Чи бували ви колись в Голодьках – в унікальному, історичному та мальовничому селі, доля якого пов’язана з нашим далеким минулим? Саме на нашій землі першими поселенцями були трипільці, потім черняхівці та слов’яни. Наші пращури любили цю землю, адже територія села розкинулась на великих горбах, порізаних ярами, які з півдня і заходу замикаються лісом. З висоти пагорбів зі сходу видно місто Хмільник, залізничну станцію, елеватор, автозаправку, яка знаходиться на автошляху Хмільник-Вінниця. Ще видно село Широка Гребля, воно розкинулось обабіч річки Південний Буг.
Село Голодьки – центр сільської громади, до складу якої входить село Стара Гута. Відомо, що в 1966 році в селі нараховувалось 398 дворів та 1226 чоловік населення.
Село відоме ще з кінця 14 століття. За свідченням старожилів, першими поселенцями цього місця були втікачі з міста Хмільника "голитьба"- біднота, яка шукала вільних місць для кращого життя. В часи нестабільності, міжусобиці,численні біженці з Хмільника поселялися у довколишніх лісах, куди не наважувалися заходити панські слуги. Є відомості, що з міста Хмільника до села Голодьки були зроблені підземні ходи. У свій час в селі був великий монастир, що існував до середини 18 століття. Сюди підземним ходом пробиралися люди, які знаходили притулок у монахів. В стародруках «Труди Подільського Єпархіального історико-статистичного комітету» згадується монастир у с. Голодьки, який був зруйнований татарами. Монахи змушені були переселитися у Київ, а цінні речі були затоплені у криниці урочища Лучок, яке нині знаходиться під ставком. У 1745 році в переліку монастирів Голодьківський монастир уже не згадується.
При копанні канави під фундамент нової церкви було знайдено давній хрест. Напис на ньому «jan Wochi -1393 р.» свідчить про те, що поселення уже існувало з 14 століття. В 16 столітті Голодьки належали до Хмільницького староства.
В 1792 р. село подароване імператрицею Катериною ІІ графу Олександру Андрійовичу Безбородьку. В першій чверті того ж століття село дісталось племінниці графа дочці Іллі Андрійовича Безбородька, яка вийшла заміж за адмірала Григорія Григоровича Кушельова. Звідси й прізвище Кушельов-Безбородько.
У 1839 році граф Кушельов-Безбородько збудував у селі цукровий завод. Він знаходився на тому місці, де нині збудована гребля для ставка. Кушельов переселив для роботи на заводі 10 сімей кріпаків з села Носівки Чернігівської губернії. Селяни займались землеробством, ковальською справою, гончарством, працювали на цукровому заводі. Отримували заробітну плату 25-30 рублів.
В 1855 році стараннями священика Василя Симашкевича, з допомогою прихожан та Олександра Кушельова-Безбородька розпочали будувати церкву на тому ж місці, де знаходився монастир, а в 1818 році стояла стара дерев’яна
трикупольна церква, яку продали в село Торчин. У 1864 році село перейшло у власність поміщика Гінцбурга. В 1884 році була відкрита церковноприходська школа, розміщена під одним дахом з псаломщиком. Діти мали змогу навчатись грамоти.
В 1889 році село стало належати графу Миколі Васильовичу Лівашову, від нього перейшло до брата Володимира Васильовича Лівашова, а в 1898 році - до графині Ольги Вікторівни.
Революційні події 1905-1907 років докотились і до села Голодьки. Селяни виступали проти царської влади. В період громадянської війни вони брали активну участь у боротьбі з ворогами Радянської влади.
Першу сільську раду в селі було обрано в 1920 році, головою її був М.А.Заплетнюк, головою комітету незалежних селян - І.С.Колісник.
В 1931 р. в селі організовано колгосп "Наша перебудова". Першим головою обрано Ілька Саковича Мельника. В колгосп об’єдналося 250 господарств з 950 гектарами землі.
Страшні роки 1932-1933 зачепили і село Голодьки, постраждало багато сімей. Вмирали дорослі і діти. Влада, яка була у селі, встановила певні податки і відбирала у людей не тільки харчі, а й одяг, худобу, все, що можна було забрати. Забирали навіть тоді, коли люди були в полі. В цей штучний голодомор люди голодували, але людоїдства в селі не було. Виживали різними способами: вночі збирали колоски на полях і ховали їх під підлогу, робили млинці з лободи, запікали буряки, картоплю, хто мав, ловили голубів, собак, котів. Влітку збирали яблука, грушки, черешні, цвіт акації і так виживали. Про пережитий голод, як про страшний сон, розповіла постраждала Колесник Марія Яківна, 1923 року народження. Пізніше, в 1939-1940 рр., село почало відроджуватись: колгосп мав 160 коней, 16 волів, 120 корів, 250 свиней,100 голів овець. На полях працювала техніка. До Великої Вітчизняної війни колгосп був одним з передових в районі.
Мирна творча праця була перервана Великою Вітчизняною війною. 18 липня 1941 року село окуповане німецькими фашистами. За період тимчасової окупації господарство зазнало великих втрат. Всі цінності колгоспу і населення пограбовані. Статистичні дані засвідчують про збитки, які сягали 6 млн. 952 тис. 395 карбованців (в старих грошах). 160 юнаків і дівчат вивезено до Німеччини, п'ятеро чоловік цивільного населення гестапівці розстріляли. Село Голодьки було звільнене від фашистських загарбників 18 березня 1944 році.
Жителі села Голодьок героїчно боролися на фронтах Вітчизняної війни і в тилу ворога.
Василь Якович Колісник, 1923 року народження, боровся з ворогом в партизанському загоні на території Франції, який діяв в районі Па-де-Кале. 23 квітня 1944 року він на чолі групи партизан в районі м. Дрокура знищив загін гітлерівських карателів, пускав під укіс фашистські ешелони.
Григорій Петрович Карасюк, 1927 року народження, боровся проти німців в загоні І.В. Рябова. Брав участь в розгромі каральних загонів в районі м. Фрева у Франціїі, у звільненні м.Фрева та навколишніх сіл. Діяв як активний диверсант в шахтах «Марокко», псував відбійні молотки, електромотори.
У Великій Вітчизняній війні брало участь 127 жителів села, 29 з них нагородженно орденами.
Після звільнення села від окупації в колгоспах «Наша Перебудова» та «Наше село» залишилось лише 30 коней, 4 воли і деякий сільськогосподарський реманент. Весняну сівбу довелося проводити коровами та вручну.
З лав Червоної Армії повертались колишні воїни-односельці, які включались у виробництво. В кінці 1946 року утворена парторганізація, до якої увійшли Гуменюк Василь Мойсейович, Вовк Степан Левкович, Босенко Іван Мойсейович, Кузьменко Платон Сергійович, Гаращук Петро Антонович, Гаращук Петро Васильович. Згодом організація налічувала 15 членів КПРС.
Партійна організація спрямувала трудову активність колгоспників на подолання наслідків війни. Головою колгоспу обрали Загороднього Михайла Федоровича. В 1950 р. з двох колгоспів утворений один – "Шлях до комунізму". Головою колгоспу був обраний Вовк Степан Левкович. Гарних показників колгосп добився у 1952 році з вирощування цукрових буряків, зернових і особливо коксагизу. За сумлінну працю колгоспникам Бичкові Іванові Івановичу та Франчук Любові Федотівні присвоєно почесне звання Героїв Соціалістичної Праці за вирощення та збір коксагизу. Слободянюк Олена Родіонівна та Невір Ніна Андріївна нагороджені орденами Леніна за збір насіння коксагизу. Всього в колгоспі було нагороджено 13 осіб. Господарство в 50-60-70 роках спеціалізувалось на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків, м’ясо-молочному тваринництві, хмелярстві. З другої половини 1950 року колгосп перейшов на грошову оплату праці.
У 1953 році головою колгоспу був Соколенко Арсеній Андрійович, а головою сільської ради - Босенко Іван Мойсейович. В цей період колгосп успішно розвивався, зростала урожайність. На фермах було 375 голів великої рогатої худоби і понад 300 голів свиней. Люди отримували землю для городів і будівництва.
У 1955 році головою колгоспу був призначений Білоус Микола Іванович, головою сільської ради Шик Федір Васильович. Після вересневого Пленуму ЦК КПРС колгосп продовжує успішно розвиватись. Зростає поголів'я: 387 голів рогатої худоби, 439 свиней. Прибутки становили 70 тис. 110 крб. (у нових грошах). На території села почали працювати дитячий садок, школа, клуб і бібліотека.
У 1957 році головою сільської ради було обрано Буфана Петра Степановича.
З 1963 року очолив колгосп Іваниця Іван Петрович, а завфермою був Загородній Володимир Михайлович. Протягом 1962-1963 р. побудовано 6 нових приміщень для великої рогатої худоби, механізовано кормокухню, критий тік та зерносховище.
В 1964 р. побудовані новий медпункт, сільмаг, село електрифіковано і радіофіковано. Товарооборот за два роки зріс на 100 тисяч карбованців. Колгоспники одержували 712 примірників газет та журналів. В сільській бібліотеці налічувалось 7 тис. книг. Видавалась колгоспна багатотиражна газета «Нове життя» - 600 примірників.
В селі була восьмирічна школа, в якій працювало 13 вчителів.
З 1969 по 1982 роки змінювалось керівництво колгоспу. Головами колгоспу були: Шмаль Михайло Галактіонович (1969 р.), Гуменюк Володимир Сергійович (1973 р.), Шафорост Анатолій Олександрович (1978 р.), Білаш Євгенія Романівна (1982 р.)
А головами сільської ради з 1974 по 1987 працювали Рибак Федір андрійович (1974 р.), Саволюк Микола Михайлович (1975 р.), Мазур Галина Лук’янівна (1982 р.)
В 1983 році було призначено головою колгоспу Тернавського Володимира Івановича. З колгоспу утворився радгосп «Надбужанське». В 1987 році головою сільської ради обрано Білаш Євгенію Романівну. Розпочалась спільна робота, докладено багато зусиль, щоб жителі жили в достатку.
В 1989 році була прокладена дорога від Вугринівки через все село до виїзду на трасу Хмільник-Вінниця. Збудували нову велику гарну школу, в якій навчалось 120 дітей. Була збудована лазня для жителів села. Працювала вона два дні в тиждень.
З 1994 по 1999 рік головою радгоспу був Меть Михайло Іванович. Була закуплена нова сільськогосподарська техніка, сіяли буряки, пшеницю, гречку, ячмінь, жито. З 1999 року головою радгоспу був Червінський Дмитро Якович. Кризова ситуація настала і в нашому радгоспі. Не вистачало коштів на запчастини до сільськогосподарської техніки, на корми для худоби, на заробітну плату людям. Та, незважаючи на проблеми, старались орати та сіяти.
В 2002 році головою радгоспу став Щерба Микола Петрович. Прийняв радгосп з великою заборгованістю - 2,5 тисячі гривень кредиту та 100 тисяч гривень боргу із заробітної плати. Почали продавати худобу, але це не перекрило всіх боргів.
З 2005 року головою радгоспу обраний Залуцький Леонід Васильович, який працює до теперішнього часу. Радгосп розпався і утворилось товариство «Поділля». З початку було дуже важко підняти на ноги господарство, але згодом все налагодилось, товариство уклало вигідний договір і зараз вирощує гарбузи. Жителям села надали робочі місця, вони отримують стабільну заробітну плату.
З 1998 р. головою сільської ради працює Дегтяр Любов Андріївна. Поважають її односельці за порядність, людяність, за піклування про людей, за добре і чуйне серце. За 15 років головування краяни довіряють їй та гордяться нею.
За роки її роботи в селі зробили дорогу від села до Вугринівки. В 2003 році в оселі жителів села провели природний газ, а згодом – в дитячий садок, школу, медпункт.
В 2006 році перенесено пам’ятник воїну-афганцю Бондарчуку П.І. з Вугринівки в село Голодьки до пам’ятника загиблим воїнам Великої Вітчизняної війни. А в 2010 році відкрито меморіальну дошку воїну-афганцю Бондарчуку П.І. біля школи.
На сьогодні в селі нараховується 409 дворів, населення складає 876 людей.
Сторінку підготувала бібліотекар с. Голодьки
Леся Бронюк
15.01.2016
