На кількох горбах
у всі кінці
розкинулось наше
село Петриківці".
Село розташоване в маленькій улоговині невеликого струмка, який вище по течії носить назву Самець. Струмок утворює в Петриківцях невеликий ставок, біля якого у 18 ст. побудований дерев’яний млин при двох поставках. Село перетинається поштовою дорогою з Летичіва в м. Бердичів, знаходиться в 8 км від поштового відділення в с. Уланів до північного сходу.
Клімат здоровий, грунт – глибокий чорнозем. На орних землях поблизу села збереглися горби і насипи, їх люди відносять до татарського розгрому села. Приєднання приходу до православ’я здійснено в 1795 році.
В 19 ст. маєток належав поміщику Петру Івановському, від нього і пішла назва, хоча є ще одна версія відносно назви села. Історичні джерела свідчать, що Федір Кам'янецький, подільський каштелян, 1 липня 1558 року отримав від польського короля Сигизмунда II Августа пустище Петрову Луку, що знаходилася при впадінні річечки Березнички у Сімець. "Подільські Єпархальні відомості" (12 за 1869 р.) повідомляють, що саме цю Петрову Луку було заселено кметями та іншими жителями. За версією відомого краєзнавця М. Дороша селом володіли шляхтичі Петриківські. Прізвище поміщики отримали від назви поселення – Петрової Луки.
Пізніше цей маєток П. Івановський віддав, як придане, своїй дочці княгині Кароліні Вітгенштейн, коли вона вийшла заміж за князя Миколу Вінгенштейна. (1840 р.).
Населення в Петриківцях при поміщику числилось 631 чоловік і 654 жінки православних українських селян. Крім того, тут проживали 40 чоловіків і 43 жінки католиків, 1 чоловік і 4 жінки лютеран, 25 чоловік і 28 жінок євреїв.
В селі була св. покровська церква, двухкупольна, невідомо коли і ким побудована, але напис на церковній стіні "1717" дає підставу рахувати цей рік часом її побудови. За переказами церква була не нова, перенесена з другого села, звідки саме – невідомо. Будівля її була дерев’яна разом з дзвіницею з 1858 року на кам'яному підмурку, покрита бляхою з двома переділами. Іконостас чотирьох ярусний. Видатний її священиком був Іоанн Борисович, який прослужив у цьому приході 39 років (1798-1837). Син його в монашистві Афанасій був ректором Київської духовної академії, а пізніше єпископом Черніговським. Церковної землі було 36 десятин, 1680 сажнів, сінокосу-5 десятин і негідних земель 1 десятина 624 сажні. Будівлі священика були дуже старі,а псаломника – ще досить міцні.
Церковно – приходська школа існує з 1862 року в громадській хаті. Від громадськості учителю платили 20 карбованців. В школі були 23 хлопчики і 2 дівчинки.
У 18-19 ст. село було розташоване на місці старої пасіки, ближче до с. Сміла; тільки після революції почала заселятись теперішня частина села.
Княгиня Кароліна Івановська – Вітгенштейн більшу частину свого часу проводила в маєтку в селі Воронівці, але не залишала поза увагою і інший свій маєток у с. Петриківці, куди часто навідувалась, щоб помилуватись прекрасними петриковецькими краєвидами. Не виключено, що в кінці 1847 року Ферену Ліст міг відпочивати, слухати пісні петриковецьких селян, знайомитись з чарівною природою села, як великий і дорогий гість Кароліни.
В 1864 році селом володіла дочка Кароліни Івановської – Вітгенштейн княгиня Марія Гогенлоге – Шімонгефюрст. Вона володіла Петриківцями і Тарасками. Засвідчено, що ревізійних душ у 1856 році було 1052, всього землі – 5134 десятини, з них 2341 десятина – в користуванні селян.
В 1883 році село належало до Літинського повіту, Уланівської волості . Проживало 380 чоловіків і 365 жінок.
В 1887 році в селі було 110 садиб, 744 мешканці, 1085 десятин землі селянської і 863 десятин державної. До церкви належало 35 десятин землі.
В 1891 році господарем села став Костянтин Костянтинович Кноррінг. Число дворів становить 121, населення всього – 1459, з них чоловіків – 720, жінок – 739.
При селі числилось всього землі 2059 десятин, 836 десятин належало К. К. Кноррінгу, чиншової – 86 десятин, церковної – 42 десятини, селянської – 1095.
В селі є православна церква, однокласна церковно – приходська школа, відкрита в 1872 році, знаходиться в громадській хаті. Щорічно на її утримання виділяється 230 карбованців.
В школі навчається 56 хлопчиків і 8 дівчаток, 2 дітей закінчило курс з посвідченнями.
Продовольчий запас в громадському магазині становив 342 четверті озимого і 171 четверть ярового хліба.
В селі знаходиться пожарний участок для Тарасок, Чепелів, Подорожної, Сміли, Чеснівки і Липятина. Пожарна валка складається з 1 насоса, 6 бочок і 2 багрів. В селі є 16 криниць.
Панський маєток знаходився на підвищеному місці у західній стороні біля земського ставка. Ставок належав Кноррінгу. Будинок пана був красивий, двухповерховий. Навколо нього і вздовж ставка росли прекрасні жовті черешні, яблуні.
Після 1905 року маєток був проданий поміщику Пеньковському. Ним були встановлені строгі порядки: в ставку не дозволялось купатись сільським дітям, до шлюбу наречені не мали права йти тією дорогою, що пролягала біля панського маєтку. В пана служанкою була сільська красуня Мотря Мочихвіст.
Після революції пан Пеньковський залишив свій маєток і виїхав невідомо куди. В будинку було розміщено Земське управління, звідки і назва цих місць – земство. Останнім земським старостою був Соцький, дотепний, говіркий, люди його любили.
До Великої Жовтневої соціалістичної революції населені пункти та земські угіддя належали поміщикам та церкві. З придатним до обробітку земель с. Петриківці 1360 належало поміщикам, а 640 десятин належало 348 дворам, при цьому із цієї кількості 300 десятин мали в своєму користуванні куркульські господарства, тому населення залишалось малоземельним і безземельним, працювали наймитами та на сезонних роботах в поміщицьких і куркульських господарствах.
Непосильна праця та злидні викликали в селян обурення проти своїх гнобителів. Влітку 1905 року сезонні робітники оголосили страйк, вимагаючи підвищення денної оплати.
Виступ селян придушено присланим з Бердичіва військовим загоном, а керівників страйку – бідняків Голубенко С., Топорівського П., Піддубного К., Яринича С., жорстоко покарано.
Про даний страйк доповів губернатор Єйллер міністру внутрішніх справ Трепову в донесені 4314 від 18.06.1905 року.
Селянство радо зустріло вістку про скинення самодержавства. Восени 1917 року в селах створюються ревкоми. Під час громадянської війни вони керували боротьбою трудящих проти іноземних інтервентів. Революційний комітет с. Петриківці вже в 1919 році конфіскував землі поміщиків і розподілив їх між 86 бідняцькими безземельними дворами. В 1920 році створюються комітети незаможних селян (КНС), які очолили політичну владу на селі.
В червні 1920 року на території Уланова, Лип'ятина і Петриківець радянська влада перемогла остаточно. Було створено ревком, сільську раду. Головою ревкому було обрано Козолупа Сазона Івановича, головою комнезаму – Топорівського Йосипа Івановича.
В 1922 році в Петриківцях створюється сільськогосподарське товариство "Господар", до складу якого входили села Петриківці, Сміла та Чепелі. Товариство об’єднало в своє членство 1055 дворів з населенням 4670 чоловік. В господарстві товариства знаходилось 3550 десятин рільної польової землі, 120 десятин присадибної та 78 десятин лугів. Першого року господарювання одержано врожай жита по 80 пудів з десятини, ярої пшениці – 56, яблук та груш – по 100 пудів.
В 1928 році в Петриківцях організовується товариство по спільному обробітку землі ( ТСОЗ ), яке об’єднувало 28 господарств. Товариство очолили комуністи Домашин П. та Грилюк Ю.
Восени 1929 року на базі ТСОЗ у Петриківцях організовано сільськогосподарську артіль "Комунар". На кінець 1930 року до артілі влилось майже все населення села. Артіль усуспільнила 2 200 га землі. Головою артілі було обрано Сапожникова.
Колгоспи з року в рік міцніли. Особливих темпів розвитку набрали артілі з приходом на поля сільськогосподарських машин.
Згодом, в 1935 році артіль "Комунар" с. Петриківці роз’єдналось на два окремих колгоспи – "Комунар", головою обрали Мединського Антона. Колгосп нараховував 133 двори, населення – 486 чоловік, працездатних – 233.
Другий колгосп - "Політ відділ", голова – Липовецький. Дворів мав 168, населення – 487 чоловік, працездатних – 237.
До початку Великої Вітчизняної війни всі артілі Петриковецької сільської ради стали економічно міцними багатогалузевими господарствами.
Мирна творча праця радянських людей була перервана навалою орд фашистської Німеччини. Село окуповане німцями 10 липня 1941 року. Населення всіма засобами чинило опір окупантам, знищувало молотильні агрегати, сепараторні пункти і ін. Але, не дивлячись на опір населення, фашисти нанесли великої шкоди громадському та індивідуальному господарстві.
Зруйновані всі громадські будинки колгоспників, культурно – освітні заклади, медичні установи. 401 колгоспна сім'я сіл Петриківці і Сміла залишились без власних хат. Фашисти забрали всю громадську худобу і 87% тварин колгоспників. Селу нанесенні збитки на суму 25 849 карбованців, акт номер 118 від 19. 08. 1944 року.
Загальна сума збитків, заподіяних громадському та індивідуальному господарству Петриковецької сільської ради, склала сума понад 91 млн. крб. в старих грошах. Однак немає ціни людським жертвам, заподіяних гітлерівцями. 45 чоловік загинуло від рук гестапо дома, 361 чоловік вивезено на каторжні роботи до Німеччини, багато з яких не повернулись до рідної оселі.
В грудні 1943 року Радянська Армія наблизилась до наших населених пунктів. 8 березня 1944 року о 6. 15год. було звільнено село Петриківці від фашистських загарбників. Ще було чути гуркіт гармат та клекіт кулеметів, а населення приступило до відбудови свого господарства.
Заново прийшлось відбудовувати колгоспи.
В господарствах відсутня техніка, при артілі разом взяті мали 47 пар коней і 17 голів великої рогатої худоби. Але весною і восени 1944 року колгоспники засіяли 48% всіх посівних площ. Врожайність зернових становила 5 - 6,8 цнт. з гектара, цукрових буряків – 80 – 90 цнт.
В 1945 році на полях артілей знову загуділи мотори тракторів Уланівського МТС. Велике свято радянського народу – День Перемоги. Від зброї до мирної праці повернулися чоловіки. 149 чоловік віддали своє життя за нашу славну Батьківщину. Приплив робочої сили та жадоба населення швидко залікували рани війни рухали господарство вперед.
На літо 1945 року колгосп ім. Молотова с. Петриківці мав 4250 га угідь землі, 80 голів рогатої худоби, 205 свиней, 20 овець. Урожай зернових на осінь становив 9,3 цнт. з 1 га. Колгосп здав державі 290 цнт. жита, 190 цнт. ячменю, 69 цнт. гороху.
В 1946 році ланки Надії Топорівської і Ганни Піддубної з колгоспу "Комунар" виростили по 250 цнт. ц/буряків з гектара.
До 1949 роки колгоспи с. Петриківці освоїли всі рільні землі. Заново створили ферми ВРХ, свиней та птиці.
В 1945 році було видано державний акт сільськогосподарській артілі ім.. Політ відділу с. Петриківець в тому, що за артіллю закріплюється в безкоштовне і безстрокове користування, тобто навічно, земля в кількості 1205,90 га, номер державного акту – 351363.
Такий же акт було видано артілі ім.. Молотова, закріплено 2274,88 га землі, номер держ. Акта – 539644.
28 грудня 1946 року видано державний акт сільськогосподарській артілі "Комунар" за номером 403563 про те, що за артіллю закріплюється земля в кількості 1088,16 га.
В 1950 році колгоспи "Комунар" і "Політвідділ" об’єдналися в одну артіль ім.. Жданова.
В 1957 році колгосп ім. Молотова переіменований в колгосп "40 – річчя Жовтня".
В 1959 – 62 рр. – колгосп ім. Жданова .
В 1959 році сільради Петриковець і Смілої були об’єднані в Петриковецьку сільську раду, рішення облвиконкому номер 716 .
Значно зросла культура і освіта села.
В 20 – х роках школа складалась із 3 класів, а пізніше було 4 класи. В школу йшли 1 вересня, а закінчували навчання 1-2 класи 1 травня, 3-4 класи – 10 травня. В школі вивчались такі предмети: "Родное слово", "Вечные сходы" географія, закон божий. Два рази на тиждень приходив батюшка і вивчав з дітьми різні молитви, а в суботу і неділю всі йшли в церкву. Тоді працювали вчителями Пилип Юрченко, Іван Мельниченко.
В 1931 році в школі було 7 класів. Діти вивчали українську мову, російську, слов'янську мови, закон божий. В 1936 році директором школи був Павлюк Іван Маментович, вчителі – Бакалівська Наталія Кирилівна, Бержанір Юзефа Йосипівна, Топорівська Явдокія Арсенівна, Павлюк Васса Яківна, Патлатий Василь Костянтинович і інші.
В війну школа була зруйнована фашистами, і після звільнення діти спочатку навчались у сільській раді.
В 1952 році в Петриківцях було відбудовано школу силами колгоспу.
Йшли роки, міцнів колгосп, покращувались умови праці колгоспників, побудовано приміщення клубу і бібліотеки, контору колгоспу, впорядковано приміщення сільської Ради.
В селі випускалась багатотиражна газета "Маяк комунізму", яку одержував кожен колгоспний двір, переплачували центральні та обласні газети – 740 чоловік, журнали – 180 чоловік.
В 1974 році на базі трьох колгоспів: ім.. Жданова с. Петриківці, ім. Шевченка с. Сміла, ім.. Чапаєва с. Подорожна утворено колгосп "Авангард" з центральною садибою в с. Петриківці. Головою об’єднаного колгоспу обрано Кравчука Василя Степановича.
Колгосп "Авангард" спеціалізувався на вирощенні зернових культур, цукрових буряків, картоплі. Розвинуті всі галузі тваринництва – ВРХ, свинарництво, вівчарство, бджільництво. Добре розвинуті допоміжні галузі – городництво, садівництво, ставкове господарство.
В 1973 році в с. Петриківці відкрито Будинок культури на 500 місць. На кошти сільської ради та колгоспу в селах Сміла і Петриківці збудовано медпункти з профілакторіями. У 1975 році в Петриківцях став до ладу новий продмаг з сучасним устаткуванням та сучасними формами і методами торгівлі.
За вирощення високого врожаю цукрових буряків у 1974 році ланковій Береговій М. Т., вручено значок "Переможець соц. Змагання". Такої ж нагороди удостоєні свинарки Пащенко З.Т., Піддубна Н. П.
За досягнуті успіхи у колгоспному виробництві нагороджені свинарки Пащенко Зоя Тихонівна орденом "Трудового Червоного Прапора", тракторист Піддубний Василь Іванович орденом "Трудової слави III ст.", шофер Петровський Віктор Герасимович орденом "Трудової слави III ст.", жаткар Федоришин Олександр Федорович орденом "Знак пошани".
Село Петриківці дуже багате своїм історичним минулим. Жителі села на його території знаходили час від часу цінні речі.
В 1954 році місцеві будівельники зводили приміщення вівчарика і під час копання котлавана знайшли в землі кістки, щось подібне на медальйон, черепки від посуду. Місцеве керівництво вирішило, Що то останки загиблих воїнів, які звільняли село від фашистських загарбників, а тому їх переховали з почестями на місцевому кладовищі. До цих пір рахується, що це могила загиблих радянських воїнів, хоча це далеко не так.
В 1973 році в колгоспі вели водовід до одного з тваринницьких приміщень, і екскаватор знову почав викопувати кістки і незвичайні речі. Серед тих речей учні місцевої школи знайшли медальйон і знову рішили, що це знахідка загиблого нашого воїна, тому вчителі відправили його в Москву у військово – історичний музей. Прийшла відповідь, що діти знайшли цінний історичний експонат.
Нині цей медальйон зберігається в Московському історичному музеї, а в сільській бібліотеці і музеї м. Хмільника залишилась його фотографія.
В інституті археології АНСРСР після ретельного вивчення встановлено, що різьблений камінь є стародавнім амулетом з магічним словом "Абрасакс", написаним грецькими буквами. Цей амулет відомий і як печатка – гемма. Попала вона територію села із Херсонеса або інших міст – колоній північного Причорномор'я.
З однієї сторони зображена єгипетська богиня Ізіда – богиня родючості, яка сидить на лотосі (у єгиптян символ безсмертя, відродження). Перед нею стоїть бог Анібус – покровитель померлих. Він зображений у вигляді шакала. З другої сторони гемми написано магічне слово "Абрасакс" – ім’я "верховного керівника небес", в літерному значенні якого сховано число 365, рівне число у році.
Ця печатка відноситься до II ст. нашої ери, дуже рідкісна, оригінальна своїм зображенням.
На території Радянського Союзу таких печаток – "Абрасакс" знайдено всього дві, одна з них у Петриківцях.
Петриковецька місцевість представляє велику археологічну цінність.
В 1992 році була сформована археологічна експедиція. Під час своєї роботи археологи натрапили на одне з найдавніших захоронень. Всього розкопали 6 захоронень, які датуються в 3 – 4 ст. нашої ери. Всі захороненні, серед яких була одна жінка і двоє дітей, лежали головами на північ. Захоронення були не звичайні,то були заможні люди. Свідченням тому є знайдені в захороненнях срібні фібули (защіпка для одежі), срібний амулет, скляні прясла, намисто, срібну монету, на одному боці якої вибито портрет римського імператора, на другому боці напис "Йосип авг." (Юпітер святий). Є припущення, що в Петриківцях археологічні розкопки проводились на захороненнях одного з готських племен,яке там мешкало на другому березі річки. Поселення було великим, за припущенням археологів, воно тягнулося понад річкою більше двох кілометрів.
В селі Петриківці закінчила перший сезон розкопок археологічна експедиція, організована Вінницьким краєзнавчим музеєм. За місяць польових досліджень археологи розкрили 6 поховань, два – з яких було здійснено шляхом кремації. Усіх небіжчиків супроводжував різноманітний інтервал – посуд, бронзові та срібні прикраси, намиста з скла, знаряддя праці та побутові речі.
Одним з найбільших і цікавих було поховання дівчинки. У могильну яму родичі поклали ритуальну їжу в грубому ліпному посуді. В ногах, поряд з кубком, ретельно виготовленим на гончарному колі, лежить гребінь з оленячого рогу. А обабіч – скляне пряслице, тобто невеличкий грузик для веретена. Такі пряслиця привозили тоді з далеких країв – Сірії або Єгипту, древніх центрів скловиробництва. Шию дитини прикрашало скляне намисто і амулет з срібла у вигляді півмісяця. На грудях знаходилась срібна застібка для плаща – фібула.
Результати розкопок дозволяють дійти висновків, що могильник у Петриківцях відноситься до найбільш раннього періоду черняхівської культури і датується другою половиною третього – першою половиною четвертого століть н. е.
Могильник пам’ятка тієї складової частини народонаселення черняхівської культури, яка потрапила до наших країв внаслідок міграції з пониззя Вісли приблизно у III ст. н. е. і відомо у історії як германське плем’я готів.
В північній частині Петриковець виявлено багате з наукової точки зору поховання періоду черняхівської культури. Досліджено 18 поховань. Серед речей цікаві миска, глечик з кубком – їх давали померлій жінці в дорогу, її прикраси скляні, бурштинові – срібні, застібки до одягу, гребінь.
Один маленький череп, свідчить, що досліджено поховання дівчинки. Вона мала мозкову хворобу з важкими наслідками.
Петриковецьке поховання – це люди II – III ст. н. е. Жили вони в прикордонні Римської імперії. Прийшли навалою гуни, черняхівська культура зникає. Петриківці мали зв’язки з Балтією (бурштин), Єгиптом ( скляні прикраси ), Західною Європою ( бронзові вироби ), Придунав'ям ( посуд ) і Рейном.
Черняхівці мали федеративний союз з Римом.
На берегах ставу, що в старому торфовиську, обстежено два скіфські поселення і одне черняхівське.
За браком коштів розкопки в селі після 1994 року більше не проводяться.
Село Петриківці причаїлося біля шляху, що простелився від Хмільника до Бердичіва. Споконвіку живуть тут славні люди. Були радощі – раділи, було горе – горювали. Скільки ніжних ласкавих слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до рідного краю, де ми народились і живемо. Ніколи не згасне в наших серцях любов і повага до свого села.
"Село Петриківці, тобі на прощання
У нас побажання ясні:
Живи і трудися, красуйсь, як троянда,
Співай серцю милі пісні".
15.01.2016
