CТАТТI

04.06.2012

Автор: Пастущак Л. А., Мельник Л. В.

У кожної людини виробляється певний світогляд, свій погляд на життя.

В його основі лежить пам’ять, тобто спогади про те, що було. Взявши щось за основу з минулої спадщини, відкинувши помилкове і хибне, ми гадаємо, як діятиме в майбутньому.

Нині у нашій самостійній, незалежній Україні проходить відродження минулого нашого народу, щоб нарешті знати, як казав Тарас Шевченко „Чия правда, чия кривда і чиї ми діти”.

Придністров’я – історичний край. Недарма наше місто Могилів-Подільський є одним із засновників ліги історичних міст України. Відомо, що „пропускним балам ”до цієї громадської організації стала цифра 300. Тобто, кандидат для вступу до неї повинен мати „віковий ценз ”- не менше трьохсот років. Могилів-Подільський теж має багатовікову історію і відомим воно стало саме в часи козаччини, хоча знали про нього і раніше.

Мало кому відомий той факт, що родовід великого російського письменника Миколи Гоголя має свої коріння в нашому краю. Як свідчать архівні матеріали, за часів Богдана Хмельницького і пізніше прадід М.В. Гоголя Остап(Євстафій) Гоголь очолював Могилівський полк, до складу якого входили Шаргород, Ямпіль, Вільшанка, Рашків.

Про це пише в журналі ”Огонек” (№3 за 1981 рік) біограф Гоголя Ігор Золотуський, про це докладно розповідає М.В.Попович у книзі „Микола Гоголь”, яка вийшла в 1989 році, про це можна знайти також матеріали у збірнику Вересаєва „Гоголь в житті”.

Прізвище Остапа Гоголя вперше згадується у зв’язку з битвою під Дрижи полем 1655 року. До складу полку тоді входило близько двадцяти тисяч левенців (так в народі називали тоді придністрянських козаків).

Під керівництвом гетьмана П.Дорошенка вони брали участь у багатьох знаменитих битвах, а в 1674 році Остап Гоголь приймає пропозицію короля Яна Собеського і бере участь у битві з турками під Віднем.

Про неї єпископ Шумлянський написав вірш, де закликав поляків йти у бій розом з козаками.
Нуте, ляхи, всі за мною,
Скочте щиро, з охотою.
Будуть турки утікати,
А ми будем їх рубати.

У цій битві була вщент розгромлена турецька армія. Козаки О.Гоголя разом з польськими військами врятували тоді Європу від турецького поневолення. Остапу Гоголю король подарував село Ольшанець, а в 1676 році призначив Остапа Гоголя гетьманом Правобережної України. Про це свідчать стаття В.Грабовського „Де могили українських гетьманів?” у журналі „Дзвін”, №11, за 1990 рік, а також шевченківський збірник, №5, „В сім’ї вольній, новій” за
1989 рік.

Варто згадати героїчну повість Миколи Гоголя „Тарас Бульба” де показано героїку боротьби українського народу з польськими, турецькими, татарськими та іншими загарбниками.

Коли польський воєвода Потоцький оточив козаків на березі Дністра, Тарас Бульба зайняв стару розвалену фортецю, що височіла на березі річки над самою кручею. Чотири дні билися козаки і вже вийшли б з оточення, якби в Тараса не випала люлька – вічна супутниця козака у поході і вдома. Почав шукати її в траві, аж тут схопили його вороги.

А далі, як відомо, прив’язали Тараса Бульбу до голого одинокого дерева, що росло на схилі. Та не про смерть думав Тарас, а з висоти дністрової кручі керував козаками.

Хоч повість „Тарас Бульба” не документальна, але у селі Наддністрянському Мурованокуриловецького району і нині вам покажуть найвищу скелю, звідки півень піє на три області – вінницьку, хмельницьку, чернівецьку, та ще й Молдову. Саме тут, кажуть, було спалено козацького ватажка.

Помер Остап Гоголь 5 січня 1679 року і був похований у Межигірському монастирі. Перед смертю він подарував цій обителі коштовне Євангеліє, надруковане у Львові. Від нього і дійшли до Н.В.Гоголя розповіді про битву над Дністром.

У народній уяві люлька тісно пов’язана з образом козака. Палити тютюн першими в Україні почали саме козаки. Мабуть, тому в народних піснях і прислів’ях, на картинах де був зображений козак Мамай, люлька і козак нероздільні. Як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішніми якостями запорізькі козаки загалом були характерними типами свого народу свого часу. За описами сучасників, вони переважно були середнього зросту, плечисті, ставні, міцні, сильні, на обличчі повні, округлі, а від літньої спеки й степового повітря смагляві. З довгими вусами на верхній губі, з розкішним оселедцем на тім’ї, у смушковій гостроверхій шапці, вічно з люлькою в зубах.

У вільний від походів час запорізькі козаки любили, лежачи на животах, потеревенити, послухати розповіді інших, тримаючи при цьому в зубах коротенькі люлечки, так звані носогрійки, або люльки – буруньки, й попахкуючи з них димом. Люлька для козака –перша справа: запорожець на Великдень принесе з церкви паску, поставить її на стіл, а сам мерщій за люльку: „А нуте, синки, беріться за люльки, нехай паска постоїть, а поросяти кат не візьме”, жартівливо кажуть про козаків їхні нащадки. Люлька для запорожця –рідна сестра, люба подруга: він як сів на коня, відразу запалить люльку та верстов із шість, а той більше все смалить і смалить, не випускаючи її з рота. У запорожців крім того, що кожен козак мав свою люльку, була ще „обчиська” люлька, дуже велика, всипана намистом, коштовним камінням, різними бляшками, іноді з написом, як от: „козацька люлька –добра думка”. З такої люльки потягувало ціле товариство чи гурт, коли обмірковувало якийсь захід чи задумувало проти когось похід.
Якщо рада одностайно ухвалювала вирушати Війську Запорозькому в похід, то все січове життя одразу відмінялося тоді вже в січі ніхто не міг побачити, щоб запорожці розважалися, пиячили. Кошовий отаман, коли б здибав такого гультяя, то добре відчухрав би його чубуком своєї люльки. Але люльки не виключали з ужитку нюхальних ріжків. Нюхарями були переважно старі діди, які, уникаючи надто великої трати часу з люлькою, віддавали перевагу ріжку з тютюном. „Поки її наложиш, поки її запалиш, поки її накриєш та поки її насмокчешся, єретичної душі, а то смик! Утер носа тай готов!” А деякі вживали і те, й інше: „Люлька душу услаждає, а ріжок мозок прочищає”.

Могилів-Подільський краєзнавчий музей засновано в 1929 році. Саме тоді у благодатний грунт історії Придністровського краю було кинуто перші зерна ентузіастів, які дали добрі сходи. До наших днів зібрано і збережено 21 тисячу музейних експонатів, серед яких є досить цікаві та рідкісні. У фондах музею є і колекція козацьких люльок.

Колекція хоча й невелика, але дуже цікава. Вона складається із 36 люльок.

У результаті аналізу музейної колекції люльки можемо класифікувати за такою схемою:

1. Люльки місцевого виробництва (з глини). Вони виготовлені міськими майстрами (люльки з клеймами і без них).

2. Привізні (порцелянові).

Всі люльки, за виключенням однієї, виготовлені при допомозі форми, яка складалась з двох половинок. Негатив орнаменту наносився на внутрішню поверхню обох половинок –формочок.

Сама люлька складалась з двох частин: чашечки на тютюн і основи чубука куди вставлявся сам чубук – довга дерев’яна чи очеретяна паличка з загостреним кінцем. Між собою ці дві частини з’єднані внутрішнім каналом.

В Україні існувало багато різновидностей люльок. Серед найбільш поширених дослідники виділяють коротенькі люлечки, так звані носогрійки, або „люльки - бурульки ” (в турецького „бурун” - ніс). Була ще „обчиська” чи інакше –товариська люлька, з чубуком у три аршина довжиною, дуже велика, всипана намистом, коштовним камінням, різними бляшками, іноді з надписом.

Крім цих були ще коренкові, обковані міддю (люльки „князівські”) завбільшки з великий кулак; „люльки - мугурки” і плескуваті „сорочинки”.

Найчисленніша група в колекції музею – глиняні люльки місцевого виробництва у формах з двох половинок. На більшості з них чітко видно слід від ливарного шва, на інших він згладжений.

У переважній більшості люльок внутрішня поверхня чашечки задимлена, що свідчить про їх тривале використання для паління тютюну. Є деякі люльки, серед них і фрагменти основи чубуків, внутрішня поверхня яких не задимлена.
Деякі з них мають спільні ознаки: розміри, форму. Це дає змогу зробити припущення, що, можливо, ці люльки були знайдені на місці колишньої майстерні гончара.

На особливу увагу заслуговує чорнолощена люлька, виліплена із застосуванням форми.

Невисока чашечка у формі глечика і конусоподібна основа чубука прикрашена геометричним орнаментом у вигляді концентричних ліній, цей орнамент прокреслений по сирій глині.

Особливістю чорно лощеної техніки є те, що вона не допускає кольорового малювання. Отже, всі прикраси на малюнках можуть бути лише тональними або рельєфними. Від інших люльок чорно лощені відрізняються не тільки технологією випалювання і кольором а й тим, що мають досить довгі, скісно зігнуті основи чубуків конусоподібної форми, розширені на кінці.

З розвитком цехів на Україні виробництво люльок набуло масового характеру.

Можна зустріти три –чотири абсолютно однокові екземпляри зроблені при допомозі одного штампа Так, наприклад, у музейній колекції зберігаються 3 люльки, виготовлені з однієї форми. У них конусоподібна чашечка для тютюну , посередині перехвалена кільцем. Основа чубука, конусоподібної форми, клинцем врізається в низ чашечки. На основі чубука, збоку кожної люльки стоїть клеймо, на закінченні –зубчики. Одна з цих люльок прикрашена геометричним орнаментом: вертикальні лінії, рельєфні трикутники з крапкою в центрі утворюють концентричні ряди. Розміщені над і під кільцем на чашечці.

У музейній колекції 5 люльок, що мають багато спільних ознак. Цікавими є клейма та надписи на люльках. Так на одній з люльок на одному з боків основи чубука є надпис „SATA -NOV”, що безперечно свідчить про те, що вона потрапила до нас із Хмельниччини, з гончарень села Сатанів.

Цікавим є один маленький елемент, який відсутній на інших люльках. На нижній частині основи є ґудзик випуклої форми: люльку прив’язували попід ґудзик до кармана так, щоб вона могла вільно бовтатись на поясі і не загубитись. Оздоблена конореною та абревіатурою з літери. А, ця люлька належала не інакше, як більш заможним козакам.

Розміри люльок коливаються у межах від 2,7х4 см. до 4,3х6,4 см. Гранована основа чубука в одних люльках піднята трохи вище середини чашечки, у інших – до висоти чашечки. У вертикальних рядах розміщувались від трьох до п’яти квіткових мотивів. Люльки були виготовлені з різної глини і тому мають різний колір.

Всього в музейній колекції зберігається 19 клеймованих люльок.

Люльки виготовлені міськими майстрами, мають на закінченні внутрішнього каналу характерний виступ – „дзьобик” трикутної форми.

Сім люльок виготовлено з тугоплавних білих глин. Деякі вкриті поливою, зокрема: зеленою, жовтою і коричневою.

При виготовленні люльок гончарі використовували традиційні форми народного посуду і притаманний йому декор. У гончарному ремеслі виробництво люльок не було виділено в окрему галузь, а гончарі, як зведено з давніх –давен, ліпили і випалювали все: посуд, іграшки, люльки.

Палити вважалося в народі справою гріховною, але й зараз це є порушенням однієї із заповідей Христа, тому коли козак мав іти до церкви, він мусив витрусити тютюн з кишень і навіть переодягнути сорочку. Люлька була вірною подругою козака в військових походах і в мирний час.

Місцеві майстри для виготовлення люльок використовували найчастіше дерево і глину. Глиняні люльки були широко розповсюдженні у XVI –XVII століттях, а вже наприкінці ХІХ століття вони майже скрізь вийшли із вжитку. Раніше. Щоб визначити якість тютюну, потрібно було пожувати листя і випалити із нової люльки.

На Гуцульщині ще й досі роблять люльки з мосяжної (від „мосяж” -латунь) і мельхіорової бляхи.

Серед козацьких люльок зустрічаються також і привізні – порцелянові люльки. Їхніми власниками були представники більш заможних верств населення.

Хоч колекція люльок Могилів –Подільського краєзнавчого музею невелика, вона яскраво свідчить про вживання тютюну різними верствами населення. На превеликий жаль, ми не маємо відомостей про місця їх виготовлення на Поділлі, але глина, з якої вони зроблені, без сумніву, місцева. Колекція люльок музею свідчить про високий розвиток гончарного мистецтва на Україні.

Використана література

1. Величко С.В. Літопис.К., 1991, - Т. 1. – С. 125, 127.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу. – К., 1991, - Т.П. – С. 420-422.


3. Горобець М.Їх пам’ятає Придністров’я. – Вінниця, 1993. – С. 47.

4. Кащенко А.Оповідання про славне Військо Запорозьке низове.-Дніпропетровськ, 2001. – С. 85.

5. Марченко Т.М.Козаки – Мамаї. – К., Опішне, 1991. – С.28

6. Слипченко Е. Люлька козака Мамая // Декор. Мистецтво СРСР.- 1987. - № 5. – С. 48.

7. Українські традиції – упорядник та передмова О.В.Ковалевського. – Харків :Фоліо, 2003. – С. 183, 188.

8. Яворницький Д.І.Історія запорізьких козаків, - Львів, 1990. – Т.1. – С.177.