Неподалік нової хати, яку збудували на родинному обійсті Афанасій та Клавдія Балинські в селі Бортники Тульчинського району, росте стара крислата яблуня. Ніхто точно не знає її сорту і віку, але господиня стверджує, що це пам’ять про батька, загиблого на фронті. «Микола посадив деревце якоїсь весни в час окупації», – так казала її мама Надія, яка пережила свого чоловіка на шістдесят чотири роки.
– Щось у цьому є природно-символічне, бо яблуня завжди у нас доглянута і щоліта вдячно обдаровує білими великими й дуже смачними солодкими плодами, – розповідає Клавдія Миколаївна. – Цвіте вона й зараз, як і того далекого вже травня 1985 року, коли я взяла в торбинку жменьку землі з-під неї і поїхала в румунське місто Залеу поклонитися могилі тата…
То була надзвичайно щемлива зустріч дорослої доньки і вічно двадцятисемирічного батька. Клаві виповнилося шість тижнів від роду, як в березні сорок четвертого після визволення Миколу Олійника мобілізували в діючу армію. Можна лишень уявити гірко-пекучий момент його розставання з рідними людьми. Туга рвала душу перед незвіданим майбутнім. Єдине, мабуть, мав сподівання червонофлотець Олійник, що й цього разу доля буде прихильною до нього, і він вискочить з пекла живим…
До початку війни уродженець села Курячі Лози Кривоозерського району Одеської області Микола Олійник служив на бойовому кораблі в Одесі. А у вересневих боях сорок першого в Криму потрапив у таку людську м’ясорубку, що у вихідних даних стройової частини відділу ОРСУ ЧФ (абревіатура невідома) за підписом капітана другого рангу Давидова було зазначено, «червонофлотець, стрілок Олійник Микола Харитонович вбитий під селом Н.Федорівка 16.09 1941р. Похований у Н. Федорівці». Про це, звичайно, сам Микола тоді не відав, але ж на зло всім смертям він якимось чином перехитрив ворожу кулю. Та війна – не ярмарок, там не сторгуєшся…
Цей факт з фронтової біографії батька став відомим Клавдії Миколаївні завдяки інформації, розміщеній на сайті об’єднаної електронної бази загиблих воїнів через сім з лишнім десятків років. Як часто трапляється, вона стикнулася з помилкою, допущеною під час заповнення облікових документів тієї пори.
– Всі післявоєнні роки моя мама, яка відійшла у вічність у дев’яносторічному віці, не знала про першу «загибель» тата, бо на окуповану територію тоді похоронок не присилали, а він не розказував. От другу, до болю справжню, отримала в липні сорок п’ятого, коли поверталися додому фронтовики. Як у тій пісні співається – половина села раділа-веселилася, а вона навзрид вмивалася слізьми – вдова у двадцять два і маленька дитина на руках… Таке і в страшному сні не присниться. Попри все – моя мама вистояла, не впала на коліна перед немилосердною долею. Той маленький клаптик пожовклого паперу ще й досі зберігається в моєму домашньому архіві, як і три листи-трикутники. Похоронка на батька зробила нас з мамою «членами сім’ї загиблого» фронтовика. У 1993 році цей статус з мене зняли, мотивуючи тим, що якби я не вийшла заміж і не народила дітей, то на старості років могла б хоч піти без черги до лікаря. Саме так пояснили в соціальній службі. Один тільки Бог знає, як мені жилося напівсиротою… Я хлебнула того щастя по саму зав’язку, навіть діда Йосипа до десяти років називала татом…
Батьки Клавдії випадково познайомилися в Одесі. У передвоєнний рік Надя разом двома сільськими подругами поїхала в портове місто шукати роботу. Знайшла її на швейній фабриці, а для житла винаймала ліжко-місце в родички тітки Поліни, у якої в цей час теж проживав квартирант Іван Дзюбак з тих самих Курячих Лоз, що й Микола. У вільний від служби час він приходив до земляка і запримітив там чорняву красуню з двома тугими косами-перевеслами. Моряк був старшим на п’ять років, і це, мабуть, ще більше єднало їхню дружбу, яка переросла в палке кохання.
За два тижні до початку героїчної оборони Одеси, в серпні сорок першого, Микола замовив слово за Надю перед директором фабрики, аби той не перечив її звільненню, мовляв, у неї старі батьки і про них треба піклуватися. Надя ще встигла вийти з міста і разом з попутними біженцями добратися до рідного села Миколи. З близької його рідні там уже нікого не застала – мати померла, а восьмеро її синів пішли на фронт. Намотавши ногами двісті кілометрів в один бік, вона того ж дня, як прийшла в Курячі Лози, розвернулася і вирушила на Поділля. Крок за кроком залишалися позаду Улянівка, Гайворон, Бершадь, Тростянець, Брацлав — і ось милі серцю Бортники. З останніх сил добралася до батьківської хати і впала на призьбу від втоми. Казала потім Клаві, що три дні відпоювала її мама різними помічними травами…
Після «загибелі» під Н. Федорівкою добився в листопаді сорок першого року Микола Олійник до Надії в Бортники. Вона, звісно, не чекала коханого і нічого не знала про його фронтові перипетії. Перед новим роком вони повінчалися в церкві, яку окупаційна румунська влада дозволила селянам відкрити в старому приміщенні школи. Сьомого лютого сорок четвертого у них народилася дівчинка, а вже двадцять третього березня Микола пішов у вічність. У листах з фронту дуже побивався за донечкою і зрадів, коли дружина повідомила, що Клаву похрестили, а за кумів вона взяла добре знайомих йому людей Дмитра Дячишина і Юстину Марущак.
З кожним днем війна котилася все далі на захід. До перемоги залишалося майже стільки, як вже прослужив Микола Олійник у складі 4-ої гвардійської Овруцької Червонопрапорної орденів Богдана Хмельницького та Суворова парашутно-десантній дивізії. В одному з листів до дружини військова цензура випадково чи зумисне пропустила його «таємницю» – «я вже вчу солдатів того, що мене навчили…».
От саме під час таких занять він і загинув. Про це розповів згодом Надії односельчанин Григорій Дячишин, який бачив його хвилин за двадцять до смерті. П’ять бійців під командуванням Миколи відпрацьовували тактику знешкодження ворожих вартових. Після кількох годин занять він дав команду на перепочинок. «Я відкликав земляка для якоїсь розмови, а коли закінчили, він повернувся до підлеглих. У цей момент налетів ворожий літак, і бомба розірвалася у них прямо під ногами…».
Як сказано в довідці Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, надісланій Клавдії Миколаївні, її батько «Олійник Микола Харитонович, 1917 р. н. загинув 17 жовтня 1944 року, похований в братській могилі без вказування прізвища на кладовищі в Залеу, повіт Селаж, Румунія».
– За цією адресою і поїхала я в сусідню державу. Окрім землі з-під яблуні, взяла із собою спечений коровай, вишитий рушник, цигарки і дві пляшки магазинної горілки. Цими гостинцями пригощала людей, які дбайливо доглядають за солдатською могилою. Мене вразив сам вигляд обеліску. До того часу він простояв уже багато років, але був наче вчора встановлений – ніде ні тріщинки, ані відбитої штукатурки. Мене запитували румунські друзі: «Ваш тато – Герой?», а я відповідала «Ні, він солдат…».
Цього року дочка солдата теж збиралася в поїздку до Румунії, але світова пандемія короновірусу перекреслила її плани. Тепер не знає жінка, чи вистачить у неї здоров’я й енергії колись знову повторити задумане.
Клавдія Миколаївна Балинська добре знана в бібліотечній системі області. 58 років вона беззмінно завідує сільською книгозбірнею в Бортниках. Один лише стаж роботи говорить про її старання й сумлінність на благородній ниві її величності книги.
12.05.2020
