CТАТТI

28.12.2015

Автор: Криворучко М.П., Гуменюк Н.М.

У кожної людини є дуже близьке, дороге, рідне, і напевне, найдорожче місце де вона народилася, виросла, де пройшло її дитинство.

Де б людина не була, куди б не закинула її доля, до кінця свого життя вона буде згадувати звідки вийшла у світ, ту стежину, по якій вперше пройшла до воріт, своїх вірних друзів з якими пройшло її дитинство.

Село Вишенька, Хмільницького району (колишнього Уланівського), Вінницької області, бере свій початок з глибокої давнини. Розташована Вишенька внизовині, через яку протікає невеличка річка Гнилець, що бере початок джерел сусіднього села Слободи Кустовецької, і є притокою річки Сниводи, яка впадає в Південний Буг.

За народними переказами, які дійшли до наших днів, село наше виникло в 16 столітті і мало назву Вільшанка.

Місцевість, де виникло село, було густо заросле вербами і вільхами, які залишились ще й до наших днів. Правдивість цієї назви в минулому підтверджується ще й тим, що понині декілька наближених сусідніх сіл носять однотипні назви Осична, Кустівці.

Село спочатку було невеличке, нараховувало близько двох десятків дерев’яних будиночків. Головним заняттям населення було землеробство, бджільництво. Цьому сприяли родючі ґрунти, сприятливий клімат, густі гаї. Як відомо з загальної історії, в 16 столітті вся Правобережна Україна була під владою Польщі. Наше село теж не обминуло це лихо, вся місцевість була охоплена полум’ям визвольної боротьби. Свідками національно-визвольної війни (1640-1654) під проводом Богдана Хмельницького можуть бути козацькі могили, які збереглися до нашого часу, на колгоспних ланах в бік села Листопадівки.

В 17 ст. багато зарубіжної шляхти,яка була на службі у великих магнатів, одержували за службу землю. Великий шмат цієї землі дістається шляхтичу Вишеньківському, який стає володарем села Вільшанка. Пан Вишеньківський перейменовує село Вільшанку на Вишнівку, а згодом на Вишеньку.

В кінці 17 століття, на початку 18 –го володіння Вишеньківського переходять у власність польського шляхтича Пеньковського. В цей час село налічувало більше 40 дворів.

Пан Пеньковський будує в селі великі маєтки з підземними ходами, які на випадок вибуху народного гніву змогли б вберегти його від розправи. Деякі будівлі пана Пеньковського збереглися до наших днів.

Будівництво в той час велося працею підневільних селян нашого і навколишніх сіл. До наших днів збереглися ями на околиці села, з яких брали глину на виготовлення цегли.

Народний переказ розповідає: В затишному красивому місці серед чудового парку, насадженого за останнім словом закордонного садівництва, височіло кілька величезних цегляних будинків, красиві замки для гостей, блиск і розкіш панського будинку, слуги в заморських костюмах – все це утримувалося за рахунок селян і було в кричущій суперечності з навколишніми, вгрузлими в землю селянськими хатками, з крихітними віконцями, потемнілими солом’яними стріхами. Тут же, в дворі, в панській конюшні сікли різками селян за непослух.

Відомо, що в 1749 році, в центрі села була побудована на кошти поміщика Пеньковського і прихожан, дерев’яна церква. Пани Пеньковські входили в склад реакційних елементів шляхти Барської конфедерації.

Їх зраду викрив дяк Стемблівський. Пеньковський, почувши тривогу, втік в Польшу і подальша доля його невідома. Після втечі пана Пеньковського в підземних складах маєтку було виявлено багато зброї.

Пани володіли великими земельними наділами, в той час, як селяни мали по кілька десятин самої непридатної землі. Навколо села були розташовані родючі поля в кількості 1673 десятин. Із них пану Пеньковському, а пізніше його наступнику, Київському губернатору, Миколі Гессен належало близько 950 десятин землі, 63 десятин–попові, 460 десятин найбільш непридатних земель розподілялися між селянськими дворами. Надвір припадало в середньому 1,52 десятин землі.

Селяни жили в нужді і злиднях, в них не хватало хліба від врожаю до врожаю, а тому більшість з них змушена була батракувати. До цього всього слід додати, що селяни не мали ні коней, ні корів. Так було до реформи 1861 року.

Селянам доводилося платити великі податки і викупні платежі на землю. Так селяни села Вишеньки, Малокутищанської волості,
Вінницького повіту на 1878 рік повинні були здати;
А) податей з іншими казенними зборами – 1029 карбованців 20 коп.
Б) викупних платежів – 1134 крб. 20 коп.
В) страхових платежів –26 крб. 35 коп.

Селяни весь час боролись за землю. Особливо стійкого, широкого розмаху набули виступи селян напередодні революції 1905 року. Багато селян, які батракували в поміщика, вимагали підвищення заробітної плати. Люди бастували. Царський уряд, щоб припинити виступи селян, діяв різними шляхами, зокрема під суд по Вінницькому повіту було віддано 51 чоловік.

Земберг Гессе, який замістив свого батька, володів землею до 1906 року. Він здавав її орендарям, Маковському і Новагонському. В селі Вишеньці Гессе мав дачу, куди приїздив влітку на відпочинок. В той час, коли пан жив в розкошах, мав величезні маєтки в селах і палаци в містах, в селі Вишеньці не було жодної медичної установи. Майже всі селяни були неписьменними за винятком дяка. Відомо лише, що на початку 19 століття в селі була відкрита церковно-приходська школа, в якій учителював дяк , навчаючи 14 хлопчиків.

І лише в 1876 році було відкрито однокласне народне училище Міністерства народної освіти. Приміщення, яке було побудоване за кошти народу, збереглося до 1977 року. Там навчалося 24 учні.

Сьогодні в селі височіє двохповерхове приміщення ЗОСШ 1-3 ст., в якій навчається 130 учнів. Просторі класи, обладнанні за останьою технологією, навчальні кабінети, спортзал, їдальня, бібліотека – це все для нашого майбутнього, для наших дітей.

Повертаючись в ті старовині роки в селі поля називалися та по сьогодні називаються іменами панів: «Гребівщина», «Хутір Жигалевича», «Білецького».

Ці назви пішли від того часу,коли царизм відкривши «останій клапан», щоб врятувати своє безнадійне становище, дозволив селянам про давати і купляти землю, виходити з общин на відруби і хуторі, щоб розв’язати земельну кризу і разом з тим створити собі опору на селі. Але це було доступним лише заможній верхівці селян, яких було одиниці. Такими багатіями в селі були Жигалевич, Грибівський і Білецький. Вони скуповують землі і відходять на хутори. Крім них були ще інші багатії, які скуповували земельні наділи не тільки у своїх односельчан, а й у поміщиці Гессе, яка замінила свого чоловіка. Це були: Копитко Михайло – 60 га, Пославський – 60 га, Хоменко Сидір – 60 га, Карпович Іван – 40 га, Поліщук Юхим – 60 га. т а ін.

Звеликою радістю зустріли селяни звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, хоча ця радість була перервана навалом інтервентів, які намагалися залізом і кров’ю повернути старі порядки на Україні.

Дуже часто мінялася влада на селі, але трудящі вірили в перемогу Радянської влади, і всіма силами підтримували її. Через нашу місцевість проходить Кавалерійська бригада Котовського, визволяючи місцеве населення від іноземних інтервентів і допомагала селянам встановлювати радянську владу на селі.

Землі багатіїв були розподілені між безземельними і малоземельними селянами. На кожний двір наділяли по 0.70 га. присадибної землі і по 1 десятині поля на члена сім’ї.

5 лютого 1920 року народний уряд Української Радянської соціалістичної республіки своєю постановою передав трудовому народові землю, віками знедолені вишень чани стали господарями своєї землі.

У березні 1920 року в селі обирається земельна комісія в складі трьох чоловік: голова Черніюк Дмитро Миколайович
Члени: Пацалюк Дмитро Никифорович, Вітюк Дмитро Денисович.

Комісія здійснила розподіл землі багатіїв. Впершу чергу землю одержували безземельні і малоземельні селяни. Худоба та сільськогосподарський ремарент також перейшло в руки бідноти.
Незаможні селяни, демобілізовані червоноармійці організовують в селі перші колективні господарства.

23 лютого 1923 року на зборах громадян села Вишеньки вирішено було створити колективне господарство «Зоря», керівником якого був обраний Тимощук Давид, секретарем – Загинай Дмитро. В колектив вступили зразу 13 сімей. Починали з невеликого: було 8 коней, 2 воли, січкарня, молотарка, 2 жниварки, 4 вози, 2 сівалки, 2 катки, 4 культиватори, 8 боріні 4 плуги. Орної землі було 91 га, і 20 гасаду.
У 1027 році друга частина селян об’єдналися в товариство поспільному обробітку землі (ТСОЗ) під назвою «Жовтень», організатором якого був Ткачук Кузьма Дмитрович.

Під кінець 1929 року колектив ні господарства «Зоря» та «Жовтень» об’єдналися вартіль під назвою «Комінтерн», головою якого став Міщук Василь Миколайович. Велику роль в організації колективного господарства і його піднесенні відіграла партійна організація, яка була створена в 1924 році, куди входили:

Міщук Василь,
Загинай Петро,
Пацалюк Григорій,
Гуменюк Купрій,
Янковий Дмитро,
Білоус Параската
БондаренкоІван.

1930 року Вишенька була повністю колективізована. Для допомоги молодим колективним господарствам навколишніх сіл, в 1932 році у Вишеньці створюється МТС. (Машино – тракторна станція)
В роки мирного соціалістичного будівництва багато зроблено для підняття культурного рівня життя селян. У 1925 році було організовано лікнеп, 1934 року відкрито хату-читальню. Велику роль в цьому відіграли сільські комсомольці: Павлінський В.П., Гуменюк І.М. та ін. В 1933 – 1934 рр. відбувся перший випуск семирічної школи.

Повернувшись роком назад хочу згадати, що у 1932-1933 рр., які у всіх подільських селах, в тому числі і в Вишеньці розпочалася трагічна сторінка села. Ось як згадує про голодомор жителька села
Кулик Віра Антонівна. Спогад: У 1934 році розпочалася нова сторінка в історії села-вручення колгоспу акта про передачу землі у вічне користування. Це було велике торжество перемоги колгоспного ладу. Люди жили мирною творчою працею, працювали на ланах, раділи сонцю, доброму урожаю. Росли діти, ходили до школи, буяли зелені хліба, простягли віти до сонця молоді сади.

Та прийшов ворог з чорною бідою, відібрав у людей мир, спокій, радість, мрію і сонце…Велика Вітчизняна війна.

22 червня 1941 року наш народ вперше почув слово «фашист». Розпочалася війна. На всю країну прозвучав клич «Вставай страна огромная, вставай на смертний бой». Всі вишеньчани пішли у військкомат, а звідти на фронт.

Захищати Батьківщину з села пішли 262 чоловіки, з них нагороджено орденами і медалями 217 чоловік. 14 липня 1941 року після нерівного бою наше село було окуповано гітлерівцями.

Настали чорні дні неволі, дні сповнені ненависті і боротьби.

Німці вбивали комуністів, грабували населення, забирали продовольство, худобу, молодих юнаків та дівчат відправляли насильно на каторжні роботи в Німеччину.

Славну сторінку в історії боротьби з фашистами вписав комсомолець, підпільник наш односельчанин Павлінський Володимир Петпрович.

Спогад сина Павлінського С.В:

В селі на початку 1942 року була створена підпільна група з 9-ти чоловік. Народні месники розправилися з старостою села Кустовець Кравчуком. В м. Острожку не зовсім вдало була проведена операція по захопленню німецького коменданта, яка закінчилася тим, що було вбито солдата, який ніс охорону. Фашисти жорстоко розправилися з населенням, розстрілявши 12 місцевих, ні в чому неповинних жителів. В селі Кропивна, Погоріла, Кустівці і Слобода Кустовецька підпільники знищили апарати по перегону молока, спалили молотарки. По всіх селах партизани – підпільники розповсюджували листівки.

Група, яка діяла в Вишеньці, була безпосередньо зв’язана з партизанським загоном, який носив ім’я «Захарова» і діяв в Калинівському, Хмільницькому і Уланівському районах.

Підпільники допомагали партизанам продуктами, зброєю, організовували перехід партизанів.

105 молодих хлопців та дівчат було насильно вивезено на каторгу до Німеччини.

26 лютого 1944 року, в с. Вишенька, червоноармієць Олексій Володимирович Полін виконуючи своє бойове завдання, жертвуючи молодим життям, накрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту.
5 березня 1944 року с. Вишенька, Уланівського району визволено від німецько-фашистських загарбників. Під час окупації та при відступі фашисти нищили і руйнували все колгоспне господарство, культурні та господарські приміщення, заподіяли збитків на суму 82 млн. крб. по цінах до 1961 року.

Поверталися з евакуації в село люди. Жахлива картина відкрилася перед їхніми очима. Все, що було зроблено руками, створено розумом наших людей, спалено, знищено, понівечено. Кругом мінні поля,дротяні загородження, валялися вбиті солдати та мирні жителі. Не чути ні гавкання собак ні співу півнів. Ніхто не зустрічав, ніхто не радів поверненню хазяїв. Та люди не опустили руки. Почали з поховання убитих в братські могили. З руїн та попелу відроджувалось життя. Перша весна в селі була дуже важкою, при ходилося поля копати вручну, орати та скородити коровами.

Скрізь працювали жінки: сіяли, орали, сідали за кермо трактора.
Це були Коваленко Ганна Петрівна, Черніюк Олена Дмитрівна та, Сорокаліта Ганна.

Малі і старі працювали вдень і вночі не покладаючи рук. Поля засіяли не всі, не було вдосталь зерна. Все більше листів приходило з фронту. Люди жили з думками про події на фронті, про рідних. Складені трикутниками, написані хімічним олівцем, такі листи були найбільшою радістю в кожній сім’ї.

Переглядаючи колгоспні архіви за 1944 рік в поле зору попадає акт від 4 липня 1944 року про підготовку до жнив. Як не важко було селянам, але врожай 1944 року зібрали вчасно. Приходилося по різному: вдень жали хліб, а вночі зносили в скирту снопи. Держава допомагала насінням, технікою. Для вивозу зерна на Крижанівський зерновий пункт прибули військові машини. Люди носили зерно на плечах, складали на вози і возили за 5 км на зерно пункт.

І ось прийшов вересень. Діти пішли до школи, сиділи за столами (парт ще не було), не мали зошитів, писали на мішках з під міндобрива. В одному класі навчалися діти різного віку, так як розділити на класи не було можливості, не хватало класних кімнат.
Підлітки працювали в колгоспі, замінивши батьків, які воювали.

З допомогою держави, під керівництвом партійних організацій трудящі нашого села заліковували рани, відбудовували зруйноване народне господарство, будували нові господарські та культурні установи.

В 1949 році колгосп села Вишенька об’єднався з колгоспом Червоний Степ, а в 1958 році до їх складу влилися хлібороби колгоспу «Пролетар», села М. Остріжок.

Так утворилася велика сільськогосподарська артіль «Шлях до комунізму», яка мала в своєму розпорядженні 3899 га землі, із них – 3324 орної. На полях колгоспу працювало 23 трактори, 10 зернових комбайнів, 15 автомашин. Урожай зернових та зернобобових культур в 1965 році склав 23, 2 ц. з га. Прибутки колгоспу складали 651850 крб. Господарство колгоспу спеціалізувалося в основному на вирощуванні зернових, технічних культур та тваринництві.

Докорінно змінилося і обличчя села. Біля 60 % добротних будинків колгоспників, здебільшого вкритих шифером, збудовано при допомозі колгоспу.

Йшли роки, життя ставало кращим, люди працювали на фермах, на поля, отримували за свою роботу непогану зарплатню. Виросли в колгоспі свої передовики: Софія Янюк, Ганна Штоюнда, Софія Пукасюк, яка за високі надої молока, у 1958 році була нагороджена орденом Леніна.
На початку 1960 років було побудовано будинок культури на 310 місць, 1983 році побудовано дитячий садочок, добротну поліклініку, 1986 рік збудовано двохповерхову школу І-ІІІ ст.

Війна 1941-1945 рр. не обійшла стороною жодного куточка нашої країни. Багато односельчан не повернулися до рідних домівок. Для вшанування пам’яті полеглим в селі 1956 року виріс перший пам’ятник воїнам – визволителям. В центрі села височить пам’ятник Герою Радянського Союзу Поліну Олексію Володимировичу, побудований у 1969 році. На місці його загибелі, по вулиці Поліна, яка названа на його честь, спорудили меморіальну плиту.

Бажаючі мають нагоду ознайомитися з біографією нашого героя, дізнатися про його бойовий шлях, завітавши до сільської бібліотеки, де постійно діє відкрита поличка про О.В.Поліна 2007 році, на сільському кладовищі встановили пам’ятний знак жертвам голодомору.

У грудні 1991 року вишенчани прийняли активну участь у референдумі. 90 відсотків населення проголосувало за самостійну і незалежну Україну. І зразу ж після проголошення України незалежною почався занепад господарства, культури, не стало обігових коштів, почали занепадати колгоспи, знизився життєвий рівень населення, не видавали заробітну плату, пенсій. В 1995 році вийшов Указ Президента про паювання землі. У 1997 році розпочалося розпаювання колгоспних земель нашого села. На ґрунті цього утворилися фермерства, дрібні сільськогосподарські підприємства та одноосібники.

Розпаювали і майно колгоспу, фермери отримали техніку, мали чим на перший випадок обробляти землю.

Змінилося за останні роки село, невпізнаною стала доля його жителів. На сьогодні місцеві фермери орендують землі, придбано багато нової техніки, засівають всі поля,збирають високі врожаї, ведуть підсобні господарства і радіють прийдешньому дню. Поговоріть сьогодні з будь – яким хліборобом, він вам розповість про свої будні і свята, поділиться планами на майбутнє.

Так і живе наше село Вишенька в звичайному ритмі життя. Народжуються діти, йдуть до школи, радісно дивитися на наше підростаюче покоління.

Завітайте до нашого села в будь яку пору року, воно зустріне вас зимою – свіжим подихом морозу, весною – буйним цвітом садків, літом – теплим сонечком, блиском води у ставку, осінню – запашним медом, духмяними яблуками і всім чим багата наша Вишеньківська земля.