З тринадцяти учасників Другої світової війни, які проживають сьогодні в Мурованокуриловецькому районі, Микола Якович Сулима чи не найстарший – йому йде дев’яносто шостий рік. Попри ваду із слухом, він ще чіпко стоїть на ногах під вітрами часу і майже все пам’ятає із свого далекого фронтового минулого.
Про те, як воював мінометник моторизованого батальйону автоматників 44-ої танкової Бердичівської Червонопрапорної ордена Богдана Хмельницького бригади Микола Сулима, свідчать його бойові нагороди – ордени Червоної Зірки, Слави ІІІ ступеня і медаль «За відвагу». Він єдиний з кількох десятків односельчан, які повернулися з війни, удостоєний за мужність і звитягу таких високих відзнак солдатської доблесті. І це, зважте, за рік військової служби…
– Мені не було й двадцяти, як мобілізували на фронт, – згадує ветеран. – Якраз на Благовіщення у Копайгородському райвійськкоматі зібрали групу молодих хлопців і пішим ходом відправили нас у Жмеринку на залізничну станцію. Через місяць призвали і мого тата, якому тоді вже було сорок чотири. Ми з ним на фронті не зустрічалися, але Бог змилувався, і вже вдома після перемоги обійнялися. Ще йшла війна, а його комісували через важке поранення руки, мені ж випало добивати фашистів у Берліні. Щоправда, автографа на рейхстазі не залишив, бо 26 квітня, під час чергової атаки, ворожа куля прошила мене наскрізь, зачепивши легені…
Стікаючого кров’ю бійця підібрали санітари. З таким пораненням на передовій не лікували, тому військовий хірург розпорядився відправити його в тиловий госпіталь, що знаходився на звільненій польській території.
– Як сьогодні пам’ятаю, привезли мене на аеродром, а там повно таких скалічених, як я, вантажили в літак у порядку черги. Коли вона дійшла до мене, пілот крикнув: «А ну, вставай, тут тобі не казарма, у мене лежачих місць нема!». А я не те, що слова не вимовлю, дихати не можу. Ледь на пальцях пояснив, що пробиті нутрощі… Довелося ще півдня чекати наступного рейсу. Після шести місяців мене списали і відправили доліковуватися вдома.
А які тоді були в батьків статки? Голод, розруха, одна лишень корова рятувала сім’ю. Трохи оклигавши після поранення, знову попросився у військкоматі в армію, де зважили, мабуть, на мої нагороди і довго не тягнули з відправкою. Отак я опинився в піхотному полку, що дислокувався в Калінінградській області. Пройшов тримісячні прискорені курси і зайняв посаду помкомвзводу.
Служба йшла нормально, та ностальгія за рідними точила душу, я ж у батьків був одинаком. Витерпів тільки два роки і написав рапорт на звільнення. У селі, звісно, ніхто не чекав мене, окрім тата з мамою. Пішов на роботу в колгосп, потім голова призначив завклубом, а згодом відпустив на навчання у Вінницькій фельдшерсько-акушерській школі. Отримав призначення в рідні Степанки, куди прийшла працювати акушеркою моя майбутня дружина Ніна. Ми з нею в парі вже шістдесят п’ять років.
12.05.2020
