CТАТТI
20.05.2020
Розвиток музейної справи Поділля 1860-х – 1924 років
Неабиякого значення тут набуває історичний досвід. На жаль, сучасні вітчизняні вчені Р.В. Маньковська, М.І. Ткаченко, О.І. Крук,І.А. Карсимздебільшого намагаються висвітлити загальний розвиток музейництва в Україні певних хронологічних періодів, обминаючи регіональні особливості цього процесу.
Деякі аспекти музейного руху на Поділлі, а саме організація окремих музеїв, їх краєзнавча діяльність, використання музейних експозицій і предметів у навчальній та виховній роботі з підростаючим поколінням постійно були у центрі уваги дослідників. Особливих зусиль щодо висвітлення історії музейної справи Поділля доклали працівники самих музеїв. Так, кам'янчани провели наукову конференцію "Музей і Поділля" (1990), присвячену 100-річчю заснування Кам'янець-Подільського історичного музею-заповідника, випускають друком інформаційний бюлетень "Музейний вісник", вінничани - наукові збірники "Історія музею в документах і спогадах" (1998), "Подільська старовина" (1998, 2003). На сторінках цих видань розкриваються певні здобутки музейного будівництва в регіоні, формування окремих колекцій музеїв, характеризується їх зміст. Чимало вивчено С.Е. Баженовою, Г.М. Дзюбою, Н.К. Козловою, В.П. Соловей, Г.М. Хотюн, Л.П. Станіславською, Л.Р. Кароєвою, Л.Д. Ерліх, М.В. Потупчиком, Т.Р. Соломоновою, Є.М. Косаківською.
Разом з тим досі не йшлося про поетапне формування системи музеїв Поділля, що заважає всебічному та ґрунтовному аналізу її сучасного стану на території і Вінницької, і Хмельницької областей. Завдання цієї статті полягає в описі розвитку музейництва Подільської губернії від 1860-х років, часу появи першого музею в регіоні, й до 1924 року, коли відбулася перша масштабна реорганізація музейної мережі регіону, тобто закінчився процес вільного (хаотичного) розвитку.
Впродовж XVIII - XIX ст. в маєтках заможної польської шляхти (Потоцьких, Собанських, Ярошинських, Якубовських, Орловських та ін.), а згодом і російського дворянства (Гейденів, Львових, Моркових, Строганових-Щербатових та ін.) активно накопичувалися родинні збірки живопису, меблів, порцеляни, зброї, книг та документів. Серед відомих колекціонерів Поділля, які не мали великих статків і збирали колекції особисто, можна назвати М.Грейма, Й.Ролле, К.Підвисоцького, К.Пуласького. Питання збереження історико-культурної спадщини і створення музею як закладу відкритого широкій публіці вже у середині ХІХ ст. постало на часі. Перша знайдена нами згадка про формування на Поділлі музейних колекцій відноситься до 1860-х років. Товариство подільських лікарів, створене у 1859 році, формувало власну бібліотеку і медико-краєзнавчий музей. До 1865 року було зібрано 5040 оригінальних предметів, що розподілялися по 11 відділам. Поряд з відділами, що мали фаховий характер, були й геологічний, палеонтологічний, зоологічний, ботанічний, археологічний, нумізматичний, а також стародруків та старожитностей. Музей був відомий і тим, що в його технічному відділі експонувалася діюча електрична машина. Але після поразки польського повстання 1863 року товариство було закрито, а його колекції було передано попечителю Київського учбового округу для передачі університету св.Володимира.
Впродовж другої половини ХІХ ст. визріли умови для заснування місцевого історичного музею, про що свідчили зростаючий інтерес до минулого краю, розвиток історичних досліджень, а також діяльність Подільського єпархіального історико-статистичного комітету, заснованого 1865 року.
Завідувач справами комітету М.І. Яворівський 29 жовтня 1889 року запропонував заснувати церковне Давньосховище - музей старожитностей у Кам'янці-Подільському. Цю думку підтримав протоієрей Казанського православного кафедрального собору М.З. Доронович, який порадив виділити в соборі дві кімнати для влаштування архіву, бібліотеки і музею. Було створено спеціальну комісію з організації Давньосховища. Засідання історико-статистичного комітету, на якому затвердили правила музею й обрали завідувачем В.С. Якубовича і секретарем Ю.Й. Сіцінського, відбулось 30 січня 1890 року.
Поява музею, на думку Ю.Сіцінського, була зумовлена потребою "в розробці місцевих архівних і археологічних матеріалів. В цьому питанні Поділля відстало від інших провінцій Росії. До 100-річчя возз'єднання Поділля з Росією необхідна розробка архівних матеріалів, потрібно описати забуті речі і будівлі, відтворити минуле життя наших предків".
Першим помешканням музею була галерея одного з соборів міста. Невеличка та неопалювана площа з дуже крутими сходами робила музей для відвідувачів неприступним. 1902 року музей отримав шість кімнат у домініканському костьолі, куди, через відсутність достатньої площі, було перенесено тільки частину експонатів. 1910 року, за наказом губернатора, приміщення музею було передано поліцейській школі. Владика розпорядився, щоб музей було перенесено до нового собору і розміщено: "...в його коморі без права використання ким би то ні було". На прохання О.З. Неселовського роз'яснити ситуацію владика відповів: "І навіщо потрібно було збирати різний мотлох, якщо немає для нього приміщення".
Зусиллями знавців краю наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. поширилось збирання історичних, археологічних, етнографічних і мистецьких пам'яток, стародруків та інших свідчень різних епох. Це дозволило незабаром працівникам Давньосховища опублікувати перші каталоги (2 т., 1904, 1909) укомплектованих колекцій. В 1909 році за описом фонди музею нараховували 7 684 предмети. Зрозуміло, що найбільшу колекцію (1 116 од. зб.) склали культові предмети: ікони, плащаниці, хоругви, антимінси, хрести, складні, ризи, церковно-богослужбовий посуд. Іншими значними збірками були 666 картин, 998 стародруків, 2 968 монет та бонів, а також 1 304 етнографічних предметів. Завідувачем музею впродовж 1890-1922 років був Ю.Сіцінський.
Згодом було започатковано музеї при Подільській губернській земській управі (Кам'янець-Подільський), на утримання якого щороку виділялося 2 100 руб., Подільському товаристві природодослідників і шанувальників природи (Кам'янець-Подільський, 1912) та Подільському товаристві сільського господарства і сільськогосподарської промисловості (Вінниця, 1915), шкільні музеї (наочних приладів) при навчальних закладах. У буремному 1917 році у Вінниці спробували створити Музей війни та революції. Діяли численні музеї, які за сучасною термінологією, слід називати стаціонарними виставками, наприклад "музей" виробів кустарних промислів при губернському і повітових земствах.
Співробітники цих музеїв успішно вирішували проблеми систематизації, класифікації і атрибуції надходжень, активно їх популяризували й робили доступними широкому колу науковців та аматорів. Комплектування було несистематичним, здійснювалося здебільшого за рахунок пожертвувань та обміну, тільки зрідка придбання окремих предметів. Основна увага музейників була зосереджена на предметах місцевого походження. Профіль комплектування закладів не визначався чітко, тому звичною була практика некритичного всеосяжного збирання. Наприклад, співробітники Музею Подільського товариства сільського господарства поставили собі за мету зібрати "...матеріали для самого широкого і різнобічного вивчення губернії у сільськогосподарському, природничо-історичному, демографічному, культурно-історичному, економічному та ін. відношеннях, фіксувати еволюцію тих чи інших культурних цінностей, набутих чи втрачених населенням на шляхах його розвитку". Хоча подібна ситуація виправдовувалася молодістю й слабкістю місцевого музейного руху, який тільки починав свій розвиток.
Створення універсального публічного музею у Вінниці почали обговорювати у місцевих органах самоврядування з 1916 року. Передбачалося, що музей належатиме Вінницькому повітовому земству, а безпосередньо опікуватись ним буде "Товариство ревнителів збереження культурно-історичних пам'яток Поділля". Серед його відділів планували художньо-промисловий, художній, археологічний, історичний, нумізматичний, етнографічний і бібліотеку. Спочатку діяльність закладу мала обмежитися збиранням колекцій та влаштуванням тематичних виставок і лекцій.
Статут створеного наступного року "Подільського товариства охорони культурно-історичних пам'яток" передбачав утворення "Подільського обласного художньо-промислового і наукового музею у Вінниці Подільської губернії", де зберігались би рухомі пам'ятки старовини та мистецтва. "Творити музей треба яко мога скоріше, бо теперки стілько гине нашої старовини, як ніколи ще цього не було," - вважали у 1918 році члени товариства, серед яких були такі знані на Поділлі особистості, як Ю.С. Александрович, О.К. Бабенко, М.І. Білінський, І.Е. Шипович, а також гласні міської Думи В.Е. Ващенко (голова товариства) та І.М. Шульга. Ініціатори прагнули "організувати поїздки по губернії переважно у ті місцевості, де у поміщиків були всім відомі бібліотеки, картинні галереї і другі усякі наукові збірки,... оглянути наші сільські церкви", де "теж багато усякої старовини, котра гине даром", і збирати етнографічні речі. Членами товариства було знайдено та отримано значні колекції різних місцевих установ, зокрема Подільського товариства сільського господарства і сільськогосподарської промисловості, Подільського губернського земства, приватні зібрання. Архівні документи з колекцій товариства, серед яких були матеріали XVII-XVIII ст., оцінювалися в 100 тис. крб.. Ініціативна група зверталася також до Міністерства народної освіти УНР по допомогу в отриманні спеціального приміщення для музею в Мурах, а також додаткових 100 тис. крб., адже близько 20 тис. крб. надали губернське та повітові земства, губернська кооперація, міське самоврядування. 1(14) травня 1918 року ухвалено постанову міської думи про надання музею потрібного приміщення. Але в умовах нестабільної політичної ситуації низка причин: порушення процедури прийняття рішення, його оскарження іншим претендентом (Вінницькою православною єпархією), відмова попередніх власників звільнити помешкання, відсутність коштів для ремонту, - завадила виконати ухвалу.
Знову до цього питання повернулися у січні 1919 року. Міністерство освіти Директорії УНР утворило комісію в складі професора Й.Пеленського, архітектора М.Мушинського, керівника архівно-музейного відділу Подільської губернської народної управи Ю.С. Александровича, а також представників від Міністерства внутрішніх справ, Подільського товариства охорони культурно-історичних пам'яток, Вінницької міської управи. 23 січня було прийнято нову легітимну постанову про передачу "Мурів" для музею, але джерело фінансування ремонту не визначено, тому приміщення так і не використали.
З приходом радянської влади ситуація змінилася. У квітні 1919 року почалась державна реєстрація культурних цінностей та націоналізація зібрань, що залишилися без власників. Для запобігання загибелі приватних, зокрема власних, збірок В.Ф. Коренєв і Г.В. Брілінг заклали так званий "Народний музей" у квартирі В.Коренєва у будинку К.Вілінського (тепер вул. Грушевського, 30). 1920 року з приходом до Вінниці польського війська колишні власники багатьох пам'яток, що знаходилися у музеї, вивезли своє майно, тому фондову колекцію потрібно було практично формувати спочатку.
Дехто зустрів появу цього музею дещо вороже через його "більшовицьке походження", навіть через національність його засновників. А активні члени Подільського товариства охорони культурно-історичних пам'яток на чолі з Ю.С. Александровичем продовжували боротьбу за створення академічного музею. Восени вони домоглися від Міської управи початку процесу передачі "Мурів" для їх музею та складання кошторису для ремонту. Навіть наприкінці літа - восени 1920 року Юрій Семенович очолюючи діючий вінницький музей прагнув отримати для нього цей статус. 9 червня наступного року він надіслав до УАН доповідну записку "про необхідність створення (і можливість) наукового музею академічного типу при УАН", що матиме краєзнавчий характер і складатиметься з чотирьох відділів: природно-історичного, демографічного, культурно-історичного та економічного. Основу його колекцій мали складати речі з розграбованих поміщицьких маєтків, "Народного музею", музею Подільської губернської народної управи, збірки, збереженої членами Подільського товариства охорони культурно-історичних пам'яток, наприклад матеріали з розкопок Немирова, здійснених В.Б. Антоновичем. Науковець розробив навіть проект "Статуту Вінницького музею Подільського краю Української Академії наук". Зауважимо, що паралельно він домігся подібного академічного статусу для збірки націоналізованих книг з колишніх приватних бібліотек Поділля, що отримала назву "Вінницька філія Всенародної бібліотеки України при Українській Академії наук".
У серпні 1921 року "Народний музей" переїхав у нове приміщення - у будинок К.Топчевського (тепер музична школа №1, вул. Архітектора Артинова, 21).
За 1922 рік музей відвідало 3 697 осіб. На початок 1923 року колекцію музею складали 884 предмети, серед яких картинна галерея - 208 од. зб., історико-археологічний і нумізматичний відділ - 366 од. зб., художньо-промисловий - 133 од. зб., етнографічний - 112 од. зб.
Штат складався з 4-5 осіб: завідувач, його помічник, експерт і службовці. Хоча серед фундаторів музею був Г.Брілінг, але відсутність спеціальної освіти, соціальне походження та попередня служба в судових органах Російської імперії завадили йому певний час навіть працювати в закладі. Впродовж 1921-1923 років очолював установу С.Слободянюк-Подолян, художник за фахом. Ініційоване губнаросвітою 3 червня 1923 року обстеження музею виявило незадовільний стан обліку музейних предметів, зокрема відсутність повного каталогу предметів, поверхові їх описи, коли не вказувалися навіть країна випуску, кількість і номінал монет, розмір картин, дерево, з якого виготовлено меблі. Г.Брілінг повернувся на роботу й у листопаді склав доповідну записку про стан музею, в якій, зокрема, йшлося про низький рівень колекцій музею, нестачу коштів для придбання предметів, відсутність зв'язку як з центральними, так і з місцевими музеями через неможливість відряджень, що заважало підвищувати кваліфікацію, збирати експонати. Він дорікав на брак уваги з боку влади до музейної справи в регіоні, нерозуміння її представниками цілей і завдань музейних закладів, намагання скоротити штати. Окремими пунктами було подано пропозиції щодо виправлення цих недоліків.
Майже з такими самими проблемами стикалися музейники Кам'янця-Подільського. Тут на початок 20-х років ХХ ст. працювали два музеї: історико-археологічний (реорганізований 1920 року з колишнього давньосховища, директор Ю.Сіцінський) та історико-природничий (колишній Музей Подільського товариства природослідників, директор Я.Регул). 1922 року їх навіть не включили до кошторису окрнаросвіти, що виявилося лише у травні, тому впродовж декількох місяців не було коштів на паливо, прилади, літературу, зарплатню працівникам. Але колекції поступово зростали, хоча переважно за рахунок безкоштовної передачі предметів з інших установ. У 1920 році в археологічний музей надійшло 18 експонатів, у 1921 - 180, 1922 - 294, 1923 - 320. 1923 року в музеї нараховувалося 8 695 предметів.
1921 року в природничому музеї працювало лише 4 особи, в археологічному - 5, але науково-дослідна робота ними здійснювалася. Було складено описи пам'яток старовини та мистецтва на Кам'янеччині, проводились екскурсії для збору етнографічного матеріалу, археологічні розкопки в Кам'янецькій фортеці, біля Карвасарської церкви, в селах Баговиця, Врублівці, Демшин, Привороття, Мар'янівка, Маків, Нігин. Природничий музей у 1923 році спробував співпрацювати із сільбудами округи, тому вже на наступний рік для них було заплановано підготувати 12 колекцій бур'янових, 17 колекцій шкідливих рослин округи. Організовувалися політико-просвітницькі виставки до Першотравня, Шевченківських днів, жовтневих роковин, а також художньо-мистецькі експозиції.
Разом з тим музеї весь час лихоманило: то їх об'єднували, то вирішували передати їм колекції інституту народної освіти, колишнього Кам'янець-Подільського державного українського університету, то скасовували це рішення, то намагалися вивезти археологічний музей до Вінниці, то звільняли з посади Ю.Сіцінського, то його знову запрошували, не могли визначитися з постійним приміщенням. Під загрозою було збереження цілісності фондової колекції, тому що руйнівні кампанії йшли одна за одною: то ідеологічні (наприклад, вилучали портрети всіх священиків), то конфіскаційні (збирали цінні речі з дорогоцінних металів). Так, для допомоги голодуючим спеціальна комісія на початку травня 1922 року перевірила музеї міста і 6 травня вилучила з них цінні експонати із срібла і золота та нумізматичну збірку (1 056 монет). Після скарги голові повітвиконкому і телеграми у Вінницю на адресу губкому КП(б)У було повернуто лише 1013 срібних монет і срібну гривну періоду Київської Русі. Золоті і срібні речі (посуд, підсвічники), монети після 1800 року випуску не віддали.
Отже, на Поділлі період 1917-1920 років пережили три музеї, решта припинила існування, але разом з тим почали формуватися нові музеї, переважно на периферії і на основі колишніх приватних колекцій. Так, Брацлавська повітова земська управа в жовтні 1918 року ухвалила рішення про відкриття "земського музею з відділами природничо-історичним, кустарним, сільськогосподарським, педагогічним", а надалі - й іншими. На початку листопада у Жванці було відкрито філію музею Подільської губернської земської управи.
Наприкінці 1920 року радянською владою передбачалося створення 12 музеїв у кожному з повітів губернії, але на 1 грудня 1921 року діяло 6 музеїв: Вінниця - Народний музей, Кам'янець-Подільський - історико-природничий та історико-археологічний, Брацлавський повіт - 1 (Брацлав), Гайсинський повіт - 2 (Гайсин, Краснопілка), Ольгопільський повіт - 2 (Ольгопіль, Бершадь).
Влітку 1920 року в Ольгопільському повіті збиранням і охороною "культурних цінностей, книжок, особливо з колишніх поміщицьких палаців, опікувався проф. Ярошевич". Наприкінці року формувалися музеї в Ольгополі (тепер Чечельницького р-ну) та Бершаді. В Бершадському музеї, заснованому І.Ч. Зборовським при науковому товаристві ім. проф. Б.Антоновича, фондова колекція у 1923 році містила 2 382 предмети, з яких 182 репрезентували художній відділ, 379 - історико-археологічний, 1 222 - етнографічний, 61 - промисловий, 540 - природничий. Завдяки особисто І.Зборовському, якого здавна цікавили побут і традиції народу, було зібрано значну етнографічну колекцію, а також мистецьку бібліотеку у 4 000 томів.
На Гайсинщині наприкінці 1920 року музей у с. Красносілці (тепер Бершадського р-ну) виник на основі родових колекцій Липківських. У Гайсині музей формувався у листопаді 1921 року з предметів, вивезених з с.Красносілки, та колекції колишнього директора цукрового заводу в с. Соболівці (тепер Теплицького р-ну) Ольшанського. Зібрання розмістили в двох кімнатах початкової школи, де розташовувалася ще й центральна бібліотека, що об'єднала давніші російську, польську та єврейську бібліотеки міста. Аварійний стан приміщення призвів до того, що впродовж 1922 року музей був відкритий 3-4 рази. Цього ж року він отримав назву "На вшанування 5-х роковин Жовтневої революції". У вересні 1923 року фондова колекція музею становила 408 предметів, з яких 359 складали художній відділ, 39 - історико-археологічний, 10 - природничий. Влітку цього року музей відвідало 412 осіб.
У Новоушицькому, Проскурівському, Могилів-Подільському повітах музеї не створювалися: місцеві уповноважені вважали, що вартих уваги предметів навколо немає. Про те, як чиновники розуміли справу, свідчить, наприклад, і думка керівників Гайсинської окрполітпросвіти, що в музеї "багато посуду без історичної цінності - це просто сервізи", тому потрібно їх продати. Крім згаданих музеїв, що підпорядковувалися губнарполітпросвіті, започатковувалися подібні заклади при інших відомствах.
У Вінниці при Центральному сільбудинку діяв створений губземуправлінням і спілкою "Робземліс" сільськогосподарський музей, що 1923 року був переведений до державної музейної мережі краю. Його фонд на 1 січня 1924 року складав 222 предмети. За визначенням самого ж директора П.Тагінця (?) він не був "академічним". Основним його завданням вважалися просвітницькі екскурсії та лекції на допомогу селянам, наприклад, про перехід до багатопілля, поліпшення тваринництва, продподаток, добрива.
У травні 1922 року на спільному засіданні губсоцвиху, губпрофосвіти, губнаросвіти було вирішено заснувати у Вінниці педагогічний музей на основі матеріалів, зібраних в дитячих будинках, трудшколах, профшколах. Його відкрили 5 вересня 1922 року на Подільській губернській конференції працівників народної освіти. Згодом йшлося про передачу експонатів до крайового музею, але той відмовився їх прийняти. Тоді доручили "товаришу Полташевському створити самостійний музей у приміщенні буд. Тихомирова" (тепер вул. Гоголя).
В с. Озаринцях (тепер Могилів-Подільського р-ну) зусиллями місцевого вчителя О.Кривіцького виник перший на Поділлі шкільний краєзнавчий музей, що згодом отримав всеукраїнське визнання.
Вже у 1921 році музейники Поділля дбали про збереження особистих речей видатних уродженців краю з метою створення у майбутньому меморіальних музеїв. Так, наприклад, вшановували пам'ять композитора М.Леонтовича, діяльність академіка Д.Заболотного.
Таким чином, наприкінці 1923 року музейна мережа Поділля складалася з 7 музеїв: 2 - у Вінниці (крайовий та сільськогосподарський), 2 - у Кам'янці-Подільському (історико-археологічний та історико-природничий), по 1 - у Гайсині, Бершаді, Брацлаві. Діяли такі відомчі музеї: Музей праці губпрофради, Музей революції Істпарту губкому КП(б)У, шкільний музей в с. Озаринцях. Організовувалися дитячий музей ім. Т.Шевченка у Вінниці, музей "комплексного характеру" при партійному клубі м.Проскурова.
Поступово зростала кількість відвідувачів, зокрема впродовж цього року в музеях губернії побувало 10 500 осіб, з яких 6 500 - у Вінниці.
Керівництво музейною мережею Поділля започаткувала Подільська губернська народна управа 1918 року. Профільний підвідділ очолював вже згаданий Ю.Александрович. За радянської влади музеї підпорядковувалися губнаросвіті у складі спочатку губкопису, а з літа 1922 року як політико-просвітницькі установи - губполітпросвіти. Як правило, керівники губ- та повітполітпросвіт мали обмежене уявлення про завдання і цілі музеїв, не розуміли їх значення. Про це свідчить, наприклад, те, що на засідання губполітпросвіти, що відбувалися двічі на місяць, інспектор виставково-музейно-екскурсійній секції С.Слободянюк-Подолян (директор губмузею) майже ніколи не запрошувався, а інспектори бібліотечної та клубної були майже завжди; що серед фінансових документів про діяльність політпросвітніх установ губернії відсутні довідки про будь-які відрядження музейних працівників, а критично недостатнє фінансування музеїв призводило до скорочення штатів, затримання зарплатні (наприклад, у 1922 році її не видавали понад 5 місяців. Хоча 1921 року було оголошено декрет Раднаркому УСРР "Про купівлю для державних музеїв у приватних осіб музейних коштовностей", нам не вдалося знайти відомостей про подібну практику на Поділлі - навпаки, архівні документи рясніють скаргами на відсутність коштів для придбання будь-яких предметів. 1923 року на виконання постанови Раднаркому УСРР "Про музейні коштовності" (1922) на Поділлі було створено комісію для вилучення і продажу музейних предметів, що не мають "наукового і художнього значення", щоб отримані кошти спрямувати нарешті для придбання потрібних експонатів.
Велике значення для розвитку музейної мережі краю досліджуваного періоду мала діяльність справжніх ентузіастів Ю.Сіцінського, Ю.Александровича, Г.Брілінга, І.Зборовського, з іменами яких тривалий час був пов'язаний музейний рух на Поділлі. Разом з тим характерною тодішньою рисою була майже повна відсутність спеціалістів. Наприклад, у Вінницькому музеї експертами працювали Б.Ландер, згодом Щигельський, які мали тільки середню освіту, а В.Єгерман, Г.Брілінг, Д.Грепачевський, за фахом юристи, виходили з власного досвіду колекціонування, а більшість практичних навичок набували безпосередньо під час роботи. В цілому профіль музеїв, крім кам'янецьких, був невизначений, що відбивалося навіть в назвах: їх розрізняла тільки географічна ознака. Переважали мистецькі, етнографічні, нумізматичні колекції, а от історичних предметів, як правило, бракувало.
1923 року місцева влада нарешті звернула належну увагу на музеї. Було розіслано по округах анкету з 14 питань про їх структуру, колекції, матеріальний стан, штат, наявність бібліотеки, відвідуваність, поповнення фондів.
Перше обстеження музеїв губернії визначило, що музеї "в хаосі". Серед проблем музейної справи було названо відсутність старих музеїв, брак достатніх площ, спеціалістів, коштів, навіть пристосованих приміщень, а також недостатній рівень і обсяг політпросвітроботи, зокрема лекцій і екскурсій. Найближчими завданнями вважали включення до місцевого бюджету найцінніших музеїв, збільшення уваги до екскурсійної роботи, особливо політпросвітньої, підготовку постанови про розкопки та охорону пам'яток культури, створення музею у будинку Пестеля (Тульчин) як видатній історико-революційній пам'ятці, організацію сільськогосподарських музеїв в кожній окрузі, закриття Гайсинського, Бершадського, Брацлавського музеїв і перевезення їх колекцій до Вінницького, відкриття ентомологічного та природничого відділів в губернському музеї, вилучення предметів музейного значення з установ, що не ведуть політпросвітроботи, куди вони потрапили випадково під час революційних подій. Окремим наказом губнаросвіти було заборонено видавати з музеїв будь-які речі без письмового дозволу її завідуючого, бо у попередні роки з губмузею, наприклад, було забрано перський килим, шафу, люстру, оксамитові штори.
У 1924 році пройшла значна реорганізація музейної мережі в губернії. Вперше держава цілеспрямовано втрутилася в музейний рух: пріоритетом стало концентрація установ, створення краєзнавчих музеїв. Значно змінився, зокрема, губернський музей: збільшилась кількість відвідувачів, з'явилися екскурсії з навколишніх сіл, створили нову експозицію. Влітку частково було перевезено колекції Гайсинського та Бершадського музеїв, тому фондові колекції музею зросли: відділ мистецтва - на 51 од. зб. (24 картини, 25 скульптур, 2 гравюри), етнографії - на 69 од. зб. (15 колекцій, 54 окремих предметів, всього 1 000 шт.), археології - на 23 од. зб. (7 колекцій, 16 окремих предметів), нумізматики - на 488 од. зб., паперових грошей - на 289 од. зб., зброї - на 45 од. зб. природи - на 16 од. зб. (колекції мінералів з Ольгопільщини, знахідки крейдової доби, 4 опудала та 7 окремих предметів), кераміки та скла - на 126 од. зб., меблів - на 12 од. зб., бронзи - на 4 од. зб., тобто загалом майже удвічі.
Отже, ми вважаємо, що 1924 року закінчився період первинного хаотичного становлення музейної мережі регіону, розпочато її реорганізацію, оптимізацію структури та змісту фондів, профілювання закладів, заплановано перехід до систематичного поповнення колекцій і розвитку музеїв. 1918-1924 роки як перші кроки та передумова значного музейного будівництва в регіоні були й часом рятування приватних колекцій рухомих пам'яток історії, культури та мистецтва, що масово гинули під час військових дій. Характерними ознаками цього періоду в розвитку музейної справи краю були створення державних органів управління нею; націоналізація існуючих закладів, а також культурних цінностей, на основі яких організовувалися нові музеї; створення нормативної бази; розробка перших планів її побудови (1921); перехід від локально-епізодичного керування до планового. Але цей процес супроводжувався поки що частковим обмеженням вільних громадських або особистих ініціатив, права приватного колекціонування, зростанням ідеологічного навантаження на діяльність музеїв.
Звертань: 4028
