Люди, що заселяли місцини,
зазвичай давали їм назвиська від
доброго слова, аби привернути сюди
добро, аби легше тут жилося.
Дочинець М. «Криничар».
Села Хмільницького краю… Кожне зберігає в собі частину минулого, своє коріння, свій рід та свою назву. Багато їм випало на долю. Вони вимирали, заростали бур’янами і чагарниками, спустошувались і знову відроджувались. Примножували свої традиції, мужньо несли свій хрест, сподіваючись лише на Всевишнього. Сьогодні з точністю сказати, що та чи інша назва села пішла саме від тієї чи іншої назви неможливо. Історики, філологи , лінгвісти подають свої версії, а старожили зовсім інші, і в цьому вони праві, адже це їхній рід, це їхні легенди, це їхня рідна земля.
Всього у Хмільницькому районі 81 село. Одні назви сіл неповторні, інші назви зустрічаються на території України, інші назви з часом змінювались. Багато суперечок ведеться навколо багатьох назв сіл, виникають дискусії. Та в пам’яті народній оживають легенди, перекази, які «пояснюють не поясне», які дають наступним поколінням мудрість, силу, віру, гордість за свій рід та найголовніше знати самого себе з діда – прадіда.
Назви сіл розповідають нам про минуле, вони є свідками нашої історії. Їх назви образно можна поділити так:
в основі яких особові прізвища та імена;
в основі яких найменування племен і народів, що колись жили;
в основі яких тварини, риби, птахи;
в основі яких дерева, рослини;
в основі яких кольори;
в основі які розміри за площею та числові назви поселень.
Перша наша зустріч з селами, які названі на честь прізвищ і імен прадідів. За переказами старожилів назву село Морозівка отримало від пана Морозова, який у селі заснував гуральню по переробці цукрових буряків, жита, пшениці на спирт. Тут у селі побудував маєток і господарчі будівлі. Посадив сад, в якому були висаджені алеї каштанів, лип та дубів. Дерева на сьогодні дуже старі, а там де була гуральні ще досі викопується цегла.
Спочатку назва села Качанівки називалась Найчуківка. Засновниками села були переселенці із селища Росохи (Митинці), яке зруйнували татари. У 1758 році село Найчуківку віддано в аренду старості хмільницькому Яну Мілецькому. Згодом село перейшло до польських магнатів Грицька і Яна Качанівських. На Краківському сеймі село було записане під назвою Качанівка. Зібрала всю цю інформацію колишня вчителька О. Тарасюк.
Назва села Колибабинці, за місцевим повір’ям, походить від прізвища першого поселенця Колибаби.
Про своє село Кушелівка розповіла завідуюча клубом – бібліотекою Лідія Цюрпіта. «Невеличке село, яке при в’їзді у село зустрічає легендарно – історичними ясенами. Історія кушелівських ясенів сягає в правління Катериною ІІ Поділлям. У селі садили не липи, як у інших містах та селах Поділля, а саме ясени. Старожили переповідають, що за зламну гілку дерева був наказ цариці відрубувати руку. Поселення Малого Митника і Великого Митника входили до Хмільницького староства, були подаровані імператрицею Катериною Безбородьку ІІ графу Іллі Кушельову–Безбородьку. Саме він недалеко вищезгаданих поселень побудував економічний фільварок, що згодом перетворився у виселок Кушелівка. Названий був на честь Кушельова–Безбородька».
Маркуші… Село вперше згадується на початку ХУІІ ст… Це було невелике поселення Хмільницького староства, яке разом із землями польським королем Сігізмундом ІІІ було подароване шляхтичеві Маркушівському, звідки і село дістало назву.
Село Мар’янівка отримало назву від імені Мар’яна, першого поселенця і виникло в кінці ХУІІІ століття.
Софіївка… Саме про це село у 1990- тих роках сільським бібліотекарем Тетяною Михаленчук було записано одну із прекрасних легенд про походження назви села. Ось, що розповіли старожили села Г.А. Бялківська (1912р.н.) та Г. Казимирівна (1926 р.н.): « Село спочатку люди називали Осолинка, потім Зофіль і лише остання назва назавжди залишилась за селом – Софіївка. У цьому селі проживала сім’я панів Кремінських, які мали єдину доньку Софію. Вона була дуже гарною та доброю. У селі всі її любили та шанували. Одного разу вона познайомилась з Станіславом Куманівецьким. Це було кохання з першого погляду і на все життя. Вони стали таємно зустрічатись у гаю. Хтось доніс батькові Йосипу Кумановецькому, що його син гуляє із Софією Кремінською. Батько не міг дати згоду на одруження сина з Софією тому, що коли Станіслав був ще маленьким він домовився із паном Вовчанським, про одруження своїх дітей.
Через місяць Станіслав Куманівецький одружився з Евеліною Вовчанською. Щоб увіковічити своє кохання до Софії, він звелів щороку садити дерева попід дорогою, якою разом ходили. З часом з невідомих причин Кумановецькі виїхали до Польщі і не повернулися.
Софія залишилась у селі. Побудувала школу, стала навчати грамоті, грі на фортепіано та малюванню діток. Її називали гордячкою тому, що жодному панові не вдалось знайти ключ до неї. Не вийшла заміж, залишилась вірною Станіславу Кумановецькому. Її любили і дорослі і малі. Легенда продовжує розповідати, що одного разу найстаріший житель села сказав:
- Гарна ти і добра дитино! Якийсь не відомий віщий голос говорить мені, що на тебе чекає велика слава. Буде завжди на людських устах звучати твоє ймення, будеш поважна і шановна.
У 1930 році село Зофіль було названо Софіївка. На кладовищі і нині збереглася мармурова плита із викарбуваним іменем Софія».
Відомий краянин, поет, журналіст, краєзнавець Євген Козюк вважає, що назву його село - Чеснівка отримало від власника маєтку в селі Йосипа – Колюни Чеснівецького.
Друга наша розповідь про села, які названі на честь племен, народів та людей, що колись жили. Село Голодьки відоме ще з кінця 14 століття. Про походження назви села за свідченням старожилів відомо, що перші поселенці цього місця були втікачі з міста Хмільника "голитьба" - біднота, яка шукала вільних місць, для кращого життя. В часи нестабільності, міжусобиці,численні біженці з Хмільника поселялися у довколишніх лісах,куди не наважувалися заходити панські слуги. Є відомості у деяких джерелах, що з міста Хмільника із замку до села Голодьки були прориті підземні ходи для порятунку обложених у твердині. В середні віки у селі був великий монастир, що існував до середини 18 століття. Отож обложені,підземним ходом пробиралися в монастир і тут знаходили притулок у монахів.
Село Куманівці, на території якого споконвіку проживають українці та поляки. Старше покоління вважали, що поселення заснували древні кумани у ХІІІ столітті. Відома вчителька, краєзнавець, журналіст на Вінниччині Ніна Кирилівна Кравчук – Овчарук, уродженка села і розповідає, що: « село Куманівці польський король передав своїм васалам « з роду Остроїв» в 1379 році. Тобто, в ХІУ столітті Куманівці вже стояли край Чорного Шляху, невідомо чиї, невідо звідки. А ще виходить : не Кумановські подарували своє прізвище селу, а навпаки, Куманівці його їм надали».
Переказ про виникнення села Зозулинці відноситься до національно – визвольної війни українського народу (1648-1657рр). У 1648 р козацьке військо поверталось різними шляхами з Галичини на Схід, в тому числі Чорними шляхом. Загін поранених і хворих, змучених козаків був залишений на зимівлю у дубовому лісі, між «Чорним шляхом» і сьогоднішнім селом. З групою хворих і поранених був залишений старший козак Зозуля. Так виникло село і зберегло свою назву.
Село Сербанівка було засноване сербами, як переповідають старожили в ХУ столітті в глибоких ярах. Від них і пішла назва Сербанівка.
Наступна розповідь про села, яких назви пов’язані з птахами, рибами та тваринами. За 3 км. на захід від міста Хмільника знаходиться село Соколова, яке засноване близько 350 років тому. Саме тут росли великі явори. За народним переказом на яворах гніздилися соколи, від яких і походить назва села.
За переказами старожилів село Рибчинці було заселено козаками, які при наближенні татарських загонів відійшли на острів, де сьогодні знаходиться село. В давнину цей острів був оточений недоступними болотами і на цьому острові залишились жити козаки, займаючись багатими рибними ловлями. Звідки і назва села – Рибчинці.
Привертають увагу села, в яких в основі назви дерев та рослин. Село Березна розташоване над Південним Бугом. Старожили села розповідають, що назва походить від березового лісу, який знаходився на місці теперішнього села. Перші поселенці поселились в лісі. Частину лісу розкорчували під городи і житло, яку спочатку називали Березина.
Існує друга версія, записана колишнім сільським бібліотекарем І.П. Паращук. Першого поселенця називали Березовський. В селі і по – сьогодні проживають кілька сімей, які носять прізвище Березовський.
За народними переказами село Вишенька виникло у ХУІ столітті і називалось Вільшанка. Відомий місцевий учитель історії, краєзнавець М.Криворучко розповідає, що село у ХУІІ столітті дістало другу назву. Це було пов’язане з шляхтичем Вишеньківським, який перейменував Вільшанку на Вишнівку, а згодом на Вишеньку.
Історія села Кустівець розпочалась більше 300 років тому. Старожили розповідають, що назва села походить від того, що частина села була зайнята кущами, де випасали овець. Більше 250 років потому майже все поселення в селі загинуло від чуми. Залишилось 5-6 родин, які встигли переселитись в Кутиські яри. Через деякий час всі повернулися назад у село.
Одна із перших назв села Лелітки була Кердановець і Нешунець. Коли перейменували село на Леліотку невідомо. З досліджень знаного краєзнавця, священика Ю.Сіцинського відомо, що село існувало вже у 1610 році і назву села отримало від струмка Лілея. Уродженка села М.Р. Іванкова (1922 р.н.) розповідала, що у селі на Південному Бузі та заплавах росли жовті та великих розмірів лілії. Ще після Великої Вітчизняної війни лілії ще були. З часом зовсім пропали. Всі односельці гордяться, що село має назву улюбленої квітки Ісуса Христа.
Перші відомості про село Лозну відносяться до ХІУ століття. Ксенія Бур (1921 р.н.) уродженка с.Лозни з переказів своєї бабусі розповідає, що назва села походить від того, що місце де зараз знаходиться центр села було пороше лозами, в яких рятувалися від набігів татар.
Старожили села Малого Митника розповідають, що поселення утворилося пізніше села Великого Митника. В кінці ХУІІ ст. почало носити сучасну назву. Походить назва села від слова «мито» – плата за проїзд через греблю, місток на річці Матосні (односельці села називають річку Фоса).
Старожили села Неля Іванівна Баліцька та Ангеліна Андріївна Баліцька стверджують, ще одну версію походження назви села. На їхню думку найправильніша назва села походить від слова «митничок» або «милянка» - це лікарська трава, що має властивість лікувати від вошів. Відомо також, що наші предки використовували її замість мила та парфумів. Трава росла по берегам річки Фоси. На превеликий жаль на теперішній час улюблена травичка стала рідкістю.
Хмільник… Існує дві версії щодо походження міста. Старожили переповідають, що остров в центрі міста був укритий лозами та калиною, повитими хмелем, в яких переховувались від ворогів. І по сьогодні в старій частині міста проростає хміль. Про що також розповідає М. Симашкевич («Историко-статистическоеописание заштатного города Хмельника, Подольской губернии, Литинского уезда». «Подольские Епархиальные Ведомости», 1869, № 10-13, «Вест. Зап. Рос.» 1870.).
Друга версія назви міста, що рід Богдана Хмельницького походить з Хмільника.
Привертають увагу і села, в назві яких кольори. Село Білий Рукав… Старше покоління розповідає дві версії про походження назви села. Перша, що там де сьогодні село раніше було місто Тростянець. Після спалення міста землею володіла власниця Білорука чи Білорукова.
Друга версія, яку старожили вважають більше правильною. Назва пішла від Білої Криниці, з якої витікає невеличка річка, (рукав), притока річки Хвоса.
Чернятинці… Припускають, що назва села виникла від « старослов’янського – черн тобто чорний ». Місцевий історик Ю.О. Карпенко висловлює здогад, що назва могла утворитись від прізвища Чорний, а може в давнину тут поселені були чорнороби, звідки й утворилась назва.
В давнину, десь тут на півночі Поділля існувало містечко Чернятинці, що було повністю спалене і зруйноване татарами, можливо теперішнє село і виникло на цім місці з такою ж назвою.
Ще існує народна легенда щодо назви села: десь у 1438-1448 рр. під час нападу татар на Поділля, а це було досить часто. Невеличка родина поселилась на правому березі річки Сниводи і своє поселення обгородила чорними тинами. Для татар на той час чорні тини означали невиліковну, заразну хворобу, тому це поселення залишилось не спалене татари оминули родину і своє поселення назвали від цих «Чорних тинів» дуже старі жителі називали село «Чорнятин». Потім село писалось як Чернятин, згодом і на даний час правильна назва села Чернятинці.
Переходимо до назв в основі яких – числа. Лип’ятин… Село засноване у 1616 році. За переписом населення на Поділлі згадується хутор Лип п’ять (Лип’ятин). В селі зберігся переказ, що «польський феодал Ольшевський з молодою жінкою (другою) і дочкою від ( першої жінки) в супроводі слуг і охорони об’їжджав свої володіння і зупинився на відпочинок на підвищеному місці, де в теперішній час центр села, на поляні лісу, який ріс з трьох сторін. На цій поляні лісу, яка дуже сподобалась Ольшевському, він наказав посадити п’ять лип в честь своїх п’яти синів. Невідомо через скільки років Ольшевський гостював у свого сусіда по володінням в селі Воронівцях Станіслава Домбровського, який хвалив своїх кріпосних за їх чесність. Ольшевському захотілось і собі мати таких кріпаків. Ольшевський купляє 10 сімей кріпосних з Воронівець і Чернятина і повіз на те місце, де колись віддихав і посадив п’ять лип в честь своїх синів. І ці десять сімей поселились на цьому місці, де росли п’ять лип. Від цих лип і пішла назва хутора, який в той час відносився до Любарських хуторів, а потім і села Лип’ять ( Лип’ятин)». Записала цей спогад колишній бібліотекар села Вера Савицька.
Чотири липи були знищені під час Великої Вітчизняної війни. П’ята, яку всіма силами стараються зберегти нинішнє покоління дає паростки.
Другу версію походження назви села дає відомий етнограф, педагог, краєзнавець Павло Іванович Ткачук: «назва Лип’ятин походить від першого поселенця на ім’я Лип’ята - тому те давнє поселення називали хутір ( чий?) ( Лип’ятин».
Село Сьомаки розташоване за 1-2 км. від річки Снивода. За словами старожилів села Рак Ганни (1926 р.н.) та Коваль Любові (1927 р.н.) встановлено, що при заснуванні села, біля невеличкої річки нараховувалось лише сім дворів, жителями яких були рідні брати, які займались хліборобством. Стародруки підтверджують, що в кінці ХУІІІ століття паном Делябром (в історичних джерелах Дель–Арбе) всю землю було продано найменшому братові Сімакові. Від цього і виникла назва Сімаки, пізніше назва села стала Сьомаки.
Остання подорож в села, в назвах яких величини. Сергій Денисович Пугач(1932 р.н.) про село Великий Митник розповідає, що де сьогодні стоїть школа був єдиний проїзд до Хмільника. Кругом була драговина й тут брали мито за цей проїзд, а проїзд був вистелений гіллям з дерева по ньому і їздили. Тому і село назвали Великий Митник. А ще раніше село називали Пилипи.
Щодо Великого Остріжка то існує дві версії. Старожили села погоджуються з місцевим краєзнавцем, істориком, уродженцем села В.М. Мариничем. З часів Київської Русі для захисту населення будували дерев’яні фортеці. В ті часи всі дерев’яні фортеці називали Острогами тому, що там ставили гострі паліїї (обгороджувались).
Друга версія розповідає, що1603р. власник Пиківської волості Януш Острозький починає називати його новий Острог.
Малий Остріжок невелике поселення біля Великого Остріжка.
Особлива мова про найдревнішими села Хмільницького район у Сандраки і Широка Гребля… Саме тут знайдені поселення трипільської культури, поселення епохи бронзи, поселення скіфської культури, поселення зарубинецької культури, поселення чернігівської культури та слов’янське поселення. У 1483 році власником Сандрак (Заголовля) був Яцьк Задраник. Майже через два деситиліття замість назви Заголовня утворилася нова назва Задранковичі, а пізніше через покоління – Задраниківці. В документах 1783 року є запис села, зроблений двома назвами – село Сандраки або Задраниковичі.
За твердженням деяких дослідників назва села Сандраки походить від старогрецького слова «сандраке», що означає «червона глина».Село було поділене на дві частини через річку Південний Буг. В ХУІІ – ХУІІІ ст. обидві частини села через річку Південний Буг, були з’єднані великою і широкою земляною греблею, від якої воно одержало свою назву – Широка Гребля.
Цікаво про своє село розповідає Йосип Іванович Мельник, уродженець села Курилівки: «В тому краю села, де вибрана велика яма був цегельний завод. Ця частина села називалась Цегельня. За цегельною були Мизівські хутори. Ще там було багато винокурень. Там увесь час диміло, куріло – через то і Курилівка». Світлана Бондар, яка написала історію села Курилівки, розповідає, що раніше село називалось Хмільницькі хутори і перебувало у довічному користуванні Миколи Струся. Пізніше отримало назву Івашківці, за прізвищем управителя поселення. І лише з новим власником Каспером Івановським отримало назву Курилівка, який збудував на території села винокурний завод. «На заводі курили горілку, і як на неї був тоді великий попит, то курили у великих кількостях. До куріння горілки долучалось усе населення села, продаж якої був надто прибутковим. Через примітивність забудови хат (дим з печі виходив через отвір у сіни) та недосконалість обладнання для процесу куріння горілки селянами село було постійному диму, за що і отримало назву Курилівка».
Роки, століття… Швидко минає час. Пращури своїм поселенням надавали найкращі імена, генетично вони закладали нам нашу історію, щоб ми не тільки берегли, але гордилися свої родовим корінням, щоб ми знали ім’я свого роду. Лише «знання своєї історії дає нам свідомість, що ми тут вічно і за нашою спиною тисячоліття». І ми згідністю можемо сказати:
03.01.2016
