Перші згадки про село припадають на 17 ст. Легенди по-різному трактують назву села: (до 1964 р. воно носило назву Крижопіль) від сполуки слів „кряж” – підвищення, та „опіль” – поле, інша, пов’язує назву села від кам’яного хреста, який стоїть край чумацького шляху, також і географічне розташування місцевості.
Землями Високого (Крижополя) володіла церква та шляхтич князь Святополк Четвертинський. В 1740 р. настоятелем села став Ян Шубович.
В середині 18 ст. побудовано храм преподобного Онуфрія, на зразок старовинної Миколаївської церкви. Крім храму відома в своїй окрузі була дзвіниця з 10 різними за розмірами дзвонами. Старожили розповідали, що святкові дзвони було чути в сусідні села району. Нажаль церкву та дзвіницю було зруйновано, залишились лиш фотографії святині.
В роки Великої Вітчизняної війни в височанських лісах перебували партизанські загони. В центрі села стоїть пам’ятник місцевій легенді, сільському старості А.М.Миринюку, який врятував односельчан від неминучого масового розстрілу фашистськими окупантами.
У травні 2001 року відкрито пам’ятник великому кобзареві Т.Г.Шевченку. Незабутні легенди села Високого про місцевість Бурлакова та урочище Кароліна записані від найстаріших жителів.
Село Високе розташоване на відстані 20 км від районного центру смт.Томашпіль. За матеріалами економічної оцінки земель, проведеної в 1988р., територія, на якій розташований населений пункт, відноситься до 6-го земельно оціночного району.
Село є адміністративно-територіальним центром Височанської сільської ради, за даними якої чисельність населення в ньому складає 809 осіб. В населеному пункті знаходиться 383 садиби.
Площа населеного пункту згідно до проекту складає 169,1 га. основною структурно-планувальною одиницею населеного пункту є квартали з одноповерховою забудовою садибного типу.
За функціональним призначенням територія села Високе поділяється на сельбищну та виробничу.
На сельбищній території розміщений громадський центр села. Село електрифіковане. Теплопостачання, газопостачання та каналізація відсутні.
Планово-картографічною основою села є план в масштабі 1:10000, складений у 1990 році Вінницьким філіалом інституту землеустрою під час проведення робіт по коректуванню планових матеріалів зйомок минулих років по КСП „Перемога” с. Високе.
Рельєф с. Високе, в основному, досить спокійний, лише в південній частині села балка врізається в земельний масив майже до центру села. До балки тяжіють схили незначної крутизни із середньо та сильно змитими грунтами.
Село розташоване більшою частиною на рівнині. Центральна дорога, яке з’єднує два райони – Томашпільський та Крижопільський, ділить село на дві частини: одна розташована на рівнині, друга лежить на ярах.
Води річної немає, проте на території села є три невеличкі за площею ставки.
Положення села, яке лежить на межі Томашпільського, Крижопільського та Тульчинського районів досить вигідне та багате на зони відпочинку, які розташовані на великій площі лісів, садів та відсутність болотистих територій, відкрита висока місцевість робить повітря чистим.
В структурі зайнятості з 600 чоловік дорослого населення розподілено в основному так: біля 200 чол. В сільському господарстві, біля 40 чол. В соціальній сфері, біля 120 чол. Робітники, різноробочі залізничники, до 50 чол. непрацюючих, 280 пенсіонерів.
В селі одна загальноосвітня школа на 190 учнів, в якій навчається 120 учнів 1-9 класів, працює 14 вчителів та 8 працівників обслуговуючого персоналу, дитячий садок „Сонечко”, в якому виховується 21 дитина, фельдшерсько-акушерський пункт, сільська бібліотека та клуб.
Село Високе отримало таку назву в 1964р., як одне з найвищих сіл Поділля. Причиною заміни назви села стала однакова назва села Крижопіль та районного центру селища Крижопіль.
До 1964 року село носило назву Крижопіль. Одна легенда виводить назву від словосполуки „кряж” – підвищення (вододіл басейнів рік Південний Буг та Дністра) та „опіль” піль – поле) за версією кандидата історичних наук, доцента кафедри словянських народів ВДПІ Ю.А.Зінько, або „опіль” – вільне (за версією, переказу односельчан. Друга – пов’язує виникнення цієї назви від кам’яного хреста, який стоїть біля великої Чумацької дороги. Як одна так і інша легенди мають під собою грунт.
Перша версія – безперечне географічне розташування, друга – ономастика (походження власних назв) місцевості, окремих територій та великий камінь на межі земель села Високе та Вербова.
Територія села, як і навколишніх сіл в межах Томашпільського, Крижопільського та Тульчинського районів, на жаль, мало або зовсім не досліджена археологами. Проте знахідки необпалених ромбовидних горщиків та ребристі миски, прикрашені наколами та гребінцевим штампом, свідчать про заселення села в період Трипільської культури, вказані керамічні вироби знаходяться в історичному кабінеті місцевої школи. Окремі знахідки римських монет (жителі Горохольський Володимир Миколайович, Ременяк Василь Степанович), спеціально виготовлені культові предмети з каменю (маленька статуетка жінки, в якої в руках колосся пшениці), підтверджують можливості найдавніших слідів життєдіяльності людини на території селі.
Поява села припадає очевидно, очевидно на ХVI ст. В період інтенсивного соляного шляху, торгівлі сукном, перегоном стад худоби, часів чумацького промислу, появи великої кількості міст, містечок, крупних сіл на Поділлі, торгівлі в них на ярмарках і базарах та постійних набігів татар (Кучманський шлях). Як відомо на обраних місцях перепочинук чумаки копали три криниці, а у випадку смерті, вбивства чумака, ставили хрест.
Три кринички, які були викопані скоріше в ті часи на „Циголяні”, а місцевість дістала назву „Трояни” та вже згаданий великий кам’яний хрест – місце великої кровопролитної битви, або дороговказу, очевидно стало початком появи перших будинків – слобод а невдовзі і села.
Друга версія, що теж підтверджується прізвищами Коваль, Ратушня, Яланський, Недбалю, Грама, і т.д., повідомляє про те, що поселення виникло з колишніх втікачів з числа селян, які втікали в малозаселені райони південних земель Вінниччини в 16 ст. Можливо навіть з сіл Тиманівки, Княжне сучасне Радянське Крижопільського району, де панщина на Брацлавщині становила 2-4 дні і селяни платили державні податки, густозаселена територія таких сіл припускає заселення і територій нашого села.
Як і по всій Брацлавщині в Крижополі крім землеробства, розвивались такі промисли, як бортництво, рибальство, тваринництво, значного розвитку набувають ремесла: ткацтво, ковальство, столярна справа, соломо - лозоплетіння, бондарство, кушнірство.
Історичних відомостей, фактів та документів, які б розповідали про період XVI-XVII століть нажаль в Дежархіві м.Вінниці не збереглось, відсутні вони й у переказах старожилів села. Проте в кінці села (по дорозі до Крижопільського району) до початку 90-х років ХХ століття було розташоване кладовище (до 1 га). На кам’яних хрестах записані роки народження та смерті в XVII ст. В кінці XVІI-XVIIІ століття село Крижопіль насичене різноманітними подіями, пов’язаними з розбудовою та становленням. Саме в цей період вже польським магнатам стало вигідно широко заводити великі фільварки.
У селі землями володіла церква, а також шляхтич, князь Андрій Святополк-Четвертинський, який пізніше в 1740 році презентував свої землі Яну Шубовичу, останній і став настоятелем с.Крижопіль.
Маєток Яна Шубовича поєднував чинші, де було властиве введення панщини, саме в цей період він, як і всі поміщики Поділля, відбирав селянські землі під фільваркову ріллю, збільшував панщину, що в свою чергу вело до розорення селянських господарств. Таким було саме господарство поміщика, яке невдовзі до середини XVIIІ століття, вже відоме як „фольварок Кароліно” (дослівно). На сьогодні, нажаль, будинків, приміщень та інвентарю з територій фільварку не збереглось, проте відомі місця де була масло бійня, цегельня, ткацький, кушнірський цехи, розвивалось столярне та ковальське ремесло.
Церковні землі розкидані були по всій території села, поміж поміщицьких, селянської общини, лісів, кордонів Вербови, Шарапанівки. Загальна кількість їх станом на 1820 рік становила 62 десятини (на ці землі є дозвіл князя Четвертинського від 1819 р. З них під обійстя – 2 десят., ріллі – 42 десят., сінокіс – 17 десят. Коли саме закладено церкву невідомо, проте в документах (книга „Проходи и церкви Подольской епархии”, випуск 9 Кам’янець – Подільський 1901 р.) є свідчення по те, що в 1740 р. помер священик Григорій Базидевич, в той час була вже церква. Саме вона в середині XVIII ст. Була переобладнана на храм в ім’я преподобного Онуфрія. В 1847 році храм був піднесений на кам’яний фундамент, добудований притвор та навколо садиби обмуровано мур для збереження нижньої частини храму від зсуву та вологи. В 1884 році храм знову був капітально реставрований, в всі споруди з всіма добудовами до них були побудовані на кошти поміщика Ярошинського в 1888 році.
Храм був чи не найкращим в окрузі, трьохкупольний в центрі села, (тепер це територія школи), на зразок старовинної Миколаївської церкви, побудованої в 1746 році в м.Вінниця. Збереглась одна невеличка фотографія від 11 березня 1935 року, яку дав директору Мотруку С.Б. колишній вчитель німецької мови та початкових класів Шпикуляк Микола Григорович.
Крім чудово збудованої церкви відома всім була ще й дзвіниця з чотирма куполами та десятьма різними за розмірами дзвонами та найбільшим дзвоном (не менше 60 пудів, більше 1 т.) на чотирьох стовпах. Старожили розповідали (Недбалюк Федора Романівна, Мотрук Пилип Самойлович), що коли дзвонили дзвони, то найбільшого було чути в М’ясківку (Городківку). На великі свята (Паску, Різдво Христове) дяк дозволяв дзвонити всім бажаючим прихожанам. Вся прислуга проживала на території церкви.
Найкращу пам’ять про себе в приході залишив священик Яків Двірницький (роки життя 1841-18840), за свідченням документів для селян був батьком, а вони йому дітьми, для яких він був і радником, і захисником від поміщика Ярошинського та його прислужників, які ображали людей: забирали землю, пасовиська, переселяли без згоди до інших своїх сіл (найбільше до Тиманівки).
Справжню революцією в житті та економіці населення села, як і всього Поділля, зробило будівництво залізниці Балта-Одеса та побудована в 1866 році гілка залізниці до Волочиська, яка з’єднала Поділля залізничною сіткою Західної Європи. Як під час будівництва залізниці, так і для її обслуговування в пізніші роки, окремі жителі села працювали на залізниці. Цей фактор-робота, зручні шляхи пересування і торгівлі напевно, відіграли чи не головну роль у збільшенні кількості жителів села, розширення його території. Якщо в селі Крижопіль за даними „Географічного словника” дорослих мешканців було 710 чоловік та 123 будинки, то за тими же даними „Проходи и церкви Подольской епархии”, 1901 р. жителів православних числиться 674 чоловіки та 708 жінок, в 1920 р. -1788 чол., в 1921 – 366 дворів.
Будівництво залізниці, промисловий переворот і можливість вільно розвивати селянам своє господарство стало поштовхом до збільшення не тільки населення, але й кількості дворів. Саме в цей період, з другої половини ХІХ століття розбудовується так звана „Причипилівка”, а історія забудови за переказами Франківської Варвари Йосипівни, 1905 року народження така: на місці, де зараз так звана „Причипилівака”, було поле. Коли молодь одружувалась, їй потрібно було мати постійне місце проживання. Тому громада виділяла їй частину землі, де вони потім будували свої будинки. Новостворені вулиці ніби причепились з часом до села. Тому місцевіть одержала таку назву.
Цікавою є назва вулиці села під назвою „Туркова”. На основі свідчень Прилипко Галини Андріївни, 1937 року народження, зібрав учень 7 класу Грабчак Федір. Це було ще за часів Кримської війни 1853-1855 рр. Молодий, красивий солдат-ополченець Кушнір закохався в юну туркеню. Кохання було палким, тому не залишив козак свою єдину і кохану, а привіз її в село. Але батьківщина її чоловіка була для туркені чужою, з неї посміхалися, цькували, прозиваючи „туркою”. Давно це було. Але з до цього часу вулицю, де живуть Кушнірі, (а той козак був їх прапрадід) називають Турковою.
В кінці ХІХ ст. встановлюється багато назв кутків села від самих жителів, їх великого дружнього роду, або справного і вмілого ведення господарства, тощо. Такими є на сьогодні назви: „Долина Кучер”, „Кокошкова гора”, „Сивакова гора”, „Бомбелова гора”. Селянська реформа 1861 року, наступне реформування та боротьба селян Поділля за землю залишило також слід в історії села.
В середині ХІХ ст. набувають загострення взаємовідносини чинщовиків (селян-орендарів) та землевласників (поміщиків), де останні постійно збільшували чиншрву плату, дробили наділи. Священник Дверницький і очолив захист селян „... никогда он не шел на «панскую ласку», во всякое время готов был дать отпор как помещику, так и служащим, обижавшим часто народ».
Виступ чинщовиків примусив царський уряд провести і чинщову реформу. „Положення” від 1886 року 9 червня селянам, що мали письмові підтвердження на чинщові, надавали право викупу землі. Серед таких були в селі селяни: Микита Андрійович Пастух, Захар Іванович Недбайлюк, Григорій Якович Лобода, Макар Федорович Запаренюк, Яким Миколайович Юрчук, Яків Романович Дудик, Уманський Михайло. Мирові наділи мали відповідні номери №№ 1624-1630 відсутній 1628, можливо далеко не всі чинщові наділи були здані селянам поміщиком Ярошинським. Тих селян, що письмових документів не зберегли, або їм їх не дали, мали залишити орендовані землі протягом 45-ти років. В результаті у досить скрутне становище попала значна частина населення. Збіднення примушувало селян залишати своє злиденне господарство і поповнювати ряди сільськогосподарських і промислових робітників, або давити згоду на кабальні умови оренди.
Перед революцією 1917 року поміщикові Ярошинському належало 930 десятин землі, 470 десятин належало селянам, які повністю володіли нею, або орендували за половину врожаю, третину чи відробітки. 40 селянських дворів були безземельними, вимушені були батракувати в поміщика, служити в економії, займатись ремеслом. У фільварку поміщика було 30 пар коней, 25 пар волів, сівалка. У батюшки було 2 пари коней, сівалка. У заможних селян було в цей період до 25 пар коней.
З сільськогосподарських культур вирощували жито, кукурудзу, пшеницю, овес, ячмінь, цукрові буряки, горох, чечевицю, соняшник, коноплю, квасолю. Промислових підприємств не було.
З розвитком індустріалізації на Поділлі з’являються нові заводи по переробці цукрової сировини. Цукроваріння стало твердинею кріпосницької промисловості. Поміщик Ярошинський, більш заможні селяни, яким стало вигідно вирощувати цукровий буряк, кіньми, волами вивозили його на станцію Княжево, а звідти залізницею на Капустянський цукровий завод. На початку ХХ століття цукровим буряком засівали до 20 десятин землі. В маєтку з’являється маслобійня, примітивне борошномельне устаткування.
Побут населення різнився. Житлові приміщення в селі можна поділити на три категорії: житлові кам’яні приміщення поміщика, житло двох, трьох, чотирьох квартир, які будував пан для працівників, які обслуговували його виробництво, житло бідняків.
Маєток поміщика Ярошинського знаходився на Короляні, будинки, які він будував – один двохквартирний на Троянах, два чотирьохквартирних тут, де зараз проживають сім’ї Маринчака Івана та Новоженюка Івана, один трикімнатний на Короляні.
Житло бідняків – це традиційна хата з солом’яного стріхою. Особливостю селянського життя був розпис стін всередині і зовні, різьблення по дереву. Основною їжею для селянина був чорний картопля, пшоняна каша. Посудом були, в основному, глиняні макітри, глечики, миски. Одяг був виготовлений з домотканого полотна. Чоловіки носили сорочки (чумачки) та шаровари, жінки – блузи – вишиванки, спідниці та запаски. Верхнім одягом для чоловіків і для жінок слугували білі свитки, кожухи, або опанчі. Взували взимку чоботи та валянки, влітку – постоли.
В селі 70-80 років ХІХ ст. Була відкрита священиком Яковом Дверницьким школа, коли була відкрита невідомо, але поскільки він жив до 1884 року, то можна вважати, що і відкрита вона була не пізніше 1884 року. З 26 травня 1889 року вона переведена з церковно – парафіяльної у Крижопільське однокласне початкове народне училище Міністерства Народної освіти. За звітом на утримання училища відпускалось від казни 226 руб. Та 462 руб. від общини. Учнів було 51 чоловік. Учитель Матей Прохорович Дзіяковський – народний вчитель з 8 квітня 1869 року, працює в училищі з
1 вересня 1893 року. Зарплата 335 руб. Законовчитель священик Каллиник Нестор Рудич в службі на посаді з 23 січня 1898 р. (зарплата 100 руб.). При училищі є 2320 кв. сажен землі під садом і городом. Співу навчає вчитель. Військова гімнастика не викладається. К.Н.Рудич працював одночасно й у Вапнярському двохкласному сільському залізничному училищі законовчителем. В 1898 році в селі була відкрита церковна школа грамоти для дівчаток.
Період історії села під час першої світової та громадянської війни на сьогодні вивчений недостатньо. Відомо лише, що власного лікаря , вчителя, агронома та людей які б мали спеціальну освіту станом на 1917-1920 рр. не було. Тому як правило, населення за медичною допомогою зверталося до бабок – знахарок. У селі лікувались травами, примочками, настоями, а в крайніх випадках звертались до волосного лікарня Княжівської, Тиманівської волості. Смертність населення була висока, особливо вмирали діти до 1-го року життя.
В роки першої світової війни з мирних жителів села на воєнну компанію царизм мобілізував більше двох десятків чоловік. Олексій Антонович Миронюк навіть потрапив у полон, де перебував біля п’яти років, вивчив німецьку мову. Воювали Коваль Платон Дмитрович, Михайлик Андрій та інш.
Маловідомою залишається історія села в період Української революції. В умовах безкомпромісної боротьби між силами царизму, Радянської Росії, інтервентів та представниками української держави, центром всіх подій залишилась Україна, важливим плацдармом було Поділля. Свідченням останнього є доповідь Ольгопільської організації Комуністичної партії (більшовиків) України про організацію опору більшовиків наступу військових загонів Тютюнника-Павленка в напрямку Крижопіль-Вапнярка. Більшовики розповідають про те, що був загублений важливий секретний документ – план „Реляція”. В цій розповіді йде мова про те, що в районі села Крижопіль армія Тютюнника з загоном поручика Марчука була розбита Г.Котовським, командувачем 2-го Бессарабського полку. Армія Тютюнника-Павлика мала прапор жовто-блакитний і чорний, на останньому було написано: „Україна або смерть”.
Учасником боротьби з інтервентами, білогвардійцями на боці більшовиків був житель нашого села Ковальчук Микола Захарович, який після встановлення Радянської влади на селі працював головою ревізійної комісії в селі. Позапартійний, в Червоній Армії був 3 роки, в керівництві села з 1922 року. Цим боротьба за утворення Української держави з більшовиками не завершується. Протягом майже всього 1920 р. – початку 1921 р. в лісах поблизу дислокувалися загони повстанців, саме вони і вбили комісара більшовиків, який разом з солдатами заготовляв ліс на матеріал для потягів. Другий Бессарабський полк в 1921 р. остаточно встановив в с.Крижопіль радянську владу. На основі архівних документів можна вважати, що на території села в 1919-1924 рр. діяв революційний комітет, головою якого був О.Білик, секретарем – А.Сторчак. На кожному з документів листування з головою Ямпільського уїзду, волосного Крижопільського ревкому, стоїть печать сільського старости.
З листування зрозуміло, що в 1919-1920 роки революційний комітет займався обліком територіального майна, земель, вів серйозну господарчу діяльність, дбав про вчасний обробіток посівів і збереження сільськогосподарських культур. Зміна влади в селі, як і у волості, по всьому Поділлі восени 1919 року заважала весняно-польовим роботам, засіяно було на 1920 рік лише до 38 десятин землі, тобто 1/6 всієї площі. В 1920-1921 рр. згідно відомості по Князівській волості в селі Крижопіль засіяно вже було всі землі. З них: пшениці – 10 д. – 1920 р., 110 д. - 1921 р.; овес – 120 д., ячмінь – 5 д., кукурудзи – 40 д., гречка – 10 д., просо – 10 д., горох – 10 д., чечевиця – 8 д., соняшник – 3 д., конопля – 2 д., квасоля – 2 д., трава – 0,5 д. В селі є маслобійня, яка належала Терентію Даниловичу Піхуну, але зіпсована, млин. В Крижополі працюють прославлені у волості два брати бочкарі – Яків Захарович та Артем Захарович Дудики.
Згідно написаній в 60-х роках ХХ ст. історії села Комітет незаможних селян (КНС) був створений у 1921 році і першим головою був Ткачук Данило.
Період становлення радянської влади, КНС, був складний, селянство неначе поділилося на три групи. Одні з них, маючи достатньо своєї землі і добавивши панської, намагались на ній розвивати своє господарство. Другі, які повірили в державотворчі процеси, як правило, бідняки та ті, які повірили в ідеологію більшовиків, утворювали колективи, втому числі КНС. Треті, більше середняки, вичікували подальшого розгортання подій. Але, як на Поділлі, так і в Крижополі відбувається так званий процес осереднення села, малоземелля при високій густоті населення стало великою перешкодою самостійному одноосібному господарюванню більшості.
Розруха військового часу, постійна зміна влади, низький рівень захищеності сільськогосподарських культур від хвороб та комах (до 25%), кількість реманенту (до 30%) та його примітивність (саморобна борона, плуг, мотига, коса, серп). Тяговою силою була так звана робоча худоба (воли, коні), крім того, що було недостатньо (40%), вона ще й була голодна. Таким було село в 1917-1925 рр. Неймовірно, але саме в ці роки і природа була не на стороні людей. За переказами Мотрука Пилипа Самойловича, 1914 року народження, у ці роки була сильна засуха. Два рази Кокошко копав Самойлу криницю, яка і до сьогодні дарує чисту джерельну воду та ніколи не висихає з того часу. А в 1925 році, коли була велика засуха, питна вода була лише на Миколаївці, Троянах, Миронаві, Короліно та у дворі Мотрука Самійла. Необхідно було не тільки самим пити, готувати їжу, але й поїти худобу... Транспорту і достатнього посуду для цього не було.
Головою села в 1922 році стає Ковальчук Микола Захарович (член КНС). Згідно Акту ревізійно-конструкторської комісії Крижопільського району від 1924 року, яка провела обстеження села Крижопіль, населення становило 1826 чоловік, з них 944 дорослого населення (виборці), з яких 3 чоловіки позбавлені голосу. Економічний розвиток села на рівні району був нижче середнього, за структурою зайнятості в основному сільськогосподарські працівники (хлібороби).
Сільська рада складалася в 1924 році з 11 чоловік, з яких членів КНС-11, жінок-3. Робота сільради була розділена на три секції: адміністративна - 4 чоловіки, економічна – 7 чоловік, культосвітня – 3. На селі була організована варта майна, худоби та будинків. Також діяли десяти хатки, їх в селі було в цей час 40. Обов’язки голови десяти хаток та її членів визначав голова сільської ради. Комісія визнала роботу сільради слабкою. Вказується на відсутність плановості та організованості, керівництво секціями, установами, кооперацією, школою зовсім відсутнє. Культосвітня робота слабка, вчителі участі не беруть. За тим же актом йде мова про колектив з 8 чоловік, що можна припустити, що це і є перша сільськогосподарська артіль „Червоний жовтень”, заснована в 1923 році. За даними історії села написаної в 60-ті роки ХХ ст. головою артілі був Савчук Михайло.
Аналізуючи сільськогосподарський устрій села можна вважати, що основою його в 1924 році був Комітет незаможних селян (далі КНС), членів якого на вересень 1924 року було 78 чоловік. Головою його був на цей час Дудик Йосип, позапартійний, в Червоній Армії не був, в радянських установах працює з 1921 року. Першим головою при заснуванні в 1921 році був Ткачук Данило. В перші роки існування землі було мало, тому, очевидно, і бідняки неохоче вступали на перших порах в КНС (всього 25% від їх кількості). Для членів КНС почала працювати хата-читальня де читається азбука комунізму. Засідання членів КНС проводяться лише по потребі, в період, коли якісь навчальні потреби. Середняки, в основному є осередком КНС, він знаходиться під його впливом (за даними акту 1924 року).
З лютого 1923 року в селі створено Споживче товариство з 61 чол. Селяни вигнали крамаря і на базі його товару, подальшого товарообміну (всього 200 крб.) організували кооперативний рух. За історією села 60-х років ХХ ст., першим головою товариства став Коваль Платон. Силами членів КНС, споживчого товариства було в 1923 році побудовано будинок лісника в обході №3 Тиманівського лісництва на умовах оренди землі та випасу худоби в лісі, здешевлення дров.
Перехід до НЕПу, заміни продрозверстки продподатком створило умови для піднесення в якісь мірі економіки краю, села. Зросли, зокрема площі цукрових буряків по селу. Селяни Крижополя виконали продподаток в 1923 році лише на 10%, по Держстраху - 99%. Підтримано і проведено компанію повітрофлоту „Мопр”. В селі працює одна школа, в ній – 2 вчителі, навчається 300 учнів (1923 р.) 155 з них діти КНС (50%). Взаємостосунки вчителів (особливо вчителя Борейко Тимофій) з КНС, сільрадою погане. Саме в цьому ж 1924 році в січні – березні місяці відбулися загальні збори КНС с.Крижопіль де заслуховулася доповідь юнака Школи Червоних старшин Замощено Фризана Ісаковича. В рішенні зборів читаємо, що в будинку нетрудового господарства фільварку „Короліно” працює для молоді театральний гурток. Населення села просить Тульчинський окрвиконком, а пізніше і Харківську школу Червоних старшин, де вчився Замощено Ф.І., про перенесення театрального будинку в центр села. Політика „українізації” відображена також в діловодстві.
Вся документація ведеться українською мовою. Процес ліквідації неписьменності в селі розпочався в листопаді 1927 року, на основі звіту „Про ліквідації неписьменності сіл Вапнярського району” від 1927 р. Викладання проходить українською мовою. Всіх, хто навчався було 45 чоловік. За складом можна поділити так: підлітки-26 учнів, молодь-17, дорослі-2 учні. З них чоловіків 14, жінок-31. Викладає Остапович Ларіон Якович, який працює другий рік в школі.
Політика партійного керівництва більшовиків по укріпненню своїх позицій та зростанню чисельності членів компартії мала також відображення в с.Крижопіль. В 1925 році з числа жителів села у комуністичну парторганізацію с.Вербова першими вступили Сторчак Опанас, Сторчак Яким, Дудик Василь.
Насильна колективізація, план ГОЕРЛО та перехід країни, Поділля, на індустріалізацію в 1925-1928 роках нічим не різнило наш населений пункт від інших. Безкарність проступків керівництва села, розкуркулення, переслідування, і арешти, утворення колективних господарств. В період з 1924 по 1928 роки населення села зменшилось майже на 100 чоловік. Причиною відпливу населення може бути і поява нових робочих місць на ст.Вапнярка, купівля чи будівництво там житла, навчання молоді в школах фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), будівництво заводів і фабрик по всій Україні та СРСР.
Значно зменшилась і кількість учнів школи. Якщо їх навчалось в 1923 р. -300, то в 1927 р. їх було лише 89. Як відомо офіційний курс та асигнування на освіту в цей період зросли не менше як в 7 разів, кількість дітей в 1927 р., які навчались у школах України, зросла на 35 %. Можна припустити, що в школі 1927 року навчання проходило для різновікових груп, коли одні проходили навчання, інші певний період працювали, тобто навчались не всі зразу. А їх облікували як всіх учнів, що вчаться. Можливо сідали за парту всі, хто не зміг навчатись в період громадянської війни. В 1927 році приміщень під школу було вже два.
Період політики колективізації, індустріалізації та їх наслідки, за масштабами геноциду, затьмарили та перекреслили всі позитивні починання на Україні. Загальною картиною цих результатів став цілковитий підрив розвитку сільського господарства, пряме вилучення його продукції, репресії та голодомор.
Основою господарського життя села були: сільськогосподарська артіль „Червоний Жовтень”, товариство по спільній обробці землі „Незаміжніх” супружній гурток (дослівно) „Весняна квітка”.
Артіль „Червоний Жовтень” розташована була на колишньому панському господарстві „Короліна”. Основою стали два чотирикімнатні будинки, магазин, панський погріб, корівник, кузня та майстерня. В 1935-1936 рр. побудований був ще й свинарник. Як уже згадувалось артіль виникла можливо 1923 року, а за свідченням опитаних старожилів першим головою артілі був дійсно Савчук Михайло. Мортук Пилип Самойлович, який у 1931-1932 рр. працював з Гуцуляком Порфирієм по заготівлі кормів, розповідав, що працювали важко і каторжно. Реманент старий і примітивний, часто псувався і ніякої техніки спочатку не було. З поля, яке скосили молотарками збирали урожай по 8-10 ц. з га. Буряки чистили жінки, всі роботи виконували вручну. Поле зачищали не раніше, як до січня-лютого місяця наступного року. Вся гичка буряка силосувалася, навіть солому не можна було взяти додому.
Харчування корів не можна було порівняти з сучасним кормовим раціоном. Їли лише солому, рідко сіно та гичку, зерна та дерті ніколи не давали. Тому корови не були ніколи ситими і відповідно молока давати багато не могли. Обслуговувала ферму одна доярка Волошенюк Параска Йосипівна. Кожен колгоспник працював за трудодень, який оплачувався в середньому до 30 коп., які зараховувались кожному колгоспнику на книжку в ощадкасі. Як правило селян заставляли „займати державі” у вигляді Державного позику. Селянський займ виконувався завжди на 100%.
Другою артіллю була „Весняна квітка”. Місцем її розташування була сучасна вулиця Заболотного та територія тракторного стану ПСП „Перемога”. Громада мала два дерев’яні будинки по чотири квартири, які колись належали поміщику Ярошинському. Господарчий двір був розкиданий на території 2 га., на якій розташовувались магазин на кам’яному фундаменті, конюшня, воловня, льодяник, майстерні.
Саме в період з 1924 по 1928 р. по всій Україні формуються комуністичні партії, комсомольські організації, йде масова „радянізація” на принципах більшовизму. Непомітно важливу роль сільської ради, як органу самоврядування, більшовицький режим перетворює на допоміжну владу комуністичного режиму.
Колективізація, за словами Іллі Гавриловича Шульги, автора книги „Голод на Поділлі” – Вінниця, 1993 р., на Україні зруйнувала традиційні форми і методи сільського господарювання, перетворила найславетнішого в світі хлібороба на жебрака, вщент розорила село, призвела до повного занепаду землеробства і тваринництва. Керівництво села, яке б мало допомогти хліборобові „купатися золотом хліба” розтоптало, залякало його, перетворило людей на рабів, прислужників бандитів. З 1928 року головою села стає Шевчук Матей Євменович.
Важливе місце в розвитку сільського виробництва на селі відіграють створені МТС (машинно-тракторна станція). В 1929 році така створюється у с.Вапнярка. Їх допомога, ентузіазм, який завжди не покидав селянина, створювали надію на кращі часи. За звітом у 1927 р. на селі збільшується також і власний реманент та тяглова сила. Робочих коней віком до 4-х років - 97, волів – 70, корів – 170, плугів – 63, боронів – 95 шт., молотарок – 3 шт., сівалок – 3 шт., косілок – 3 шт., соломорізок – 2 шт. економічний стан села, в порівнянні з дореволюційним, піднявся. Це стосується не тільки працівників артілі, КНС, але й індивідуальних господарств. Міцніють родинні господарства Грицинюків (Іван, Тарас, Пантелеймон, Давид), Паламарчука Криштофора, Бомбали Стратона, Запернюка Миколи Федоровича, Кайданюка Івана, Дереша Ларіона, Яланських, Гонти та інших. Багато селян (особливо середняків), спостерігаючи за успішним господарюванням окремих, намагаються вийти з колгоспів.
Коли виходили, їм не віддавали їхній реманент та худобу. За переказами Недбалюка Дмитра Романовича, Волошенюка Григорія Йосиповича наступ на „куркуля” в нашому селі тривав з середини 20-х років, але найбільше страждали індивідуальні власники в 1930-1931 рр. всі вказані заможні сім’ї в селі в 1932 році були вже „розкуркулені”. Наслідки були жахливі. Весь реманент, худоба були забрані, людей та їх сім’ї пустили по світу... Бомбела Стратон отруївся, коли в нього забрали коня і корову, залишив троє дівчаток-діток. Сім’я Гонти – одна з заможних сімей – забрали всю худобу (коней-2, корову, реманент). Ось як описує учениця 7-го класу Новоженюк Анна цю подію на основі свідчень старожилів села: „Часто від людей чую: іду за Гонту. Всі знають, що цей куток знаходиться в кінці села. Але більшість з них не замислюється, чому він так називається. Від старших людей я дізналась, що насправді Гонта – це прізвище однієї родини, що жила на цих землях на початку ХХ ст.
За своїми статками належали до заможних селян. Після революції їх розкуркулили. З того часу почалися їх поневіряння. Родина була велика, тому і приходилось сутужно, особливо в голод 1932-1933 рр. Саме в цей рік вони покинули свої землі, зникли з села. „Пішли в голод”, - так згадують старожили. З того часу їх ніхто не бачив, нічого про них не чув. А землі почали називати Гонтою”.
Боротьба за соціалізм поєднувалась з боротьбою за хліб, за колгоспи, проти видуманих ворогів, саботажників. В селі Крижопіль померло внаслідок голодомору 1932-1933 років більше 50 чоловік. „Пам’ятаю про сім’ю Кривенків. Їх було четверо. Батько Дмитро і мати Ксеня померли з голоду. Син Михайло навесні виліз на акацію, наївся цвіту і одразу помер. Залишилась сиротою молодша донька, шістнадцятилітня Олена”. Цей факт записала зі слів своєї бабусі, Ратушняк Віри Терентіївни, 1927 року народження внучка, учениця 10 класу в 2000 році Ратушняк Наталя.
“В той час, коли почався голодомор, я була восьмирічною дівчинкою”. Так розпочала свою розмову Гриценюк Анастасія Григорівна, 1922 року народження. „Коли у маленькому, під соломою будиночку тьмяно горіла свічка, на тахті лежав хворий батько, я голодна сиділа з матір’ю біля столу, плакали б, та сліз уже не було. Народ був по звірячому голодний. Земля стогнала від ганьби. Та не залишали думки про їжу. Ми їли, що бачили: лупину, лісний часник, одним словом, все підряд. Через деякий час, почали набрякати ноги, живіт. Я не могла уже перейти хати. Невдовзі помер батько. Зібрали трухляві дощки, збили докупи, положили батька, потім прикопали, щоб ворони не клювали, на цьому все, забули, на більше не було з чого покладатись. Незабаром померла мати. Зняли ворота, збили труну, прийшло декілька сусідів, зварили якусь бевку і куліш, попровадили матір на кладовище. Залишилась сиротою. В одинадцять років з серпом в руках пішла на поле. Босоніж ходила по колючій стерні. Жала, сапала, тай ще удома поралась. Сил не мала, та боролась з собою. На кладовище носили кожний день покійників: маленьких дітей та старих”.
В 1937-38 рр. забрали Яланського Юхтима Андрійовича, Антіна Сторчака та багато інших. Питання голодомору, репресій та геноциду проти українського народу не вивчене до кінця. Відкритим залишається воно і для села Крижопіль.
Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. для села Крижопіль розпочалась рівно через місяць після нападу на Радянський Союз німецько-фашистських загарбників. 22 червня, з її початком, відбулась мобілізація наших односельчан на війну. Трагічною вона була для родичів тих, хто ще не встиг 2понюхати пороху”, як близьким уже прийшли похоронки. Серед таких Бугай Іван, Гончарук Терентій, Кушнір Прокіп М., Михайлик Семен Т., та інші. До безглуздя вона трагічною була й у Смоляна Івана Антоновича, 1913 року народження. Був мобілізований 23 червня з села, а 23 липня в боях за село Крижопіль загинув. 22 липня 1941 року на підступах до ст.Вапнярка лежало село Крижопіль. За переказами найстаріших, село переходило три рази з рук в руки, а бої за Крижопіль тривали до 25 липня. На другий день, коли фашисти господарювали у селі, встановлювали окупаційні порядки, грабували, різали худобу, знущались над людьми – сталась трагедія. Спочатку для німців, а невдовзі і для жителів села. Було вбито двох німецьких офіцерів, які проїжджали через сел
27.04.2011
Незабутні легенди Високого
