Головна бібліотека КЗ
|
Добігає кінця навчальний рік. Випускники ліцеїв готуються до тестування, молодші школярі – у солодкому передчутті літніх канікул, бо незважаючи на війну, канікули – найщасливіший час для дітей.
Напевно, немає такої людини, яка б не згадувала шкільних років, канікул, різних учнівських витівок?! Звісно, бо, кажучи словами Ліни Костенко:
Душа спішить в дитинство, як у вирій,
Бо їй на світі тепло тільки там…
Спливає травень, естафету підхоплює червень…
Пригадую червень 1975 року, коли ми закінчили Заболотненську восьмирічну школу…
Рання юність… Час надій і сподівань, мрій про майбутнє…
Із тих пір минуло п’ятдесят років… Навіть не віриться…
Низько вклоняюся із глибокою шаною вчителям, які були нам справжніми наставниками.
Перша вчителька Тетяна Митрофанівна Кравець… Людина з великої літери. Саме вона навчила нас читати, каліграфічно писати, рахувати – підготувала до п’ятого класу. Світла їй пам’ять…
Так, у п’ятому класі ми ніби потрапили в інший світ: збільшилася кількість навчальних предметів, які викладали різні вчителі: Олексій Кузьмич Антошко, Антоніна Петрівна Гоменюк, Надія Федорівна Кравець, Надія Сергіївна Горішна… Очолював школу у той час Микита Артемович Петровський, а його дружина Марія Іванівна викладала у нас німецьку мову…
Підростали, навчалися, займалися спортом, допомагали батькам у домашньому господарстві.
Класним керівником у нас був Олексій Кузьмич, урівноважений, інтелігентний, усебічно обдарований, справедливий. Читав алгебру, геометрію, креслення, керував шкільним духовим оркестром, учнівським хором, віртуозно грав на скрипці… Ніколи не забуду, як він навчив нас чумацької пісні «Над річкою бережком»…
Цю пісню хор виконував у три голоси…
Класний керівник навчав нас бути чесними, порядними, працьовитими, самостійними, наполегливими.
Цю науку ми взяли з собою у велике життя…
У перші роки свого вчителювання я написала вірша, якого присвятила Олексієві Кузьмичу (він тоді ще був живий). Хочу нагадати цю поезію для однокласників, земляків.
Лист учителю
Як ви нині, сивий мій учителю?
Спомином сягаю крізь роки,
Зошити старенькі перечитую –
В них є розчерк Вашої руки.
Лаконічний підпис, зауваження.
Приклади й задачки день при дні…
Ті мої школярські давні враження
Знову оживають у мені.
Ледь похмурий, стриманий, серйозний,
Наші душі ревно берегли.
Ви на скрипці грали віртуозно,
В алгебрі, як віртуоз були.
Вже в туманних днів шкільних причали –
Лиш не гаснуть споминів огні.
Ви до праці завжди нас привчали
І терпіти не могли брехні.
Як Ви нині, сивий мій учителю?
Пташкою вертаю крізь роки…
Скільки пережито й перечитано –
І лягають на папір рядки.
Я вам вдячна, сивий мій учителю!
Дякую всім учителям, які вкладали в нас частинку своїх сердець, огортали увагою т а любов’ю.
Нині мені наримувалися рядки, які присвячую всім учителям та однокласникам.
Теплий спомин
(Учителям, які нас навчали,
та випускникам Заболотненської
восьмирічної школи 1975 р. присвячую)
Однокласниці, однокласники,
Ось ми разом, немов колись…
Ніби вчора ще грали в «класики»,
На санчатах - із гірки вниз…
Мідна пісня шкільного дзвоника
Завжди кликала на урок,
Разом з лижними перегонами
Десь полинули до зірок…
Перша вчителька, добра, лагідна
І вимоглива водночас,
Рахувати навчила, грамоти
Несміливих, маленьких нас…
Ледь поскрипують пера «зірочка»:
У чорнилі і руки, й ніс,
Де омріяна та п’ятірочка,
Яку хочеться «позаріз»!
В класі п’ятому розгубилися -
Незнайомі всі вчителі!
Але слухали, то й навчилися
В кращій школі на всій землі!
Коли сніг замітав білесенько,
А мороз калюжі студив,
То щодня дядько Гриць ранесенько
В кожнім класі грубу палив.
Рукавиці сушили, грілися
Біля грубки серед зими,
І сварилися, і мирилися –
Все буває поміж дітьми…
Підростали, творили, мріяли,
Кожен марив про власну путь…
Нині сльози бринять під віями,
Бо минулого не вернуть…
Однокласники, однокласники,
Як ви грали у волейбол!
Кожен пас – то спортивна класика,
Полюбляли ще і футбол…
Доля всіх по світах розкидала,
Хтось за обрієм, в небесах…
Не старі ще ж, то, де це видано?!
І печаль, мов гірка роса…
Однокласники, однокласниці,
Хіба думалося колись,
Що прийде війна, мов пропасниця,
І труситиме лихом скрізь…
Живемо у сумних реаліях:
Час, неначе ріка, спішить,
Та донині ніжна конвалія
Квітне спомином у душі…
Не збулося щось, щось забулося :
П’ять десятків минуло літ…
-Ніби дзвоник? – мені причулося,
А роки - мов листочки з віт…
Однокласники, однокласники…
Насамкінець хочу звернутися до своїх однокласників, випускників 1975 року: хочеться побачитися, поспілкуватися, зробити світлину на спомин…
Заздалегідь про зустріч ми не домовлялися, бо зараз – не до свят. Проте спонтанна зустріч (за збігом обставин) може бути не гіршою.
Пам’ятаймо, що життя тендітне і нетривке, як цвіт яблуні, крихке і вразливе, як найтонша порцеляна.
Можливо, хтось приїде у Заболотне на Зелену неділю?
До омріяної зустрічі!
З повагою до всіх - Наталія Струтинська
15.12.2025
