторії Ваксмана були проведені перші тести, які виразно показали, що стрептоміцин активний проти туберкульозних бактерій в пробірці. Незабаром в клініці Майо, з якою співпрацював Ваксман, встановили, що новий засіб ефективно діє і в організмі морських свинок, заражених туберкульозом. Через декілька місяців клінічні випробування на хворих людях підтвердили здатність стрептоміцину успішно боротися з хворобою в людському організмі. Поява ліків проти туберкульозу викликала загальне тріумфування. Правда, у деяких пацієнтів виявилися побічні ефекти, викликані стрептоміцином, зокрема, порушення слуху та вестибулярного апарату, але, на щастя, таких людей було небагато.
... У 1946 році Ваксман був свідком того, як Ніночка, маленька дівчинка років дев'яти, дочка знаменитого математика, на 83-й день її перебування в московській дитячої лікарні сиділа в ліжку і снідала. Вона повинна була померти дев'ять тижнів тому від смертельної хвороби - туберкульозного менінгіту, який не втрачав жодної своєї жертви. Лікарі і сестри, які оточували Ніночку, дивилися на неї з благоговінням. Це дійсно було дивом, якого ніхто з них не бачив раніше: з чотирьохсот дітей, щорічно надходили в лікарню з такою хворобою, ніхто не виживав. А Ніночка, відставивши сніданок, на радість батька і подив оточуючих, прочитала по-англійськи вірш, який вона вивчила в честь візиту Ваксмана.
Потім винайшли інші препарати, які Ваксман іще в 1941 році запропонував об’єднати під загальною назвою "антибіотики". Серед них був і відкритий у 1948 році неоміцин – ефективний засіб для профілактики інфекцій під час операцій на кишечнику та лікування інфекцій шкіри. На кошти, одержані від патентування стрептоміцину й неоміцину, в 1949 р. Ваксман заснував при Раджерському університеті Інститут мікробіології, директором якого він став.
А вже у 1952-му ім’я Зельмана Ваксмана, уродженця Вінниччини, стало відоме всьому світові: його було нагороджено Нобелівською премією в галузі фізіології та медицини "за відкриття стрептоміцину — першого антибіотика, ефективного при лікуванні туберкульозу". На церемонії було оголошено, що стрептоміцин вже врятував тисячі життів. Ваксмана вітали як «одного з найбільших благодійників людства».
У 1958 р. вчений пішов на пенсію з університету в Рутгерсі, але він і тоді не полишав активної діяльності: продовжував дослідження, писав книжки, читав лекції, займався доброчинною діяльністю. На свої кошти він заснував Фонд мікробіології, головною метою якого було фінансове підтримання розробок і публікацій у цій галузі. Крім того, разом із дружиною він установив стипендію для студентів — іммігрантів та іммігрантських дітей.
Здобутки вченого були гідно оцінені сучасниками: у 1950 р. Ваксман став кавалером ордена Почесного Легіону. Йому були присуджені почесні докторські ступені університетів Льєжа і Рутгерса, він був членом Національної академії наук, Національного дослідницького товариства, Товариства американських бактеріологів, Американського наукового ґрунтознавчого товариства, Американського хімічного товариства, Товариства експериментальної біології та медицини.
Помер видатний американський мікробіолог, виходець з України 16 серпня 1973 р. в Хайєнісі (Массачусетс), у віці 85 років. Син Зельмана Ваксмана Байрон продовжив справу батька — він став професором біології і директором інституту мікробіології.
05.05.2020
