CТАТТI

11.10.2012

Автор: Тиврівська центральна районна бібліотека для дорослих

На теренах колишньої Брацлавщини в ХУІ – першій половині ХУІІст. почали селитися євреї, які переселялися сюди з Волині і Польщі. В переважній більшості місцями проживання вони обирали міста і містечка, деякі – села. Євреї здебільшого селилися в тих місцях, де були природні низини, біля рік. Ріки і верби, що росли понад ними, нагадували їм Псалом 137: «Над річками Вавилонськими, - там ми сиділи та й плакали, коли згадували Сіон. На вербах у ньому повісили ми свої арфи». Наші ріки пробуджували у них пам’ять про ріки Вавилону, про Сіон, про Храм.

В 1605 році в місті Красному утворилася єврейська громада. Місцем поселення була вибрана стара частина міста. Щоб заснувати громаду, потрібно було укласти договір з власником міста чи містечка. Договір давав привілей на право забудови визначеної території, спорудження синагоги, відведення місця для кладовища, створення громадських організацій, можливість займатись ремеслами, торгівлею і різними промислами. Також надавалось право вирішувати за законами громади відносини між її членами. Національно-визвольна війна 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького внесла свої корективи в життя громади. Єврейське населення зазнало дуже великих втрат. Громада перестала існувати.

В першій половині ХУІІІ ст.. розпочалося відродження єврейських громад на Брацлавщині, в ході якого створювалося власне середовище життя – містечко (на ідиші «штетл»). Громада відроджувалася і поповнювалася за рахунок переселенців. Центр старої частини міста поступово заселявся євреями. Будинки компактно заселених кварталів зводилися щільно один до одного навколо торгової площі. Вони будувалися із місцевих будівельних матеріалів, були пристосовані для торгівлі і надомного виробництва; мали складські і різні господарські приміщення. Важливою частиною будинків були підвали, які на торгових вулицях мали досить великі розміри і складалися з кількох приміщень з’єднаних коридорами. Підвали деяких будинків об’єднувались в так звану «підземну вулицю», можливо з цією метою утворювалися залишки підземних ходів колишньої фортеці. Частина будинків мала тераси, де господарі проводили час, коли дозволяли погодні умови. Дахи будинків були двох і чотирьох скатні, мали здебільшого черепичне покриття.

Вхід в будинки був з вулиці, також будинки мали «чорний хід» з бічної чи тильної сторони.

Ділами єврейських громад управляли кагали-громадські ради. Також кагалом називалася єврейська громада в Польщі ХУІ-ХУІІІ століттях. Кагальні ради вибиралися щорічно, в дні Пасхи, голосуванням або жеребом. Вони ділилися на групи, кожна з яких мала свої обов’язки. На чолі кагалу стояли 3 або 4 «старшини» (роші), за ними йшли «почесні особи» (туви), судді (даяни), піклувальники і старости різних закладів (габаї). В обов’язки кагалу входило: розподіл державних і громадських податків, завідування синагогами, кладовищами і всіма доброчинними закладами, видача купчих на нерухоме майно, опіка навчання юнаків, вирішення конфліктів між членами громади за допомогою даянів і равинів.

В 1784 році єврейська громада містечка складалася із 560 чоловік. В самому містечку проживало 323 євреї. До складу громади були приписані євреї із 30 навколишніх сіл. Вже в 1787 році громада складалася із 596 чоловік, відповідно в містечку -328.

В другій половині ХУІІІст. в Німеччині виникає просвітницький рук гаскала, яки оголосив необхідність поєднання прихильності до ортодоксального іудаїзму з прилученням до досягнення світської науки і культури. В 1880-х роках провідником цього руху в Красному і в сусідніх поселеннях був продавець книг Пінхас. Він раз в два тижні, в базарні дні, приходив до Шпикова і, крім релігійних книг, предметів ритуалу, дитячих забав та різних мідних і латунних предметів, мав при собі оповідання Шомера, «Польський хлопчик» Лінецького, романи А.М.Діка. Ці твори він позичав для читання за умови, що їх повернуть йому в наступний прихід. Книги цієї пересувної бібліотеки були призначені, в основному, для жінок і дівчат, хоча і чоловіки, які в ідеалі повинні були читати тільки релігійні твори на івриті, відкривали для себе «великий світ» за допомогою цих творів.

В 1793 році Красне, як і вся територія краю, ввійшло до складу Російської імперії. Цей край став частиною «смуги єврейської осілості», поза якою, згідно з царськими законами, євреї не мали права проживати. Але життєві звичаї громади від цього не змінилися. В цьому світі ремісників, кустарів, торговців, посередників були постійні переживання за завтрашній день, турботи, як прогодувати сім’ї. Та ніщо їм не заважало жити повноцінним духовним життям. Євреї жили відокремлено, розмовляли на мові ідиш, яку вони називали «материнською» (маме-лонш), тобто набутою і почутою від матерів. Від місцевого населення відрізнялись релігією, звичаями, одягом. В громаді була «Севра кадиша» ( з арам.- «святе братство»). Це благодійна єврейська організація, яка займалася похованням, відала кладовищами, допомагала хворим.

Поступово євреї вже складали більшу частину населення містечка. Згідно ревізії 1847 року, єврейська громада складалася з 1747 чоловік, мала синагогу з молитовною школою.

В 1888 році в громаді діяла синагога і 4 молитовних будинки. Містечко мало право проводити 26 ярмарок в рік, працювало 140 ремісників, було 60 крамниць, в яких торгували євреї. Так велося здавна, і це нікого не дивувало. Євреї свої обіцянки завжди виконували, часто позичали іншим мешканцям, продавали товари в борг. Різні непорозуміння між покупцями і продавцями, якщо виникали, вирішувалися мирним шляхом.

В 1897 році в Красному, без передмість, проживало 2844 чол., з яких 2599 євреї.

Обов’язки казенного (громадського) равина на поч..ХХст. виконував Лідінзон Хаїм-Іось Лейзерович. Це була виборна посада , яка затверджувалась владою. Казенний равин представляв єврейську громаду перед офіційними закладами і відав реєстрацію народжень, шлюбів і смертей в громаді. Також в

Красному розміщувалося міське управління. Посаду міського старости в різні часи займали: Доін Гаміль Нусь-Зельманович (1904), Мішпотман Алтер-Ель (1908). В 1910 році в містечку діяла талмуд-тора-це громадська єврейська релігійна школа для хлопчиків, в першу чергу дітей бідняків та сиріт. Значних утисків та страждань зазнали євреї під час громадянської війни. З встановленням Радянської влади поступово настав спокій і в Красному. Почали відроджуватись розорені господарства, зруйновані крамниці, навчальні і культурні заклади, організовувались різні артілі кустарів. В 1921 році в містечку було зареєстровано 112 ремісників, з них: шевців -59, кравців -33, школярів -15, бондарів-2, жерстяників-3, також діяли єврейські гуртки: аматорський «Євдрама» та самоосвіти «Кадіма». Але держава вела політику спрямовану на руйнування традиційного укладу життя євреїв. Багато здібних ремісників втрачало роботу. Почався поступовий відтік єврейського населення до великих міст.

В середині 1920 року в Красному почала діяти молодіжна група організації «гехалуц» ( з івр. «першопроходець», яка готувала єврейську молодь до переселення і суспільно-господарської праці в Єрец Ісраель ( з івр.- «Країна Ізраїля»).

В 1922 році в містечку працював дитячий будинок, де утримувалися 30 єврейських хлопчиків і дівчаток, батьки яких загинули в роки громадянської війни. Єврейська школа в містечку була заснована ще в 1918 році. Навчання в школі велося на ідиші. Але державна політика була спрямована на ліквідацію національних шкіл, і в 1938 році школа була закрита.

В 1924 році в містечку проживало 1446 жителів, з яких: 1433-євреї. Це було єдине містечко в Подільській губернії з таким національним складом. В 1923-24 роках інспектором народної освіти Краснянського району працював Шойбман А.І. В 1924 році в містечку працював єврейський пункт ліквідації неписьменності, діяла єврейська хата-читальня. В 1925 році в Красному був утворений єврейський містечковий комітет, пізніше його обов’язки замінила єврейська сільська рада, яка проіснувала до 1939 року. В кінці 20-х років в Красному організовується єврейський колгосп «Дер Штерн» ( з івр. «зірка»), який очолював Прилуцький О.М.

Спокійне мирне життя громади порушила війна. На окупованій території фашисти розпочали знищення єврейського населення. Звістки про ці трагічні події докотилися і до Красного породивши постіну тривогу і неспокій серед євреїв. Румуни, на відміну від німців, масових розстрілів не проводили. Вони «єврейське питання» вирішували безкровним способом. Одного осіннього дня євреї села, в котрий раз, були зігнані на базарну площу. Місцева румунська влада повідомила, що з цього часу в Красному організовується гетто. Офіційно було оголошено, що вводяться нові порядки, які фактично вже існували. За невиконання розпоряджень влади передбачалися суворі міри покарання, аж до розстрілу. Всіх мешканців гетто було переселено в центр села. Із числа мешканців гетто назначили старосту і його помічника. З часом в краснянському гетто залишили лише ремісників з сім’ями, а всіх інших євреїв перевели до Тиврова. На той час в Тиврові вже була проведена акція по знищенню євреїв.

Першого листопада загинуло від рук окупантів 392-є ні в чому не винних людей. Потягнулися страшні дні невизначеності важкої нелюдської праці. Страх за життя став буденним явищем. Німці в Тиврові задумали здійснити акцію по знищенню краснянських євреїв. Це стало відомо румунському претору Красного. Він і староста села зробили все можливе і неможливе, щоб відвернути акцію. Було досягнуто домовленості, щоб красняни по одинці або невеликими групами перебралися до свого села.

Трансністрія була використана окупантами для розміщення євреїв депортованих із Бессарабії, Буковини і Північної Молдови. Деяка їх частина прибула і до краснянського гетто, в якому і без того помешкання були переповнені. Депортовані євреї відрізнялися від місцевих зовнішнім виглядом, вихованням, рівнем освіти, заможністю. Майже кожного ранку мешканці гетто з жовтими пов’язками на руках шикувалися в колони. В дощ, в жару чи холод їх гнали на сільгоспроботи, ремонт доріг; риття ровів, а також на роботу в Гніванський гранітний кар’єр.

До вересня 1942 року частина євреїв була переведена в табір в Сказинцях, в якому знаходилися в’язні м.Могилів-Подільська і сіл району. Після розформування табору євреї Красного, які вижили, разом з частиною інших в’язнів повернулися додому. На 1 вересня 1943 року в гетто Красного знаходилося 282 євреї.

Жителі села співчували євреям і допомагали, як могли. При першій тривозі в гетто перед каральними операціями, євреї завжди знаходили тимчасовий притулок в сім’ях українців та поляків. Кілька епізодів зі спогадів Ю.С.Рахмана після його втечі з Трихатського табору.

«… Пішки (з Жмеринки) добралися до села Качанівка (село біля Красного, де був мій батько). В одному з будинків мене, дуже знесиленого і виснаженого, прихистила старенька селянка, нагодувала борщем і цілушкою хліба. Потім ми з батьком перейшли жити в найближче село Швачівку, де прихистила нас в своєму будинку полячка, тітонька Антося Ліпа. Прекрасна жінка великої душі людина. У неї було двоє синів Марцин і Владзя, я став третім, як міг допомагав своїй рятувальниці по господарству».

Хоч як важко жилося євреям в Красному, але, порівняно з життям в німецькій зоні окупації, тут був відносний спокій. Румуни дозволили відкрити в селі синагогу. Часто в гетто знаходили притулок євреї, які змогли врятуватися і втекти із території контрольованої німцями. Коли в Вінницькій міській підпільній організації розпочалися арешти, в Красному переховувалась учасниця підпілля Валентина Рудницькі, якою опікувався зав.млином і Д.Галінський. ЇЇ направив сюди професор Вінницького медінституту Ф.М.Гуляницький – керівник підпільної групи медиків. Активним помічником краснянської підпільної групи був єврей Михайло Глікман.

В 1943 році, за зв’язок з партизанами, в Красному фашистами було розстріляно Бориса Хаїмовича Богомольного. Ось як цю подію описує його племінник, голова Всеукраїнської асоціації євреїв-колишніх в’язнів гетто і нацистських концтаборів, Ігор Коган в книзі «Живыми остались только мы».Киев.1999:

«Мой дядя, мамин брат, Богомольный С.Х. был очень красивый, високий. Мама всегда просила его прятаться, не выходить на улицу. Но горе шло за ним по п’ятам. Он не знал, что вся его сім’я расстреляна в Бабьем Яру. Я всегда любил спать с ним. Однажды я проснулся. Мотрю, возле нашей кровати стоит неметкий солдат, а второй – возле окна. Дядя понял, что пришли за ним, он попрощался с нами. Его вывели за село и сказали «Беги». Он побежал, но пуля его догнала. Дедушке не разрешали его похоронить, но он никого не слушал и похоронил свого сына».

Крім Б.Х.Богомольного серед жителів єврейської громади були й інші жертви. Про них згадується в (Книзі скорботи України. Вінницька область. - Т. 2. - 2002 р.).

Бейбель Моня Фавельович, 1916р.н., с.Ворошилівка. Помер в гетто с.Красне.

Гітіс Берл Липович, 1886р.н., єврей. Страчений ворогами в 1942р. Похований с.Красне.

Гітіс Мейла, 1905р.н., єврейка. Страчена ворогами в 1942р. Похована с.Красне.

Зейфман Беціон Гедалійович, 1888 р.н., с.Красне, єврей. Страчений ворогами в 1941р.

Зейфман Бетя Мойсеївна, 1912р.н. с.Красне, єврейка, бухгалтер. Загинула в концтаборі разом з дитиною. Поховані в с.Печера.

Зі слів старожилів в липні 1941 року при відступі наших частин був застрелений працівник продовольчого магазину Пирогівський А.І.

17 березня 1944 року Красне було визволене від окупантів. В колишніх мешканців гетто по щоках текли сльози радості. Роки страждань відійшли в історію, але пам’ять про них залишилася в серцях на все життя.

В повоєнні роки єврейська громада зазнала безповоротних змін. Збільшився відтік євреїв з села до міста, пізніше - в інші держави. В 1948 році, в зв’язку з неповною забезпеченістю робочою силою, було закрито єврейський колгосп «Дер Штерн». Все рідше в побуті стало чути єврейську мову. Поступово містечко втрачало свій колорит «Малої Одеси», як називав його один із останніх єврейських патріотів Красного Йосип Давидович Лівак. Сьогодні в Красному проживає лише четверо євреїв. Переважна більшість односельчан згадують євреїв добрим словом. Непорозуміння, сутички, які мали місце в свій час, відійшли в історію.

Традиційна містечкова забудова давно втрачена. В селі зберігалося лише декілька єврейських будівель часів містечка: будинок кушніра Якова Шута (колишнє телеательє); напіврозвалений будинок робітника залізниці Гедельмана, в якому, в свій час, розміщувався пологовий будинок; традиційний єврейський жилий будинок з терасою і підвалом, в якому проживає українська сім’я; жилий будинок на території середньої школи, який внаслідок добудови втратив єврейську сутність. Посеред колишнього базару є ще одна напіврозвалена двоповерхова цегляна будівля, що колись належала багатому торговцю.

Німим свідком колишнього містечка є єврейське кладовище. Написи на івриті і символічні зображення на мацейвах (надгробниках) зберігають пам’ять про минуле.