CТАТТI

17.11.2013

Автор: Мельник, Т.
Источник: Мельник, Т. Круподеринці перлина Вінниччини : нариси з історії / Т. Мельник. - Погребище, 2011. - 15 с.

Нарис з історії знайомить з історичним минулим села Круподеринці Погребищенського району.

Рось-річка протікає поміж рівнин і золотистих хлібних нив, скелястих виступів, напівкрутих ярів, поміж лугами, березовими та калиновими гаями. Цікава і водночас таємнича є подорож по ній. Милують око численні селища, що розкинулись понад річкою, яка несе свої іскристі води до повноводного, могутнього батька Дніпра. Мабуть не має жодного мандруючого, який би не звернув увагу на невеличке, розкинуте по обидва берега річки село, Круподеринці, за два кілометри від залізничної станції Ржевуська, за п'ять - від районного центру м. Погребище.

Перші зерна цього історично відомого, омитого чарівною річкою Рось, багатого на добрих, чуйних, працьовитих людей були закладені в глибинах віків, ще на початку XIX століття польським магнатом графом Ржевуським.

Назва, Круподеринці походить від слів «крупу» і «дерти». Саме таку функцію виконував водяний млин-круподерка збудований графом на річці Рось.

В 1835 році граф Ржевуський продав село сімейному лікарю С. Я. Плятцеру. Тоді село налічувало 60 дворів в яких проживало 676 жителів.

На початку 1890 року за 45 тисяч російських карбованців помістя купив граф Микола Павлович Ігнатьєв.

На той час в селі налічувалось 190 дворів в яких проживало 1604 жителі, переважна більшість жінок. За помістям числилося 1573 десятини землі.

В селі був дерев'яний водяний млин, дві кузні, цегельний завод, лікарня, пральня, водокачка, пожежна, церковно-приходська школа, дерев'яна православна церква.

З 1920 по 1924 роки знаходилась педагогічна школа, яка навчала радянських учителів для виховання й навчання «дітей нової доби».

З 1928 року організовано дитячий будинок для дітей-сиріт.

У вересні 1959 року дитячий будинок розформували, а в жовтні в графський маєток поселилась сільська восьмирічна школа, яка до цього часу займала різні графські будівлі, в тім числі і хату священика.

На той час в школі налічувалося більше 200 учнів. Роки ідуть, молодь виїжджає у міста і станом на 2005 рік в селі проживало 430 жителів, а в школі налічувалось 47 учнів. Так з восьмирічної стала початкова школа.

По всій окрузі села, звідки не глянь, видно куполи церкви. Перша дерев'яна церква була побудована у 1730 році, 1792 році перебудована нова дерев'яна, церква на честь Різдва пресвятої Богородиці.

В 1895 році на кошти графа Ігнатієва, за проектом О. М. Померанцева, була збудована цегляна церква-мовзолей і стала діяти з 17 вересня 1901 року

Будівлю дерев'яної церкви перевезли в село Адамівку, яка існує до сьогодні.

На місті престолу побудована цегляна капличка і поруч захоронений священик який ніс службу у цій церкві.

1930 року після більшовицького перевороту діти графа виїхали за кордон. В маєтку поселилась так звана Білашківська комуна, яка зруйнувала частину будівель, з дзвонарні скинули самого найбільшого, найгучнішого 160 пудового (2.5т) дзвона, який при падінні зруйнував вхід в церкву, вивезли графське майно. У роки ВВВ німці зрізали хрест на дзвіниці церкви, посилаючись на те, що хрест із золота. Після революції церква довго використовувалась як зерновий склад.

З 1944 року в храмі Свято-Різдва Богородиці відновлено богослужіння. В 1957 році в село з сім'єю (дружина і п'ятеро підросткових дітей) приїхав священик - Сергій Васильович Виговський. Молодий, енергійний - почав піднімати церкву. Відбудував мур, який є огорожею церковного двору, встановив хрест на кам'яній брилі, що є памятником Цусимського бою 1905 року. Очистив від зернових відходів і привів до порядку церкву. В 2008 році на дзвонарні встановлено хрест, який був зрізаний під час ВВВ. В лютому 2009 року встановлено, болгарами, меморіальну дошку. І на сьогоднішній день дзвонять святкові і поминальні церковні дзвони, під які несе службу наш відданий Богу і людям настоятель храму протоієрей Виговськии Сергій Васильович.

На чорному лабрадориті, на могилі графа, Миколи Павловича Ігнатьєва, що знаходиться в склепі церкви викарбувано «Сан-Стефано, 19 лютого 1878». Поряд з батьковою могилою - поховані дочка Катерина та дружина Катерина. У роки ВВВ німці хотіли підірвати могилу графа, посилаючись на те, що там є золото, вироби із золота. Григорій Рудницький, який служив у графа, очевидець захоронения запевнив організаторів варварської затії, що золота в могилі немає, все інш забрали болгари, які були присутні на церемонії поховання, а згодом при від'їзді - діти графа. Для впевненості він клав голову на відсіч.

У глибині церковного двору височить масивна кам'яна брила, по боках якої - чотири старовинних крабельних якорі, склепаних важкими ланцюгами.

Над брилою - хрест. Викарбувані у граніті літери інформують, що пам'ятник «...сей поздвинут 1914 г. в молитвенную пам'ять лейтенанта ГВ ЗК Графа Владимира Игнатьева, капитана 2-го ранга Алексія Зурова с честью погиблих в Цусимском бою 14- 15мая 1905 года».

Разом з будівництвом церкви будувались і інші будівлі: хата священика, по господарські будівлі, лікарня, 1896 року будувався чотирьох поверховий млин з прибудовою - олійня, яка працювала на водах річки Рось. З сходом сонця люди не тільки з ближніх сіл, а й з інших районів приїздили до млина. Ранкова метушня, напувають воли, коні. Млин працював з раннього ранку до пізнього вечора, а вози риплять, люди їдуть і їдуть. Крупа гречана, ячмінна, пшоно, горох. Кутя. Мука 3-х сортів, олія - так славився млин у селі до 1991 року. Спочатку розвалилася олійня, не стали вироблятись крупи, а згодом і не стало помолу. На сьогодні в пам'ятці старовини чотирьохповерховому млині гуляє вітер, без вікон і дверей.

Після більшовицького перевороту в селі був створений фліал Вінницького промислового господарства. При господарстві було: 40 дворів, 150г. землі, пару волів та коней, молотарка, одна грузова машина, до 20 корів, пром. город, гончарня, яка на той час давала значний прибуток. Уже в 50-х роках було об'єднання прому з колгоспом, тоді ж і перестала діяти гончарня.

Колгосп організовано в 1929 році, але люди ішли неохоче, їх змушували здавати в колгосп домашню худобу, пшеницю, коні, вівці, робочий сількогосподарський інвентар. Охоче і неохоче йшли до колгоспу, але добрими працьовитими людьми оралися, засівались поля. Працювали, хоч невеличкі, тваринницькі ферми.

Та на долю народу випали важкі випробовування, Голодомор 1932-1933 років звів нанівець усі людські надії. Майже з кожної хати вивозили на поховання пухлих від недоїдання старих людей, малих дітей. Приблизно, по свідченням очевидців, в селі померло більше 180 людей. З хати Максима Левченка - семеро дітей, Поліщуки - п'ятеро дітей, Ягодзінські - четверо дітей, Соломини - чоловік і п'ятеро дітей, Фросини Бурлачук - чоловік і п'ятеро дітей, Максима Мельничука - шестеро дітей, їх із життя забрав голод. У 2008 році на кладовищі встановлено пам'ятний знак голодомору.

Пережили голод, зародили поля, життя налагодилось і знов біда жорстокість фашистської окупації, важкі повоєнні роки. Близько сотні односельців, молодих синів і дочок. Батьків, дідусів не повернулися у рідні домівки. Воєнна розбудова лягла на жіночі-вдовинні плечі. Молоді дівчата сіли за кермо тракторів. Батьків не повернувшихся з війни замінили діти-підлітки. Уже 7-8 років вони пасли колгоспну худобу. Уміло управляли кіньми, косили поля, які б не були випробування, як не мордували, вистояло, не стерли з землі. В центрі села 1991 року при голові сільського господарства О. Колотуцькому та сільському голові В. Шеленгівському встановлений пам'ятний знак Великій Вітчизняній війні.

Весняною порою 1958 р. при голові сільського господарства Й.Н.Кащука між каменистими скелями на бурхливих водах річки Рось розпочалося будівництво ГЕС, завдяки якій берег заллявся водою. По невідомих причинах станція не була приведена в дію, а недовгий час працювала на дизелі-генераторі. 1965 року село було підключене до Ладиженської ГЕС. На сьогодні гуляє по ГЕС вітер, а дамбу полошать високі хвилі річки Рось.

В 1959 відбулося об'єднання двох сіл в один колгосп «Шлях до комунізму». Після чого сільська рада, контора колгоспу перейшли в село Павлівку, І почалось зубожіння села. Одна машина, чотири пари коней, стара дерев'яна кузня. Молоді сім'ї, дівчата та хлопці виїжджали до сусідніх сіл-радгоспів шукати роботу. Діти по закінченню восьмирічної школи всякими правдами і не правдами виїздили до міст. Руйнувались старі сільськогосподарські будівлі. На початку 60-х років колгосп мав назву ім. XXI з'їзду КПРС. В 1963 року на керівну посаду голови колгоспу прийшла жінка Наталя Яківна Пославська. Вона була вимогливою, справедливою, хорошою хазяйкою слова і діла. За роки її праці, на місці дерев'яних будівель виросли: кам'яна кузня, вівчарник, два будинки для великої рогатої худоби. Після проведеного ремонту підвищилась якість продукції млина. Будівля, яка була виліплена з глини, руками колгоспників і призначалась для контори колгоспу і сільської ради ще в 50-х роках, а в 1964 році покрила дах, обложили цеглою.

Сьогодні будівлю займає сільський фельшерсько-акушерський пункт (ФАЛ). До цього часу медична установа займала стару солом'яну хату, в якій і був пологовий будинок. Після ВВВ ФАП займав графську будівлю, яка була призначена для лікарні і лікувала графина Катерина. Довгий час в післявоєнні роки, до 70-х років, був лікар, людина великої душі, щирого серця, відданий своїй роботі - Кульбаба Петро Павлович. На зміну заступили Людмила Нідзельська, Мотруніч О. В., Козакевич Л. Ю. і Гончарук С. В., які несуть службу на варті медицини до сьогоднішніх днів. В далекі роки лікуванням займались баби-шепетухи, лікували травами, узварами, молитвами. Були знахарі, які уміли приробляти зло і відробляти, викачувати переляк, змовляти навроку, направляти вивихи, підтягати враз. Пологами займались баби повитухи, або баби бранки. 2008 року в ФАП проведено капітальний ремонт, придбано новий медичний інвентар. 2009 року підведено природній газ.

Але усе хороше чомусь ненадовго. Господарство прийняв А. П. Бурлаченко. Він розпочав будівництво дороги до села з твердим покриттям не закінчив. Намагався зробити греблю-став на краю села, де по обидва боки гористість, а в низовині із зілля блищать на сонці переливки джерельної води. Але після першого дощу недоведений до діла, греблю-став розмило. На початку 80-х років посаду голови колгоспу зайняв М. П. Петрійчук. Великої заслуги не залишив в селі, але греблю відремонтував і берег заллявся чистою джерельною водою. До сьогоднішніх днів милує людей вербами, весняним пахучим цвітом акації, гучним криком жабів, ранковим кльовом карася, коропа, окуня та іншої риби, а літом виловом раків - відпочинком гостей та жителів села.

Колись були кав'ярні, хати читальні. А згодом будинки культури, клуби. Сільська клубна установа розташована в центрі села, частину будівлі займає бібліотек. Глядацький зал добудовано 1965 року на 250 місць. На сьогоднішній день клубна установа потребує капітального ремонту.

Добрий слід для села залишив керівник сільського господарства О. Л. Колотуцький. Відновив в селі тракторний стан, а це означає - надав людям роботу, налагодилась робота кузні. З першим співом півнів переливався гомін доярок. Село ожило. В сільському клубі частіше проводились масові заходи, концерти, якими і був зацікавлений сам керівник господарства, а також і сам приймав активну участь у них. Під гомінку пісню на тваринницькі фермі будували чотирьохрядний будинок для великої рогатої худоби. Збудовано пам'ятник односельцям учасникам ВВВ 1990 року. Не закінчив будівництво торгової точки. В 1991 році' добрий господар очолив фермерське господарство, тому в селі залишив працю своїх рук.

Неоминули своєю красою ліси, лісопосадки які дають селу силу, молодість. Село неначе купається в вічно зелених соснах, ялинах, білобоких берізках, струнких тополях. Ніжним весняним білим пахучим цвітом переймає подих акація, черемха. На лугах сніг, а під горбочком перші проліски, ряст. Старі ліси засаджені ще в 20-х роках: сосновий, поруч старий могутній дубовий. Молоді ліси, лісопосадки засаджені 1969-1973 рр. радують жителів села та гостей літніми відпочинками на берегах річки Рось, а в осінню пору - щедрим збором грибів.

За часів радянської влади колгосп ім. XXI з'їзду був перейменований на колгосп ім. Димитрова с. Павлівка, а Круподеринці з 1959 є бригадним селом.

На початку становлення незалежності України, в березні 1992 року відбулось реорганізація колгоспу з метою виділення землі з державної власності в колективну. Державний акт на право колективної власності видано 13.12.1995 року.

В 2000 році колгосп ім. Димитрова реорганізовано в приватне підприємство «Промінь». 149 мешканців села Круподеринці, що являлись членами ППА «Промінь» набули право на земельну частину паю в розмірі 2.28 га. ум. орної землї. З липня 2004 року - перейменовано в П.П. «Світлана». Так і живе бригадне село із своїми клопотами та проблемами. Сільський виконком розміщений в центральні садибі с. Павлівка. Поштове відділення - ст. Ржевуська, але в нас є чим жити, ми живем своєю історією.

З нагоди 100-річчя Цусимської битви, в травні 2005 року, до села завітали: дослщник історії військово-морського флоту С. О. Смолянніков, завідувач сектора відділу охорони пам'ятників культури, кандидат наук П. М. Калупн, правнучка графа Ігнатьєва О. М. Столновська-Ігнатьєва, представник торгової місії посольства Болгарії в Україні Тодор Канєв та інші. І так щорічно до села їдуть туристи, історики, корисподенти, науковці.

В лютому 2009 року на православному храмі, у цокольній сатирі відкрито меморіальну дошку із словами: «Вірному болгаролюбу графу М. П. Ігнатьєву від вдячного болгарського народу!». У церемонії відкриття меморіальної дошки приймали участь: надзвичайний і повноважний посол Болгарії в Україні - Дімітр Владіміров, радник посольства російської федерації в Україні - Віктор Богач, доктор історичних наук, професор, голова федерації дружби з Росією та країнами СНД - Захарій Захарієв, народний депутат України - Валерій Бевз, голова районної держаної адміністрації Василь Осадчук і районної ради Володимир Олексієнко, правнучка графа Ольга, гості з Києва, Одеси, громадськість району, села.

Спільно з роботою керівника сільського господарства громадою керує сільський голова від якого багато чим залежить розвиток і благоустрій села. В 2006 році сільською громадою, по бажанню обох сіл (виборами) був обраний Василь Семенович Мельник. Добрий господар, хороший керівник. За короткий час роботи в селі проведений ремонт ФАЛ, заміщені штахети біля ФАП та в центрі села. Встановлено пам'ятний знак голодомору. Добросовісно відноситься до щоденного життя громади. Не без його допомоги в 2008 році за власні кошти громадян в 131 хату підведено природній газ.

Великий внесок по організації робіт, по газифікацм села, які проводились силами громадян вніс житель села Коріненко Володимир Васильович з дружиною Раїсою Володимирівною.

Наше село відоме історією глибин XIX століття не тільки на Україні, а й за межами нашої держави.

Вінницька державна адміністрація, Вінницька обласна рада, Управління культури і туризму, Вінницький обласний краєзнавчий музей в обласному конкурсі «Перлини Вінниччини» вирішили - музей просто неба в селі Круподеринці - це пам'ятка архітектури національного значення XVIII ст.. її віднесено до історичних пам'яток Перлини Вінниччини від 27 вересня 2007 року.