Село Крикливець – одне із найдавніших сіл Крижопільщини. А раніше його звали Русо, адже в нім проживали русини.
Поселення виникло в районі, де нині розвалений тваринницький комплекс. Там було невеличке озеро, а поруч нього – 10 млинів-вітряків – це млини Засідателя Герасима, Вівсяного Івана, Незаркового Данила, Засідателя Петра, Гука Івана, Цвика Дмитра, Цвика Павла та ще чотирьох гарних господарів тих далеких років.
У Русо приїздили молоти зерно з навколишніх сіл майже всього Ольгопільського повіту, оскільки село розташовувалося біля торгового шляху Придністров’я – Бондурівка – Бершадь.
На північ від села, на двох пагорбах швидкоплинної річечки, що була притокою річки Дохни, знаходився ліс і захищав село від великих вітрів та холодів. Однак зими минулого тисячоліття були холодними і суворими – тож довелося русинам вирубувати густий ліс і селитися в яру, навколо притоки Дохни. Тут було тепліше, а русини на півночі свого села, на пагорбі, теж спорудили ще 6 млинів-вітряків, які були ще ближче до торгового шляху – це млини Вівсяного Михайла, Подоляна Григора, Шулика Якова, Верестуна Івана та інших.
Поруч з селом Русо, на цих же двох пагорбах, в західній частині було засновано село Волосо. Його заснували нащадки валахів – тобто молдован, але коли Байда Вишневецький на прохання Молдови звільнив її від турецького поневолення, молдовани повернулися у свій край, а русини почали селитися і на Волосо. Там теж було побудовано ще два вітряки братів Голиків.
Однак після жовтневого путчу у Пітері москалі із заздрістю дивились на українців, що вони гарні господарі і заможно живуть. Згодом з поваленням Української Народної Республіки почали забирати млини, а їхніх господарів відправляли до Сибіру і там убивали. Тож майже всі млинарі звідти не повернулися.
Отож і млини «гинули», їх ніхто не ремонтував, бо люди боялися, щоб не опинитись в мерзлоті Сибіру і пропасти.
У результаті таких репресій уціліли тільки два млини: на Русо – млин Подоляна Григора, а на Волосо – млин Голика Афанасія. Одна і їхніх власників у 30-их роках разом із сім’ями відправили до Сибіру – 71-річного Подоляна Григора в Пермську область, а Голика Афанасія – в одну із сибірських тюрем, де він відсидів 6 років, і коли повернувся, то діти його сприйняли, як чужого дядька. А менший син – то він народився вже після арешту.
Доля Подоляна Григора була ще трагічнішою. Його разом з Одаркою та 11-річною донькою Ганною вигнали із власного будинку, завезли на станцію Рудниця, посадили в товарний вагон.
Як багатьох репресованих людей з сусідніх районів повезли в Пермську область, вигнали з вагонів і сказали: «Ось тут вирізайте ліс і будуйте собі житло, додому ви вже не вернетесь…».
Це було в середині червня 1937 року. А коли настали осінні заморозки, Подолян застудився і швидко помер, а дружина після гіркої втрати чоловіка осліпла. Але серед репресованих знайшлися добрі люди, допомогли вдові коштами і посадили у пасажирський поїзд, щоб вона з донькою дістались до Москви, а звідти якось добралися до Крижополя.
Отож Одарка з малолітньою донькою дістались до Москви, а звідти, щоб доїхати до Крижополя, не було коштів. Удвох сіли на вокзалі і стали плакати. До них підійшов якийсь залізничник і став розпитувати, що сталося? Одарка розповіла про горе, і працівник залізниці сказав, що «тут є ваш земляк, і він скоро буде їхати в Одесу і в товарняку довезе вас до Вапнярки, а там якось доберетесь…».
Вінничанин виявився доброю і щирою людиною – пригостив бідолашних чаєм, дав по шматочку хліба та довіз їх до Вапнярки. Звідти Одарка з донькою пішки дісталися до Крикливця. Але тодішня місцева влада до їхнього житла їх не допустила, бо там створила пункт з прийому молока, а пізніше передала їхній будинок бригадиру колгоспу Осадчуку Пантелеймону. Тож довелося незрячій жінці скитатись по чужих хлівах і льохах. Та і не всі люди надавали їм прилисток, бо боялись тодішньої влади.
Аж через деякий час далекий родич вирішив забрати їх до себе. А хату їм повернули аж після проголошення Незалежності, після десятка судових засідань, хоча обласна комісія у справах реабілітованих майже одноголосно проголосувала за повернення житла доньці Подоляна.
Але млина їй не повернули, і в 70-тих роках його розвалив місцевий голова колгоспу, прийнявши особисте рішення, що «минуле треба розвалити». Хоча млин був міцним і міг би молоти зерно ще й досі.
З другим млином – на Волосо – таке ж було рішення, як і з Подоляновим, хоча тут ще мололи зерно і в 60-х роках минулого століття.
І ось нещодавно внук Голика Афанасія – Голик Сергій звернувся до архів СБУ, щоб дізнатися «на яких підставах арештували його діда і відібрали у нього млина?». Відповідь надійшла не швидко. Рішення по арешту Голика Афанасія прийняв тодішній НКВС, мотивуючи, що «він був проти закриття церкви на Волосо…». А друга стаття звинувачень – за «участь у армії Денікіна і разом з денікінцями участь у розстрілі «червоноармійців» під лісом, неподалік села…» Але Афанасію на час дій денікінців було лише 9 років! Ось за такою фабулою було винесено рішення на арешт і відправлення до Сибіру.
Такими трагічними є історії життя українських господарів-млинарів. Як і побудованих ними млинів. Як і всієї історії нашої України.
15.12.2025
