CТАТТI

16.10.2012

Автор: Дячок, В., Девдера, М.

Нас зацікавила та сторона дослідження фольклору, яка в традиційних роботах із краєзнавства чи народознавства переважно ігнорується, - присутність у переказуваних текстах життєвих історій конкретних людей, або добре знаних тими, хто оповідає, або ж принаймні добре відомих по лінії того чи іншого роду. По суті, ми беремо тексти гумористичних народних творів на тому етапі їхнього становлення, коли вони ще не набули якогось узагальненого змісту, не стали типовим анекдотом, а є ще конкретними життєвими історіями, в яких бачиться персональний колорит тих, про кого вони. Може, для фольклору це річ другорядна, для краєзнавства ж, як на нашу думку, це найголовніше. Адже що ми найбільше втрачаємо в своїх дослідженнях, про кого найменше знаємо? Правильно, про живих конкретних людей, які своїм конкретним життям і творять феномен життя всенародного.

Так складається традиційно, що через якісь півстоліття чи століття ми вже можемо сказати про недавнє минуле лише мовою цифр і фактів, в основі яких уявлення переважно про події чи речі, а не про людей, які їм дали життя. Виходить, що історію народу творять якісь окремі постаті (про яких ми теж майже нічого не знаємо), інші ж – так собі, присутні при цьому.

Перший варіант наших пошуків ми збиралися озаглавити «Байки качківських базарів», тим самим явно підкреслюючи гумористичність зібраного нами матеріалу. Однак життя внесло свої корективи: на якомусь етапі ми вирішили: якщо вже з уст в уста передавалися й передаються життєві історії різного штибу, то й треба брати їх в усьому обсязі. Є серед них і повчально-дидактичні, й романтичні. Багато гумористичних. Немало зовсім невеселих за своїм характером. І вони ще цінніші, ніж гумористичні, бо часто відображають ті сторони національної натури, ті риси світобачення, які традиційно залишаються поза увагою.

Ми розуміємо, як важко, ба навіть небезпечно оприлюднювати зараз такі матеріали – особливо з іменами й прізвищами людей, живих сьогодні: адже реакції їхньої на оприлюднення фактів із їхнього життя не передбачиш. Але ми ще краще розуміємо, яку цінність становитиме цей матеріал для їхніх нащадків. Тому поступово накопичуємо його. Якесь групування, систематизація – ще попереду.

Для прикладу, кілька текстів подаємо в цій роботі.

***

Місцевий гуморист Степан (у просторіччі «Фаньо») Шафранський приїздить до головного лікаря Григорія Івановича Кавуна: «Григорію Івановичу, біда: моя дружина вже третій день не говорить». Ясно, що лікар терміново мчить на виклик. Приїхали. Входять на подвір’я. З хати виходить жінка, вітається: «Добрий день, Григорію Івановичу». Лікар ошелешено переводить погляд із неї на її чоловіка, з нього – на неї. «Фаню, ти ж казав, що вона не говорить…» - «Е, Григорію Івановичу, це вона до вас говорить, а до мене – ні».

***
Пізня осінь. Сльота. Холоднеча. Механізована ланка в полі збирає буряк. До вагончика, який тоді напихали купою всіляких «ідеологічних» матеріалів, добився голова колгоспу. Працівники поля зійшлися послухати його.

- Еге, хлопці, це ж непорядок. Вам сюди треба газ, плиту. Щоб вода гаряча була, якогось чаю випити, руки загріти. Подбаємо, подбаємо…

Минув тиждень – голова про обіцяне забув. Знову об’їжджає поля. Зупинився біля тієї ж ланки. Слово за слово – а про благоустрій вагончика нічого. Тоді один із механізаторів, Семен Столяр (ще один із тих, хто за словом у кишеню ніколи не ліз) візьми та й нагадай:

- Станіславе Вікентійовичу, нам би балон поміняти.

- Який балон?

- Та біля отієї газплити, яку ви минулого разу обіцяли.

***
Привіз Саша в Качківку свою дівчину. Гарна така, нівроку! Всім сподобалася. Вечір гостювали, пригощалися… Вранці потенційна наречена глянула на те, як крутиться біля худоби Сашкова мати, Донька, – зібрала свої речі і подалася з двору: «Мені твоєї худоби не треба». Мама це так важко пережила, що злягла на лікування.

Привіз Сашко другу дівчину. Гарна така, нівроку! Всім сподобалася. Вечір гостювали, пригощалися… Мати про всяк випадок і пігулки собі приготувала. Вранці до худоби – а потенційна невістка вже в її старенькому халаті і хустці на подвір’ї: «Мамо, ви могли б ще й полежати, а я вже справлюся…»

Донька зрозуміла: рідна дитина приїхала.

***
У сусідній Підлісівці колись голова колгоспу Долуд узявся розпікати якогось із місцевих ледарів. Той його слухав, слухав, а тоді видихнув: «Авжеж, хто б це дуже хотів робити, якби не хотів їсти».