Першим, хто найбільше прославив Великомитицьку землю, був відомий польський поет, письменник, композитор Адольф Мостовський, який тут проживав і помер на початку ХХ століття.
Село славне не тільки своєю історією, а й людьми, які тут жили, живуть і примножують добрі традиції старших поколінь. Нині продовжують благословляти добром цю землю діти, внуки, правнуки.
Про Миколу Лучинського говорять, що кожна його картина – це частина його душі. Народився він у с.Думенки 2 грудня 1946 року в робітничій сім’ї. Батько працював в лісництві клепкарем, а мати – в колгоспі різноробочою. У родині були ще молодші брати Дмитро і Олексій, сестра Ніна. Родина Лучинських проживала у ті часи у нужді (нестатках). Коли першокласник Микола пішов у школу, було дуже важко. Не було підручників, одягу, взуття, діти ходили босими до морозів, але понад усе учневі Миколі хотілось навчатись. Саме у школі з першого класу захопився малюванням. З його спогадів відомо, що у старших класах олівцем малював портрети відомих письменників, пізніше - акварельними фарбами. Особливо любив малювати копії картин російських художників І.Шишкіна, В.Васнецова…По закінченні вечірньої школи він мав змогу вступити до художнього інституту, але у батьків не було можливостей навчати сина. Потім армія, де не покидає свого ремесла. Він оформлювач стінних газет, кутків, військових кімнат. Щоб утримувати сім’ю, довелось працювати на різних роботах і посадах. А в 1991 році в його житті відбулась найважливіша подія – жителі села обрали Миколу Васильовича головою церковної громади, де і до сьогодні він вірно служить Богові та односельцям. Як і колись, так і сьогодні він любить малювати. А сам про свою творчість говорить просто: «Люблю малювати в храмі, і оздоблювати, і прикрашати храм по даній мені Богом милості».
Друга наша розповідь про Володимира Сергійовича Ксеніча. У 1962 році маленьке дитятко криком сповістило Великомитницьку землю про свій прихід. Саме ця земля маленького Володимира привела у світ прекрасного. З дитячих літ виявилися здібності до малювання. У шостому класі Великомитницької школи вступив на заочне відділення Московського народного університету образотворчого мистецтва. Так розпочалось листування між учнем та педагогами. Володимир надсилав їм свої роботи, вони - завдання та аналіз здобутків і недоліків цих робіт. Навчання в універ-ситеті тривало п’ять років, а потім був призваний до військ Збройних Сил СРСР. У військовій частині Московського округу не забував про малювання – це були лозунги, плакати, куточок солдата і т.д.
У 1982-1983 рр. продовжив навчатись на курсах художників-оформлювачів при Вінницькій художній школі. Після закінчення життєва стежина пролягла у Хмільницький міжколгоспний санаторій, де працював художником-оформлювачем. У 1989 році повернувся у рідне село, де живе і працює. У 1991 році, як і багатьом українцям, потрібно було шукати роботу. Став заробітчанином у м.Києві, майже зовсім забув про малювання. Одного разу у вихідні побував на Андріївському узвозі, де побачив виставку-продаж картин київських художників. І щось до болю рідне сколихнулось у серці. Захотілось знову і знову взятись за пензля і фарби. Сьогодні появились нові картини, бажання, появилась надія на майбутнє. Так згадує Володимир Сергійович Ксеніч.
Село Великий Митник щедра земля, з якої виріс і вийшов у світ Володимир Ксеніч. З селянського дитинства виніс любов до рідної землі. Тому багато картин присвячені краю. Його творчість викликає теплі і світлі почуття, помітне місце займають картини про великих українців.
15.01.2016
