CТАТТI

21.06.2015

Web: http://rayon.tivrovrada.gov.ua/7-chudes-tivrivschini/palac-yaroshinskogo-smttivriv/

Наприкінці ХVІІІ століття Ярошинські розпочали будувати для себе палацову садибу на схилі недалеко від Південного Бугу. Будівництво велось у 1778 – 1784 роках. Довжина будівлі перевищувала 150 метрів. Біля парадного входу зі сторони Південного Бугу були фонтани, бесідки та місце для оркестру. Поблизу розкинувся великий дендропарк з озером, яке ділилось кам'яним містком на дві частини. Біля берега стояло кілька човнів, призначених для відпочинку. На озері також плавали білі лебеді. Парк мав форму кінської підкови з «алеєю кохання», яка проходила через всю територію, і де через кожних п'ятдесят метрів були поставлені античні скульптури із білого мармуру, привезені з далекої Італії. Також були побудовані бесідки.

Важливою подією в житті Тиврова стало відкриття духовного училища. Наприкінці ХІХ століття в Подільській губернії функціонували Кам’янецьке, Тульчинське, Приворотське, Шаргородське духовні училища та Кам’янецьке жіноче духовне училище. Утримання такої кількості навчальних закладів вимагало від духовенства значних витрат, а умови роботи Шаргородського та Тульчинського училищ не відповідали потребам. В таких умовах виникла думка про перенесення даних навчальних закладів до містечка Тиврів, де для цієї потреби було за 145 тисяч рублів «палац Ярошинських».

Приміщення Тиврівського палацу Ярошинських було необхідно переобладнати для розміщення в ньому навчального закладу. Тому 27 квітня 1893 року в місті Кам’янець-Подільський були проведені торги. Оскільки результату досягнути не вдалось, то 30 квітня відбулись повторні торги. Вартість запланованих ремонтних робіт складала 36 252 рубля. Було утворено Комітет по нагляду за підготовчими роботами. До нього увійшов і священик Тиврова Мефодій Клопотовський. Від училищного правління в Комітет увійшли помічник наглядача училища Петро Фіделін та викладач Йосип Прокопович. Для членів Комітету визначалась оплата – 100 рублів в рік, для членів училищного правління – 50 рублів.

Велику увагу діяльності Тиврівського духовного училища приділяв єпископ Подільський та Брацлавський Димитрій, який 9 жовтня 1893 року дав дозвіл на встановлення для учнів стипендії імені святого Димитрія. Рішення про це було прийнято на єпархіальному з’їзді 7 жовтня 1893 року. Ця ініціатива знайшла підтримку в єпархії, і розпочався збір пожертвувань на ці потреби. Положення про стипендію склав член правління училища священик Григорій Маньковський. Пропонувалось виплачувати цю винагороду з відсотків розміщеного в банку капіталу на суму в 2 500 рублів. Щодо цього було направлено клопотання до Святішого Синоду, який 26 серпня 1894 року дав відповідний дозвіл (№3838). 25 квітня 1895 року училищне правління запропонувало єпископу Димитрію нагородити за відмінну поведінку та навчання стипендією учня другого класу Івана Озеранського, дитину з малозабезпеченої, багатодітної сім’ї священика з Могилівського повіту. На виплату даної стипендії робив пожертвування і тодішній Подільський губернатор Наришкін.

Правлінням Тиврівського духовного училища в «Подольских епархиальных ведомостях» були оголошені умови прийому бажаючих навчатись. Відповідно до них приймальні іспити до підготовчого класу проводилися 22 серпня 1893 року, до першого класу – 20 серпня, до другого класу – 19 серпня, до третього класу – 18 серпня, до четвертого класу – 17 серпня. Плата за навчання для учнів осіб не духовного походження мала становити 210 рублів на рік і вноситись по 70 рублів тричі на протязі року. Для дітей духовенства – 110 рублів на рік (відповідно 40-40-30 рублів на протязі року). Учням, що прибували на навчання, необхідно було мати при собі літній та зимовий одяг, дві пари чобіт, чотири зміни білизни, шкарпеток та хустинок. У підготовчий клас брали дітей від 9 до 11 років, до першого класу в 10 – 12 років. При вступі були необхідні свідоцтво про народження та хрещення (в разі їх відсутності виписка з метричних книг) з доданням до них гербової марки вартістю в 60 копійок та медична довідка про щеплення від віспи.

Будівельні роботи відбувались вкрай незадовільно, спочатку планувалося розпочати їх ще в 1892 році. Але контракт було підписано лише в 1893 році, а приступили – в 1894 році. Був намір переобладнати екіпажну повітку та конюшню в підготовчий клас з гуртожитком, але це виявилось неможливим, оскільки старі приміщення остаточно доруйнувались, а місце, де вони були розташовані, було незручне через свою віддаленість від основного будинку. Тому 12 травня 1894 року розпочалось будівництво нового приміщення для підготовчого класу, що було санкціоновано єпископом Димитрієм, який на подану пропозицію наклав резолюцію: «Будівництво особливого будинку для приміщення класу, а також облаштування училищної церкви в Тиврові вважаю необхідними». Проте на єпархіальному з’їзді делегати вирішили побудувати не окремий клас, а будинок для церкви, дев’ять класів та кімнати для наставників. Для цього у відповідності з проектно-кошторисною документацією, розробленою архітектором Калашниковим, було необхідно: на будівництво дев’яти класів та кімнат для наставників – 34 949 рублів 4 копійки, на церкву без іконостасу – 15 тисяч рублів. Згодом архітектор з метою здешевлення проекту запропонував переобладнати під церкву одну з спальних кімнат головного будинку. З’їзд пристав на пропозицію Калашникова і вирішив будувати двоповерховий будинок з дев’яти класних кімнат і кімнати для викладачів. Гардероб мав бути на нижньому поверсі, а приміщення під церкву переобладнати. Всі роботи планувалося здійснити в 1894 році, щоб з 1894/95 навчального року перемістити сюди і Тульчинське духовне училище. Кошти виділялися відповідно до проектно-кошторисної документації (34 949 рублів 4 копійки), а на переобладнання церкви додатково ще дві тисячі рублів. Фактично на ці потреби зібрали 2 979 рублів. Для закупівлі церковного начиння до Києва та Москви направлялись священики Маньковський та Кашубський. Підрядниками по облаштуванню церковного іконостасу були майстер Маленко та купець Невєжин. У храмі передбачалося мати ікони «Цар слави» та «Моління про чашу», а також зображення святителів Воронежських Митрофана та Тихона та Антонія та Феодосія Печерських. Все необхідне закуповувалося в магазинах Борисова, Горбунова, Дитятіна.

Офіційне відкриття Тиврівського духовного училища відбулося 21 вересня 1893 року. Освячення церкви запланували на 28 травня наступного 1894 року на день святого Димитрія, митрополита Ростовського, оскільки церква мала бути святого Димитрія.

На утримання Тиврівського духовного училища за період з 1 вересня 1893 по 1 січня 1894 року було використано 11 238 рублів 72 копійки, а отримано за цей же період було з Шаргородського та Тульчинського духовних училищ 14 067 рублів 96 копійок. Невикористані кошти становили 2 829 рублів 24 копійки.

З утворенням училищ довелось вирішувати й побутові справи. Було дозволено утримувати службовцям, що проживали на території училища на верхній садибі, де був спеціальний двір, не більше однієї корови, отримувати з їдальні за плату продукти. Розглядався конфлікт з поміщиком Енгельгардом, який не дозволяв безкоштовної переправи службовців училища на поромі, що належав йому. Правління ж духовного училища вважало, що коли придбано маєток, то отримано й право на безоплатну переправу. Своєрідність цього конфлікту була ще й у тому, що Енгельгард був почесним наглядачем училища.

Після проведення вступних іспитів на 1893/94 навчальний рік до Тиврівського духовного училища були зараховані до 4 класу 26 учнів, до третього класу – 34 учні, до другого класу – 20 учнів, до першого класу – 38 учнів, до підготовчого класу – 20 учнів.

В 1894/1895 навчальному році в училищі навчалось: у 4 класі – 27 учнів, 3 класі – 23 учні, 2 класі – 27 учнів, 1 класі – 33 учні, у підготовчому класі – 24 учні. До навчального плану входили: російська мова, грецька мова, латинь, катехізис, церковний статут, арифметика, співи.



Урочисто відзначали в училищі столітній ювілей подільської єпархії. Святкування відбулося 14 травня 1895 року. З промовами виступили священик училища отець Павло Шпановський та вчитель Володимир Левицький. На честь цієї події почесний наглядач Тиврівського духовного училища землевласник Костянтин Васильович Енгельгард виділив 3 тисячі рублів для училищної церкви.

Важкого удару училищу завдала пожежа, яка сталася в 1898 році. Вона знищила ¾ старого навчального корпусу. Довелося на певний час відпустити учнів по домівках і відновити заняття 5 листопада 1898 року. В гуртожитку розселили 130 учнів, а 31учнь мав проживати на квартирах у місцевих жителів.

Питання відбудови обговорювалися на з’їзді духовенства Тиврівського навчального округу. Делегати відхилили пропозицію присутнього наглядача церковних шкіл при Синоді Василя Івановича Шемякіна перенести училище до міста Вінниці. (Оціночна вартість садиби та будинку училища становили тоді біля 200 тисяч рублів). Розглядалась пропозиція архітектора Северина Нюхалова про відбудову приміщення, який запропонував кошторис ремонтних робіт зі встановленням парового опалення на 59 603 рублі. Делегати, відхиливши намір встановити парове опалення, вирішили виділити на ремонт 42 340 рублів 51 копійку. (За пожежу було отримано 25 000 рублів страхових виплат). Взагалі, старе приміщення училища було мало придатне для навчальної діяльності. Оглянувши його, ревізор дійсний статський радник Петро Іванович Нечаєв так охарактеризував побачене: «Великі незручності для навчального закладу: багато місця не використовується в різних завулках і коридорах, в них холодно і майже постійні протяги, розташування їх безладне, на утримання всіх училищних будівель в належному порядку разом з водогоном та великим парком щорічно необхідна досить велика сума грошей».

У перший період його функціонування з Тиврівським духовним училищем була пов’язана діяльність кваліфікованого викладацького складу. Очолював училище статський радник Іларіон Петрович Зілітинкевич, випускник Київської духовної академії. Був нагороджений орденом святого Станіслава 2-го ступеня. Його заступник – статський радник Петро Онисимович Фіделін, теж випускник Київської духовної академії, нагороджений орденом святого Станіслава 3-го ступеня та святої Анни 3-го ступеня. Викладачами працювали: колезький радник Володимир Миколайович Левицький, випускник Санкт-Петербургської духовної академії, нагороджений орденом святого Станіслава 3-го ступеня; колезький радник Олександр Якович Лавров, випускник Санкт-Петербургської духовної академії; колезький асесор Валентин Якович Смогоржевький, випускник Подільської духовної семінарії; колезький асесор Флор Іванович Мальванський, випускник Київської духовної академії, нагороджений орденом святого Станіслава 3-го ступеня; статський радник Йосип Федорович Прокопович, випускник Санкт-Петербургської духовної академії, нагороджений орденом святої Анни 3-го ступеня; колезький регістратор Георгій Васильович Яворський, випускник Подільської духовної семінарії; Олександр Панасович Двірницький, випускник Одеської духовної семінарії; надвірний радник Михайло Михайлович Павлович, випускник Київської духовної академії, нагороджений орденом святого Станіслава 3-го ступеня; Іван Федотович Гладковський, випускник Подільської духовної семінарії, Георгій Арсенійович Саханевич, випускник Подільської духовної семінарії. Обов’язки духівника училища виконував священик Тиврова Мефодій Данилович Клопотовський. Господарськими справами керував економ Микола Олександрович Копержинський. Охороною здоров’я учнів опікувався випускник Харківського університету А.І. Аптекар.

Оплата праці працівників училища складала: лікаря 600 рублів, викладачів 480 рублів, священика 400 рублів на рік[1].

З училищем пов'язаний життєвий шлях багатьох представників української інтелігенції. Найбільший слід з числа перших педагогів Тиврівського духовного училища залишив Микола Дмитрович Леонтович, який після закінчення Подільської духовної семінарії деякий час викладав церковний спів та чистописання. М.Д. Леонтович жив на Тиврівщині двічі: у селі Шершнях Тиврівської волості й у Тиврові. Батько Миколи – Дмитро Феофанович – був сільським священником, людиною достатньо освіченою і надзвичайно музикальною. Він грав на кількох інструментах, у роки навчання брав участь у семінарському оркестрі, деякий час керував хором семінаристів.

Мати Марія Йосипівна дуже полюбляла українські народні пісні, чудово їх співала та прищепила синові з дитинства любов до народної пісні.

Влітку 1901 року М.Д. Леонтович, переїхав до Тиврова. Тут Леонтович створює учнівський оркестр. Під час роботи у Тиврові автор видає геніальну збірку пісень до якої увійшли відомі на весь світ твори «Щедрик», «Дударик», «Козака несуть» та інші. Восени 1902 року композитор переїжджає до Вінниці.

Другим геніальним українським композитором, який працював у духовному училищі, був Кирило Григорович Стеценко. В червні 1910 року К.Г.Стеценко на вимогу лікарів залишає Київ та наприкінці літа переїжджає до Тиврова, де почав викладати співи у духовному училищі.

Тиврів справив на Стеценка приємне враження. Композитор захоплюється багатою природою Поділля, спокоєм тихого містечка, відпочиває від безперервної біганини по заробітках. В одному з листів він розповідає: «Тиврів стоїть на горі, під якою тече, звиваючись красивими лініями, Буг. Кругом ліс. Моя садиба межує до цього лісу. Училище, де я учителюю, мешкає в бувшому поміщицькому будинкові-палаці, який вистроєний серед розкішного парку. Парк цей від моєї хати через дорогу. Взагалі природа тут надзвичайно красива і розкішна. Осінню, коли дерева і все одяглося «в ризу золотую», тут було так гарно, а що то буде весною та літом – я боюся і уявити собі. Кажуть, що…чудово. Почуваю я себе дуже гарно. Уроків у мене всього тільки 9 на тиждень, часу вільного я маю багато. Настрій увесь час бадьорий, бойовий – хочеться щось здорове, велике утворити. Почуваю себе розв’язаним, вільним, хазяїном самого себе. Робиться багато і з великою охотою і задоволенням – так я себе ніколи не почував».

За короткий час перебування у Тиврові Стеценко написав такі твори, як «Єднаймося» на слова І.Франка, кантату «Шевченкові».

У 1922 році в містечку організували трудову колонію, їй виділили 65 га орної землі, 4 га городу, 20 га саду, худобу, реманент. Учні в ній жили, пра­цювали в господарстві, а також на відбудові містечка. Вони відбудували насосну станцію, водогін, на кошти колонії спорудили пам'ятник «героям громадянської війни». На її чолі стояв Микола Олександрович Шестоперов. Розміщувалася трудова колонія «у двохповерховому будинку духовної школи. Допоміжний поверх використовується почасти під квартири службовців колонії, а почасти зайнятий трудовою 7-річною школою. Другий поверх з 17 кімнат зайнятий дитбудинком, у якому проживає 154 дитини».

До складу трудової дитячої колонії увійшов комплекс закладів: дитячий будинок, трудова школа-семирічка, професійно-механічна і музична школа та педагогічні курси. Перший завідуючий колонією Шестерньов М.О. працював до 1 липня 1923 року. Змінив його зав.дитячим будинком Ющук, який пропрацював лише кілька місяців, передавши завідування Д.С. Закатію.

На початку 1924 року в колективі колонії було вже чотирнадцять штатних працівників, про що свідчить довідка завідуючого колонією Д.С. Закатія від 15 січня 1924 року.

Сюди, крім нього входили зав. господарством Юркевич А.М., вихователі Присяжнюк Настя, Омелянович Галина, Сергієвська Олена комірник Гаванський Федір, сестра-жалібниця Панова Софія, прибиральниця Дегтярьова Настя, діловод-рахівник Маліновський В.Н., праля Трунова, перукар-кухар Луценко Іван, конюх Колоса Іван. У семирічній трудшколі із п’яти вихователів колонії не всі мали відповідну освіту.

Матеріальна база колонії була просто таки злиденною. Як свідчить акт передачі майна новому зав. колонією Бевзу від 9 березня 1924 року, в колонії нараховувалось 8 коней, 5 корів, 4 теляти, 2 свині, 30 курей, 3 плуги, 4 вози, 3 культиватори, 1 емальована миска, 2 чайних блюдця, 3 гладущики, 2 чашки, 1 черпак, 1 праска, 1 брусок, 2 гасових лампи. Із шкільного приладдя було 3 глобуси, карти, таблиці, з канцелярського – 2 чорнильниці, 6 ручок, 1 лінійка, 1 рахівниця.

З осені всі діти шкільного віку відвідували школу. З настанням холодів через брак взуття і одягу відвідування припинилося, групові заняття спочатку проводились, а з настанням холодів проводилися рідко. «Майже всі діти не мають ні панчох, ні взуття, ходять босі. Приблизно у 50 дітей від холоду спухли ноги, у деяких пухлина розповсюдилась до колін, загрожує переходом у злоякісні запалення, кістковий туберкульоз і гангрену. Жодної пари взуття для колонії не поступило. Білизна на дітях не мінялась вже близько місяця. Вона дуже брудна, у ній багато паразитів. Діти багато хворіють. Тіло покрите струпами. Вони не ізольовані і знаходяться у постійному контакті зі здоровими. Діти не миті з того часу, від коли припинилось купання в річці» Але незважаючи на такі труднощі праця з дошкільнятами проводилась завдяки сумлінній роботі виховательки Т. Присяжнюк.

Після смерті в 1924 році В.І. Леніна прихильники спорудили йому один з перших в країні пам’ятників. 1 травня 1925 року на площі встановили гранітний триметровий обеліск, який нагадує стовбур дуба. У верхній частині його висічено сувій паперу із зображенням В. І. Леніна, обрамленого вінком. На одній із зрізаних гілок гранітного дуба напис «Працюючі Тиврівщини на смерть незабутньому вождю»[2].



Чорною сторінкою в історії краю став організований комуністичною владою голодомор-геноцид українського народу 1932-1933 років. За рахунок свого статусу адміністративного центру, того що в ньому проживала місцева партійно-господарська номенклатура, значне єврейське населення, смертність від голоду в Тиврові була менша, ніж у сусідніх селах. Проте і в Тиврові страшний голод збирав свій ужинок. Порятунком від голодної смерті ставав для дітей дитячий будинок. Як згадують старожили, найбільше поповнення дитбудинку було в період геноциду-голодомору: «У голодні 32-33 роки учителі школи, самі пухнучи з голоду, рятували обездолених і посиротілих дітей, збираючи їх по спустошених голодом садибах та віддаючи до дитячого будинку, де вони мали надію отримати окрайчик хліба, кухлик холодного і несолодкого чаю, ріденький і пісний куліш. Харчів було обмаль, не вистачало ліжок, білизни, одягу, однак діти все ж вижили».

Вихованців дитбудинку жителі Тиврова Краснобаєва Ганна Несторівна та Франко Ніна Євменівна згадують, як їх врятували від голодної смерті, віддавши до дитячого будинку. Навіть у такий нелегкий час вихованці мали можливість здобувати освіту. Так Ганна Несторівна та Ніна Євменівна змогли закінчити хоч чотири класи початкової школи. Такою ж була доля більшості маленьких тиврівчан.

Пережили страшне лихоліття і залишилися працювати в Тиврівському районі Тлока Софія, Чорноус Тетяна, Кравець Іван, Бондар Ольга, Сорока Марія, Купцова Анастасія, Берега Олена, Зелінська Раїса, Тернашівський Микола, Гуревич Борис, Ігнатенко Тетяна, Крейтерман Фіра

Трагічність війни в повній мірі відчули на собі вихованці Тиврівського дитячого будинку. Було прийнято рішення евакуювати дітей на Схід, та відправити вдалося лише 320 вихованців, для інших не вистачало транспорту. 160 залишилися в окупованому Тиврові, 40 з них знайшли притулок у родичів та знайомих, 120 не було куди дітися. Доля сиріт фашистів не цікавила, і вони вигнали дітей на вулицю. Приміщення в дитбудинку зайняли під штаб та житло для льотчиків і танкістів, на території розмістили кілька десятків танків та автомашин. Усю худобу, що знаходилась в підсобному господарстві, постріляли на м’ясо.

Шість місяців займали німці приміщення дитячого будинку, а 120 дітей у цей час поневірялися по сусідніх будинках, де нині музична школа, та в старенькій халупі, яка була на території теперішнього скверика. Діти голодували, ходили босі, обдерті, хворі, завошивлені, жебракували в Тиврові та навколишніх селах. Німці ж не те, що відмовляли дітям в шматку хліба, а й близько не допускали їх до їхнього ж власного помешкання.

Восьмикласники Віктор Гребініков, Михайло Байдаров, залишивши на варті свого товариша Миколу Чарина, по водогонній трубі залізли на другий поверх і перерізали кабель зв’язку, який зв’язував штаб із Сутисківським аеродромом, а також з Миколаєвом та Одесою. Десь через півгодини фашисти виявили пошкодження, підняли тривогу і кинулися на пошуки диверсантів, але діти на цей час уже встигли втекти і заховатися.

Деяке полегшення для дітей настало після переходу влади до румунів.

Вони були менш жорстокими ніж німці, дозволяли вихователям йти в села і випрошувати в громадських господарствах продукти: ячмінне борошно, пшоно, олію. Основною їжею дітей була лемішка із житнього борошна або пшоняний суп без солі.

Дозволили румуни й навчати дітей. Однак грубок з відсутністю дров, не палили, підручників, зошитів та ручок не було, основним навчальним предметом став Закон Божий. Рідко хто з дітей відвідував школу. Виснажені від постійного голодування, замучені холодом, вошима, діти постійно і тяжко хворіли. Однак доля хворих дітей окупантів не цікавила. Лише лікар – чех, який лікував німців, таємно від своїх господарів подавав дітям посильну допомогу, крадькома постачаючи їх ліками, інколи цукерками. Він був милосердною людиною адже сам втратив дружину і двох дочок, які загинули під час бомбардування залізничної станції.

Протягом окупації померло одинадцять вихованців колишнього дитбудинку. Таким чином із всіх вихованців, які залишилися в Тиврові, пережили страшні роки окупації і залишилися живими близько ста дітей. У цьому велика заслуга вихователів Горячової Клавдії Спиридовнівни, Вергелес Євгенії Кирилівни, Пехерт Катерини Вільгельмівни, санітарки Пронь Олександри Степанівни, які нехтуючи небезпекою і долаючи труднощі, рятували дітей.У великому корпусі дитячого будинку після вигнання німецьких та румун­ських загарбників майже зовсім не було підлоги, дверей, постільних речей.

Тиврівська середня школа відновила свою роботу у 1944 році у приміщені дитячого будинку, де учні навчались разом із вихованцями цього закладу. З 1944 по 1947 рік директором школи був Когут Дмитро Степанович, учитель історії. Із свідчень учительки 4-го класу Семенюк Н.М. дізнаємось про активне громадське життя школи. Учні проводили вечори самодіяльності, колективно-фізкультурні виступи, надсилали до підшефного госпіталю посилки, мали зв'язок з батьками-фронтовиками. З фронту отримали чотири листи, відправили на фронт теж чотири. Школярі взяли шефство над тваринною фермою, птахофермою, ремонтували приміщення, працювали в городі, садку. Під час канікул учні збирали на колгоспних полях довгоносика. Катастрофічно не вистачало підручників. На весь 1-В клас було виділено 3 букварі, 2 читанки. Учні самі виготовляли абетки і букварі. Класи були переповнені. Так в 1-А класі, який навчала Серговська Ганна Максимівна, нараховувалося 40 учнів. На кінець року залишилось 32. Добре та відмінно навчалось всього чотири учні, незадовільно – шість.

За спогадами Сидорук Поліни Олександрівни, яка прийшла 1945 року до 8 класу, закінчивши Василівську семирічку, школа не могла вмістити всіх учнів. Навчалися у дві зміни. У старших класах навчання розпочиналося в 14:30, а закінчувалося о 20:30. Учні, які жили в навколишніх селах, інколи тікали з останніх уроків. Школа була зруйнована. Вікон не було. Вони були забиті фанерою та листками бляхи. Лише де-не-де можна було побачити скляні шибки. Коли віяв вітер, усе навколо гриміло. Учні сиділи за довгим саморобним столом. Замість стільців були дерев’яні поліна. Взимку палили грубки. Ходили в парк збирати дрова. А восени всією школою заготовляли дрова в Гуті Шершнянській. Не було зошитів. Їх робили з паперових мішків. Лише в 1947 з’явилися зошити. Книжок не було. На базарі купляли старі довоєнні книжки. Так українська література була лише у вчительки Блащук Софії Іванівни. Цю книгу для неї привіз Королюк Тодеуш. У старших класах вивчали військову справу. У кожного була гвинтівка, вирізана з дерева. Вирізав для учнів батько Поліни Олександрівни. Гвинтівки лежали в кутку класного приміщення.

У школу повертались хлопці і дівчата, що були на фронті, щоб продовжити своє навчання. З фронту за шкільну парту прийшов Стручківський Павло Євграфович. Класний керівник 10-го класу Шварцман Ганна Ісаківна викладала німецьку мову. З 1947 – 1948 навчального року директором школи став учитель історії Таран Василь Іванович. Українську мову викладали у цей час Спиця Лариса Григорівна, Ганна Гордіївна Коборчук, Блащук Софія Іванівна, фізику – Добіж Іван Петрович, математику – Павлусенко Ганна Кирилівна, Ступницький Михайло Бенедиктович.

Відновлює роботу після звільнення й дитячий будинок. Багато його вихованців загинули на фронтах війни. Відомі імена деяких з них: Соловей Василь, Харламов Григорій, Берега Василь, Бондар Андрій, Лещенко Леонід, Цовна Олексій. Не повернулося з війни і багато довоєнних працівників дитячого будинку: Ландер Натан (директор з 1933 по 1936 рік), Доробало Юхим, завуч, який проводив підпільну діяльність, був заарештований, сидів у румунській тюрмі в Тирасполі.

Восени 1944 року в Тиврівському дитячому будинку виховувалось понад 400 дітей. Часто їм самим доводилось заготовляти паливо. І навіть за таких важких умов, коли не було зошитів, підручників, всі діти навчались у середній школі. Поступово зміцнювалась матеріальна база дитячого будинку, кращим ставало харчування дітей та їх життя.Після визволення Вінницької області в Тиврівський дитбудинок почали прибувати діти, батьки яких загинули на фронті. До осені 1944 року в будинку вже було близько 500 дітей.

Важку ношу відповідальності за долю дітей несли директор Вишневський Юлій Цезарович та педколективом. Не вистачало ліжок, меблів, харчів. Варили борщ з кропиви, видавали щодня по 500 грамів хліба. Не було палива, старші діти, вихователі, техпрацівники заготовляли дрова в Дзвониському та Канавському лісі.

Ще одним випробуванням став спричинений повоєнною розрухою та посухою голод 1946 – 1947 років. Поліна Олександрівна Сидорук пригадує учителя біології, який зовсім ослаб від голоду. Діти, як могли, підгодовували його. На зауваження учителя математики Ступницького Михайла Бенедиктовича, що учень не підготувався до уроку, той відповів: «Я дуже хочу їсти». Із того дня усі 11 учнів класу клали на стіл свої скудні наїдки і Сєва їв з ними.

Проте поступово життя брало своє, зростав потяг до прекрасного, великою популярністю серед тиврівчан користувався хор Тиврівського палацу культури, Тиврівський духовий оркестр під керівництвом учителя Павла Кириловича Павлусенка. Прославляли Тиврівщину своїми роботами художники Гончарук Михайло Іванович, Маловський Марен Мартинович[3].

Видозмінює напрямок своєї роботи дитячий будинок, більш досконалою стала система навчання й виховання. Розпочинають роботу п’ять різних гуртків за інтересами, зокрема, технічний гурток, де керівником був Бецман П.І.,члени технічного гуртка змонтували діючий макет села площею З0 кв. м, і в 1955 році були нагороджені медалями ВСГВ. Наступ­ного року таку нагороду одержали інші вихованці, гурток юннатів (керівник Папенко В.Я.). Значних успіхів досяг духовий оркестр, яким незмінно, починаючи з 1947 року, керував П.К. Павлусенко. Оркестр та хоровий гурток (керівник Т.Д. Присяжнюк) неодноразово займали перші місця на обласних конкурсах і нагороджувались грамотами.Заняття в гуртках допомагали дітям не тільки цікаво проводити дозвілля, а й розвивати свої здібності та нахили, а після закінчення школи обрати майбутню спеціальність.

Дитячий буди­нок дав путівку в життя більш як 5 тис. дітей. Багато з них одержали вищу освіту. Люба Басиста стала вчителькою, Юзефа Клиновська – інженером, Василь Штрикун – лікарем, а Віктор Співак – художником. Урочисто відзначив колек­тив дитячого будинку 35-річчя з дня його заснування. Вихованці одержали від гостей багато подарунків — велосипеди, баяни, радіоли, швейні машинки тощо.

В 1959 році дитячий будинок було перетворено в школу-інтернат. Його гордістю були добре обладнанні навчальні кабінети: фізичний, хіміко-біологічний, математичний, англій­ської мови, кімнати образотворчого мистецтва, казок, бібліотека й читальний зал,виробничі майстерні. В даному навчальному закладі існував шкільний музей В.І. Леніна. Виховання дітей здійснювалось під потужним пресом комуністичної ідеології. Так учні тривалий час листувались з генеральним секретарем комуніс­тичної партії Великобританії Джоном Голланом.

Першим директором працював Ніколайчук О.Г., а з лютого 1961 року Мишківський Йосип Мар’янович. Вихованці виконували основний обсяг робіт із самообслуговування, працювали на підсобному господарстві, в майстернях: швейній (керівник Валова), столярній (Дорош Г.В.), слюсарній (Брозінський С.Й.).

З 1963 року школа-інтернат із середньої загальноосвітньої реформована в неповну середнью школу і такою проіснувала 30 років. За цей час директорами працювали Григоренко Г.Ю., Янишин В.А., Мишківський Й.М., Подзігун М.С. Дирекція школи провела значну роботу по зміцненню навчальної бази школи. Школа мала навчальні кабінети, хімічну лабораторію, бібліотеку. На нерівному занедбаному пустирі перед школою спорудили спортивний майданчик. У закладі працювала майстерня на 35 швейних машин. Було збудовано корівник, гараж, склад. Налагоджено роботу теплиць.

Більше 20 років свого життя і важкої праці вклав в розвиток школи-інтернату Мишківський Й.М. За його керівництва у школі було створено кабінети хіміко-біологічний, математичний, англійської мови, технічних засобів навчання, географічний, а також спортивний зал, кімнату образотворчого мистецтва, піонерську, музичну, шахову, влаштовано бібліотеку з читальним залом та актовим залом на 300 місць.

У шістдесяті роки було створено належну базу для трудового виховання і побудовано приміщення майстерень на 4 кімнати по 84 квадратних метри, в яких розміщено 2 столярні майстерні, в загальному на 26 столярних верстатів, та слюсарну майстерню теж на 26 верстатів, майстерні зразу не були електрифіковані. Було збудовано їдальню на 250 місць, з’єднано добудовою навчальний корпус з гуртожитком.

Число учнів доходило до 420 чоловік. Спальні були переповнені, в деяких спальних-кімнатах було до 20 дітей. Педагогічний колектив робив все для того, щоб дітям жилось затишно, щоб вони звикали до дисципліни, створювали міцні дитячі колективи.

Значною матеріальною підтримкою для школи-інтернату було його підсобне господарство. Школа мала 40 гектарів землі, де вирощувалися зернові культури, помідори, огірки, капуста, картопля, морква, цибуля та інше. Крім землі було ще дві пари коней, 6 – 7 корів, більше 50 свиней. Крім матеріального забезпечення допоміжне господарство мало важливе значення у трудовому вихованні дітей, у їх профорієнтаційній діяльності. Цим самим їм прививалася любов до праці, землі.

Після закінчення школи-інтернату хлопчиків відвозили на Донбас у профтехучилища, а дівчаток влаштовували у професійні навчальні заклади Вінниччини.

Кожен рік дирекція школи звітувала про влаштування своїх випускників. Школа-інтернат славилася своїми талантами. Під керівництвом Присяжнюка Тимофія Дементійовича працював шкільний дитячий хор, який займав неодноразово призові місця на районних та обласних олімпіадах художньої самодіяльності. Кожного року відзначаючи новорічні свята, учні школи-інтернату під керівництвом вихователів готували саморобні костюми на бал-маскарад. За костюми вони отримували призи, подарунки. Ці свята приносили дітям багато радості. Протягом довгого часу в школі-інтернаті існував дитячий духовний оркестр, яким керував Павло Кирилович Павлусенко. Оркестр під його керівництвом був активним учасником всіх районних урочистостей. У школі регулярно проводилися лінійки в супроводі духовного оркестру. Музика духовного оркестру надавала сили і наснаги, творчих злетів підростаючому поколінню, вводила в світ прекрасного.

У 1976 – 1981 роках директором школи-інтернату був Михайло Сергійович Подзігун. У школі значно посилилася робота по шкільному самоврядування. Було створено учнівський комітет, який засідав щоп’ятниці під керівництвом старшої піонервожатої. Проводилися підсумки роботи всього учнівського колективу по наслідках навчання, виховання і санітарного стану (по групах) за минулий навчальний тиждень. Результати роботи висвітлювалися на спеціальному стенді, який розміщувався на коридорі школи, а також ці наслідки оголошувалися на щотижневих підсумкових лінійках. Називалися переможці змагання, яким вручалися перехідні вимпели. Це стимулювало роботу учнів і кожен учень колективу намагався набрати якнайбільше балів, щоб зайняти призове місце. Батькам найкращих учнів школи-інтернату надсилалися вітальні листівки, подяки за навчання дітей у кінці кожного півріччя.

З метою поглиблення знань у школі проводилися предметні тижні, які закінчувалися предметним спором, на якому діти мали змогу показати свої знання, уміння і здібності з того ж чи іншого предмету. Постійно працювали гуртки: математичний, фізичний, краєзнавчий, драматичний, художнього читання, хоровий, танцювальний, ляльковий, «Умілі руки». У шкільних майстернях діти навчалися столярної справи, свої вироби представляли на районних виставках. У школі діяла постійна виставка дитячого малюнка, присвячена різним знаменним датам, вона також відображала природу рідного краю, дитячу фантазію.

З ініціативи учнів старших класів постійно працював шкільний радіовузол, по якому щопонеділка виступали самі учні. Вони готували виступи до святкових дат, робили короткі повідомлення про події, що відбувалися в країні протягом тижня, вітали іменинників із днем народження, виступали з різних питань шкільних буднів. Оскільки діти знаходилися весь час у школі, кожного недільного вечора проводився «Клуб вихідного дня», де діти мали змогу потанцювати, повеселитися. Проводилися різноманітні конкурси, ігри, вікторини. Усе це сприяло згуртуванню і збереженню учнівського колективу школи-інтернату.

У 1981 році в школу-інтернат знову повертається Мишківський Й.М., який продовжує набуті традиції і впроваджує їх в життя. У цей час посилилося патріотично-національне виховання дітей, входять в життя школи уроки: народознавства, свята рідної мови, літературні вечорниці. Такі уроки поглиблювали інтерес учнів до народної творчості, розкривали багатство народної душі, історії України, викликали почуття національної гідності.

Важливою подією в житті як Тиврова, так і всієї Тиврівщини стала реорганізація Тиврівської школи-інтернату. У 1993 році її було перетворено в ліцей-інтернат для обдарованої сільської молоді, куди перейшла значна частина працівників школи-інтернату. На сьогодні він є «найстарішим» закладом такого типу у сільській місцевості на Вінниччині. Ініціатором створення закладу був завідуючий Тиврівським відділом освіти Подзігун Михайло Сергійович. Зроблено це було у відповідності до рішення 12 сесії 21 скликання Тиврівської районної Ради народних депутатів Вінницької області від 10.02.1993 року та розпорядження районної державної адміністрації за №180 від 13.08.1993 року. За час існування ліцей очолювали: Мишківський Йосип Мар’янович (1993 – 1997 рр.), Грузинська Ганна Михайлівна (1997 – 2000 рр.) та Подзігун Андрій Михайлович.



[1] Красовський Я.Й. Відкриття духовного училища в містечку Тиврів / Я.Й. Красовський // Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-теоретичної конференції „Релігійне життя Поділля: минуле і сучасне“. – Вінниця: ТОВ „Планер“, 2008. – С. 91 – 95.

[2]Історія міст і сіл Української РСР. Вінницька область. – К.: Головна редакція УРЕ АН УРСР, 1972. – С. 560.

[3]Голубенко І.К. Тиврів і Тиврівщина. Історико-краєзнавчий нарис: від найдавніших часів до сьогодення / І.К. Голубенко / За заг. ред. Проф.. В.Л. Регульського. – Львів: ЛІВС при НАВСУ, 2001. – С. 85, 86.