На брак талантів великомитничани ніколи не скаржились і не скаржаться. Упродовж віків з роду в рід передавались народні ремесла - це і вишивка, малярство, гончарство, килимарство і т.д. Відомий польський поет, письменник, композитор Адольф Мостковський проживав і помер у селі В. Митник на початку ХХ століття .І сьогодні продовжують славити цю землю художники, які народились та проживають у с. В. Митник. Це Микола Лучинський, Володимир Ксеніч, Борис Фелько та Олександр Локтіонов.
Про Миколу Васильовича Лучинського говорять, що кожна його картина-це як частина його душі. Ім`я Миколи Васильовича Лучинського знане не тільки у селі, але і у Хмільницькому краї. Народився у с. Думенки Хмільницького району 2 грудня 1946 року в робітничій сім`ї. Батько,Василь Григорович працював в лісництві клепкарем, а мати, Ганна Степанівна, в колгоспі різноробочою. У родині були ще молодші брати Дмитро і Олексій,сестра Ніна. Родина Лучинських проживала у ті часи у нужді ( нестатках ). Коли першокласник Микола пішов у школу, було дуже важко. Не було підручників, одягу, взуття, діти ходили босими до морозів, але понад усе учневі Миколі хотілось навчатись. Саме у школі з першого класу захопився малюванням. Зі спогадів художника відомо, що у старших класах олівцем малював портрети відомих письменників, пізніше акварельними фарбами. Особливо любив малювати копії картин російських художників Шишкіна, В. Васнецова.
Щоб допомогти батькам після 8 класів Думенської школи пішов працювати причіплювальником до тракторів у колгосп «Зоря Комунізму». Юному Миколі дуже хотілось продовжити навчатись, тому у ввечері ходив у вечірню школу, де закінчив 11 класів. Педагоги, односельці радили надалі навчатись. З автобіографії відомо, що його посилали навчатись в Художній інститут, але у батьків не було можливостей навчати сина, тому із-за матеріальних статків не здійснилась мрія молодого художника.
У 1965 році Микола Лучинський був призваний до лав Радянської Армії. Служив у м. Житомирі в ракетних військах, був старшим оператором. Офіцери запримітили майстерність солдата Лучинського, тому його було переведено в штаб дивізії писарем і оформлювачем стінних газет і куточків. За майстернє оформлення полкового куточка для прапора солдата Миколу на шість місяців раніше демобілізували додому.
28 травня 1968 року життєва дорожка пролягла у с. В. Митник. Його трудова діяльність проходила у м. Хмільнику, на будівництві ресторану « Червона рута», потім три роки працював радіомонтером у відділенні зв`язку. Також у райвійськоматі, де був старшим помічником начальника 3-го відділу. З 1972 по 1998 роки - 27 років працював у Державному страхуванні. У 1991 році відбулась найважливіша подія у житті – жителі села вибрали Миколу Васильовича головою церковної громади, де і по сьогодні служить Богові та односельцям.
Як і колись так і сьогодні Микола Лучинський любить малювати. А сам він говорить про свою творчість просто: «Люблю малювати в храмі, і оздоблювати і прикрашати храм по даній мені Богом милості».
Друга наша розповідь про Володимира Сергійовича Ксеніча. У 1962 році маленьке дитятко криком сповістило Великомитницьку землю про свій прихід. Саме ця земля маленького Володимира привела у світ прекрасного. З дитячих літ виявилися здібності до малювання. У шостому класі Великомитницької школи вступив на заочне відділення Московського нородного університету образотворчого мистецтва. Так розпочалась переписка між учнем та педагогами. Володимир надсилав їм свої роботи,вони завдання та аналіз здобутків і недоліків цих робіт. Навчання в університеті тривало п`ять років, а потім був призваний до військ Збройних Сил СССР. У військовій частині Московського округу не забував про малювання – це були лозунги, плакати, куточок солдата і т д.
У 1982-1983 рр. Продовжив навчатись на курсах художників оформлювачів при Вінницькій художній школі. Після закінчення життєва стежина пролягла у Хмільницький міжколгоспний санаторій, де працював художником-оформлювачем на даний час.
У 1989 році повернувся у рідне село, де живе і працює.
У 1991 р. Як і багатьом українцям потрібно було шукати роботу. Став заробітчанином у м. Києві, майже зовсім забув про малювання. Одного разу у вихідні дні побував на Андріївському узвозі де побачив виставку – продаж картин київських художників. І щось до болі рідне сколихнуло у серці. Захотілось знову і знову взятись за пензля і краски. Сьогодні появились нові картини, бажання,появилась надія на майбутнє. Так згадує Володимир Сергійович Ксеніч.
Село В. Митник – щедра земля, з якої виріс і вийшов у світ Володимир Ксеніч. З селянського дитинства виніс любов до рідної землі. Тому багато картин присвячені краю. Його творчість викликає теплі і світлі почуття, помітне місце займають картини про великих українців.
Третій художник Великомитницької землі – це Олександр Сергійович Локтіонов. Знаний Олександр Локтіонов на Вінниччині. Його роботи неодноразово виставлялись на виставках області, району та міста. Народився 31 травня 1947 року в невеличкому російському селі Камишлейка Пензінської області. Любов до пісні, казок, легенд привила матір, яка часто наспівувала народних пісень. Мабуть, тому поступово закладався потяг до всього прекрасного. Малювати любив з дитинства, хоча дитячі роки припали на тяжкі повоєнні роки. Він був третьою дитиною у родині. Старшими були його сестри з різницею у віці 19 і 15 років. У 1962 році закінчує восьмирічку у своєму селі. Та було велике бажання вчитися і тому продовжував навчатись у другій школі за 12 кілометрів від свого села. У 1965 році сталось непоправне – померла мати, а через рік загинув батько. Тому так рано вимушений перейти на свій хліб. Переїхавши до сестри у Волгоград працював на заводі бетонних конструкцій-арматурником. Цей кусочок хліба був дуже важким, адже працювали у три зміни.
На той час проживав у гуртожитку, де познайомився із своєю майбутньою дружиною. У 1968 р. Об`єднав із нею свою долю.
Потяг до навчання завжди притаманний Олександру Сергійовичу. Знову навчався на курсах бурових майстрів. Після закінчення працював помічником бурового майстра у Нафтогеофізики, це поклик душі, тому і не дивно, що знову навчається у Волгоградському домі народної творчості по спеціальності художник – оформлювач.
Так судилось долею що у 1970 р. потрапляє в мальовниче село Великий Митник де і по – сьогодні проживає та творить свої неповторні картини. У 1991 році, як і у всіх українців розпочалась нова сторінка у житті. Роботи художнику не було, тому прийшлось працювати апаратчиком на заводі сухого молока.
У народі говорять, якщо людина талановита, то вона талановита у всьому. Тому не дивно, що розпочалась поетична творчість в Олександра Сергійовича. У 40 річному віці почав писати вірші. Публікується у місцевих засобах масової інформації, його вірші надруковані у літературному –альманаху «Пелюстки троянд», «Зоряні роси та у літературній антології Хмільницької землі «Калинові грона». Пише як російською так і українською мовами.
Летять лелеки в Україну
Летять лелеки в Україну,
в домівки повертають знов,
Я рідну землю не покину
я тут знайшов свою любов.
Лелеко, лелеко, де був так далеко?
- Я в Африку люди, літав.
- Лелеко, лелеко, дорога ж далека!
- Я в теплій країні бував.
Тепер повертаюсь в країну милу,
За нею я так сумував,
Тут річка і поле дарують нам силу,
Тому тут гніздечко собі збудував.
О мати – земле рідна ненька,
Душею всією в тебе вріс.
Тобі вклоняюся низенько,
Свою любов тобі приніс!
Як і колись так і сьогодні Олександра Сергійовича хвилює художнє мистецтво. Тому продовжує створювати свої шедеври, робить гравюри, займається чеканкою по металу, випалюванням по дереві.
Повз його картини не можливо пройти байдуже, вони полонять погляд, заставляють зупинитись та задуматись над чудовими миттєвостями життя.
На сьогодні має багато творчих ідей, які поступово втілюються на полотнах. Ми ще не одноразово зустрінемось, побачимо та почуємо про творчість Олександра Локтіонова.
Борис Іванович Фелько
Народився майбутній художник 1 червня 1952 р. у с. В. Митник. Старожили скла згадують, що маленький Борис малював ще з п`яти років. Як і всі дітки пішов у школу, яку закінчив у 1970 р. Зразу після школи був призваний до Збройних Сил СРСР. у Білорусії. У 1972 р. після закінчення служби поступає у Львівський поліграфічний інститут ім. Федорова.
Молодого перспективного студента направляють на роботу в Ленінград. Дев`ятнадцять років життя присвятив російському місту.
Так сталось, що у 2006 році повернувся додому, де і по сьогодні проживає. Малює натюрморти, пейзажі, портрети масляними фарбами, тушшю, карандашами. На сьогодні картини Бориса Івановича знаходяться у приватних колекціях Німеччини, США, Росії, Прибалтики, та в Україні. Його картини несуть енергію радості і добра. Портрети насичені особливою шаною та любов`ю, приваблюють своєю чистотою та простотою. Він відкритий та доступний для всіх поколінь, як наймолодшим так і дорослим.
Неповторна Великомитницька земля зачаровує красою, надихає на творчі звершення. Саме їй і її людям присвячують свої картини наші митці. І хто знає? Може сьогодні на теренах цієї землі виростає майбутнє покоління, яке зможе продовжити та прославити нашу Великомитницьку землю.
03.01.2016
